Кажуть, є така річ – журналістська удача. Не знаю, чи можна так назвати участь у визволенні населеного пункту Піски. Це містечко входить до складу Київського району Донецька. З одного боку, багато військових репортерів усе життя чекають такої нагоди. З другого, я ніколи не хотів би стати свідком штурму міста на рідній землі. Бо війна – це страшно. І ці слова – вже не пафос. Узагалі колись пафосні вислови на війні стають чомусь буденними.
У четвер, 24 липня, о п’ятій годині визволення міста почалося з артпідготовки. З шостої почався наступ, який тривав кілька годин. Зрештою 93-тя окрема механізована бригада оперативного командування «Південь» у взаємодії з батальйонами «Дніпро-1», «Дніпро-2», «Донбас» та «Шахтар» узяла під контроль селища Піски та Первомайське. За словами командира 93-ї бригади Олега Мікаца, нині дорога Донецьк–Дніпропетровськ – під контролем українських військ.
Визволені міста поки що майже безлюдні: багато хто виїхав на час бойових дій, а ті, хто залишився, виходили до наших військовиків, виносили воду і казали, що вони втомились від війни і хочуть, щоб скоріше все закінчилось.
На околиці містечка Піски ще залишився дуже укріплений блокпост терористів, його важко взяти штурмом.
Біля Первомайського під мостом бойовики обладнали навіть цілий укріпрайон, але наші військовики його взяли. Так буде і в Пісках.
Повернувшись у місто, найбільша честь для військових – встановити на найвищий будинок український прапор.
Мені пощастило побачити, як наш державний стяг з’явився ще над двома містами.

Олександр Клименко
(спеціально для «Зорі Полтавщини»).