Комуністична партія України (КПУ) виникла як структурна одиниця більшовицької (комуністичної) партії Росії. З початку свого народження обидві партії сповідували насилля та терор. Тоді була задекларована пролетарська мораль, за якою більшовики робили все що завгодно. Вождь партії Ульянов-Ленін вимагав від більшовицьких каральних загонів масових розстрілів, жорстоких репресій. Виправдовуючи численні жертви, він пояснював: “…допустимо и возможно, что погибнет 90% населения, чтобы оставшимся в живых 10% удалось дожить до всемирной революции и социализма”.
Така антилюдська політика викликала спротив більшовицькій навалі як в Росії, так і в Україні. Із розсекречених документів стало відомо, що в період з 1917-го по 1932 роки діяли 692 українські антибільшовицькі організації та 1435 повстанських загонів, відбулося 268 повстань. Тільки на Полтавщині існувало понад 20 загонів (Коваля, Дмитренка, Скирди, Христового, Кикотя, Тютюнника, Антоненка та інших).
Критикуючи людиноненависницьку діяльність Леніна, російський письменник, лауреат Нобелівської премії у галузі літератури Іван Бунін писав: “…Выродок, нравственный идиот от рождения, Ленин разорил величайшую в мире страну и убил несколько миллионов человек – и все-таки мир уже настолько сошёл с ума, что средь бела дня спорят, благодетель он человечеству или нет? Сам Семашко брякнул сдуру, что в черепе этого Навуходоносора нашли зеленую жижу вместо мозга: ничего не значит, спорят! А соратники его так прямо и пишут: “Умер новый бог, создатель нового мира, Демиург!”
Керівник більшовицької партії завзято наказував убивати – що більше, то краще. Як організатор і натхненник комуністичної партії, Ленін створив першу в світі тоталітарну державу, вперше на практиці запровадив “роботу” концентраційних таборів.
Подальша діяльність компартії України мало чим відрізнялась від перших її кроків. Врешті-решт був знищений український хлібороб (куркуль, як тоді було велено казати). Щоб остаточно приборкати селянина, під керівництвом компартії був зорганізований штучний голод, від якого загинуло близько 10 мільйонів українців. Це був геноцид українського народу. Українських селян перетворили у безпаспортних кріпаків, обіклали важкими сільгоспподатками: з одного подвір’я треба було здати 40 кілограмів м’яса, 300 літрів молока (або 20 кілограмів масла), 300 яєць. За посаджену яблуню чи вишню також вимагали податки.
Оскільки і Верховна Рада СРСР, і ради нижчих рівнів виконували лише роль муляжу законодавчої влади (справжня влада була зосереджена в ЦК КПРС), то стали висувати депутатами доярок, пастухів, свинарок, переконуючи їх, що вони буцімто щось вирішують на законодавчому рівні й керують державою. Подібне лицемір’я, зухвале обдурювання простого люду не вважалось чимось ганебним і подавалось під гаслом всебічного розвитку демократії.
І КПРС, і КПУ десятиріччями втовкмачували в голови людей твердження про свою порядність, скромність, чесність. А насправді честі та совісті якраз і бракувало, замість них існувала подвійна мораль: це – для простих людей, а це – для комуністичної еліти. За такого підходу й існували спецрозподільники, спецмагазини, спецпалати підвищеної комфортності в санаторіях та спецлікарнях, безкоштовні спецпутівки для оздоровлення “змучених” працею партійних керівників, спецїдальні, спецбуфети.
Комуністи виявилися великими спецами не тільки в царині облаштування свого добробуту, а й у боротьбі з українським патріотизмом. Варто було Василеві Стусу створити вірші, присвячені Україні, як компартійні специ, руками збройного загону партії – КДБ, позбавили його волі, а згодом і життя. Нічого не поробиш – пролетарський інтернаціоналізм у дії!.. Це лише один приклад із тисяч.
Пильне око комуністичної партії уважно стежило і за перебігом життя в країнах братньої демократії. При виникненні якихось невдоволень направлялися танкові колони. Збройним силам Радянського Союзу довелося захищати імперські інтереси Країни Рад у Чехословаччині, Угорщині, тодішній НДР, Кореї, В’єтнамі, Афганістані. З цих причин президент США Рональд Рейган назвав Радянський Союз імперією зла.
Після розпаду цієї зловісної радянської імперії на початку 90-х років минулого століття компартія пережила кілька неприємних моментів, але своєї сутності не змінила. У Верховній Раді України комуністи навіть мали стабільну більшість, яка складалася з представників колишньої партійної номенклатури та червоного директорського корпусу, називалась вона “група-239”. Користуючись сприятливою ситуацією, ця група прийняла постанову про видачу компартійним працівникам усіх рівнів акцій підприємств. Потім оформила штучні банкрутства цих підприємств, щоб мати можливість скуповувати акції у робітників майже за безцінь. Відомі випадки, коли знецінені акції віддавали за пляшку горілки. Група-239 прийняла ще одну, також антинародну, постанову, за якою робітнику з 40-річним стажем призначалась пенсія у розмірі 40 відсотків від його заробітку, а директорам і керівникам підприємств (а це були переважно комуністи) надавалась зовсім інша пенсія – 90 відсотків від окладу. Ось така турбота про трудовий народ.
Деякі політологи вважають, що з набуттям у 1991 році Українською державою Незалежності у членів комуністичної партії був таки шанс засудити свою минулу діяльність і створити нову ідеологічну платформу КПУ. Була можливість переглянути статутні документи партії, розібратися з її ідеологічними засадами, радикально реформувати партійне життя і розпочати по-справжньому служити своєму народові. Але цей шанс не був реалізований. Позиція партії не змінилась. Її підступність проявилась згодом – у несподіваній підтримці партії регіонів, яка обслуговувала олігархічні інтереси донецького клану. Такий крок політбюро КПУ зробило, аби протистояти національним інтересам України, перешкоджати європейському вибору. Вирішили об’єднуватися хоч із самим чортом, та все-таки боротися з державним суверенітетом України. Багатьом комуністам, які продовжували за інерцією сліпо вірити своєму партійному керівництву, порозуміння верхівки КПУ з партією регіонів залишилося незрозумілим по своїй суті і по цей день. А рейтинг компартії ще більше знизився.
Заради об’єктивності слід зазначити, що порядні люди траплялися і серед партійного загалу. Народним лідером, наприклад, можна справедливо вважати нашого земляка, Героя Соціалістичної Праці Григорія Олійника. На жаль, його вже нема з нами. У 1991 році, полишаючи ряди КПРС, він відверто пояснив мотиви свого рішення тим, що комуністична влада тримається на брехні, беззаконні, підлабузництві, кар’єризмі. Можна назвати ще чимало партійних керівників, господарників, які справді дбали про простих людей. Проте це – виняток із загального компартійного правила кар’єризму, лицемірства, знахабнілої, розгнузданої сваволі й прагнення до самозбагачення.
Сповідуючи проросійські настрої, КПУ цілком спокійно відреагувала на анексію Криму та війну на Сході України. Лідер компартії П. Симоненко не став вимагати у терористів негайно скласти зброю, не надав критичної оцінки агресивним діям Путіна, не мобілізував членів комуністичної партії на захист Української держави…
Указ Президії Верховної Ради України від 30 серпня 1991 року “Про заборону діяльності компартії України”, здавалось, зупинить залізну ходу більшовиків-ленінців-сталінців по людських життях і долях. Втім комуністам не звикати до мімікрії. Вони відродилися у личині таких собі “захисників” пролетаріату, купаючись у непомірних розкошах. Заробляють собі на безбідне життя новітні комуністи у “ненависних” буржуїв-скоробагатьків…
Нині знову настав момент істини: компартійну фракцію у Верховній Раді розпущено, суд розглядає справу про відповідальність комуністичної партії щодо причетності її до анексії Криму, потурання сепаратизму та тероризму на Сході України. Слідство також має у своєму розпорядженні факти стосовно фінансування представниками компартії бойовиків із “ДНР” та “ЛНР”. Але якщо навіть (теоретично) відкинути існуючі слідчі матеріали, які стосуються останніх дій КПУ, то все одно її потрібно таки заборонити, оскільки вона шкодить Україні, стоїть на заваді демократії і прогресу, тягне нашу державу до “руского міра”. Який той “мір”, і чим він загрожує мирові в нас і в усьому світові, здравомислячі люди на всіх континентах бачать щодня.
Годі, товариші ленінці-сталінці-путінці, ваш час минає!.. Не даремно ж у народі, який ви так зневажаєте і за рахунок якого жили стільки років, кажуть: “Скільки мотузочці не витися, а кінець все одно буде”.

Віктор БУЛАВА
Ветеран праці