Отець Юрій Казьмін народився 1964 року в Кременчуці, там, у рідному місті, й служить Господу, він – настоятель Свято-Володимирської парафії і протоієрей Свято-Миколаївського собору, який належить громаді святого Миколая Чудотворця УПЦ КП.
Одначе шлях до віри, не кажучи вже про священницьке служіння, був для нього дуже непростим. Подібні глибоко драматичні історії пошуку себе і сенсу свого життя швидше можна почути в сучасних телепрограмах на релігійну тематику, що створені в різних кінцях світу. Створені з тим, щоб розкрити шляхи наші земні до Господа, які лежать часом через дивовижні історії, які трапляються з людьми. І тим зворушливіше було для мене це знайомство із отцем Юрієм, котрий на прикладі власного життя розповів, як важливо людині шукати відповіді на ті питання, які народжуються в душі. Без них людське життя – лише існування, і в цьому жодних перебільшень. Світ наш нині змінився настільки, що людина прагне знати істину з тим, щоб зцілити свою спраглу душу. Бо то – її шлях у Вічність, шлях спасіння…

– Отче Юрію, зовсім недавно Ви зустріли свій полудень віку. У яких роздумах, із яким настроєм – адже вочевидь у священнослужителя своє сприйняття часу, як і життя загалом, його здобутків?
– Я думав про те, що творчі особистості чи відомі діячі у таких випадках зазвичай організовують певні звіти – виставки, концерти, застілля. Чесно кажучи, мені немає чого показати. Розумію, що не всі свої можливості зумів реалізувати, адже в житті все важливо, чим людина займається. Свого часу я вивчав режисуру в Київському інституті культури, шукав себе в різних видах творчості, писав музику, пісні. То були ще радянські часи, і щоб досягти чогось, треба було вміти “пробиватися”. Я не міг, бо відчував, що від того втрачаю свою цілісність. І все більше відчував проблеми у сприйнятті цього світу, бо для мене дуже важливим було питання: що я роблю і заради чого це? Бачив якесь парадоксальне безумство світу, бо не було змісту в тому, що відбувалося довкола мене – і в навчальному закладі, і в країні. Відчував неприродність ідеології, що панувала в державі, неприродність партійних гасел – скрізь була неправда, обман. Той мій стан можна визначити як “кризу особистості”, коли ти щойно стаєш на ноги, але не знаєш, на що обіпертися. Стан був депресивний, я не знаходив змісту життя, у мене не було енергії на ті справи, в яких я не бачив сенсу. Одного разу навіть зайшов у вільний час (якого студенти нашого інституту практично не мали через постійне завантаження) у Володимирівський собор. Там якраз правилася служба, людей було багато. Бачу, високий молодий чоловік ходить і махає кадилом. Я подумав: чого він махає, ішов би працювати…
– Певне, тому Ви й зайшли у собор, що шукали сенсу в житті, і то насправді сталося не випадково…
– Так, у мене був пошук, переважало якраз внутрішнє життя. Одного разу їхав потягом разом із молодим економістом, котрий працював на високій посаді в партійному апараті. Ми із ним півночі розмовляли, і він розповів мені, що насправді діється в країні, як “сиплеться” економіка, наскільки неспроможна держава (а то був 1982 рік). Та розмова додала нових кольорів у моє світосприйняття.
– Зрозуміло, що Ви подолали особистісну кризу завдяки вірі. Тож цікаво, коли і як це сталося?
– Був одружений, мав роботу за фахом уже в рідному місті, дитину, було де жити… Все добре, але беззмістовність життя й далі мене переслідувала. І якось одного разу я залишився сам у своїй кімнаті, десь поруч – батьки, син, телевізор працює, шум, а в мене такий стан, наче щось в мені відбувається. І таке відбувається, і з такою силою, з такою напругою, що я боявся, щоб не постраждала психіка… І в той момент було єдине питання: “Господи, якщо ти є – дай мені це зрозуміти!..” То був крик душі, бо я ні в чому не бачив змісту. А якщо Він є – то є і зміст, є і вихід із цієї ситуації. Ще паралельно думка: а якщо Господь мені відповість, якщо Він є – що я скажу Йому, про що Його спитаю? І щось зі мною відбулося… Якийсь наче політ у себе, і я щось бачу… Світло, яке не можу пояснити. І – образ, Його я колись бачив у бабусі на іконі. Але образ живий… І таке тепло від нього, так мені гарно від того на душі… Я вже не зміг згадати, про що хотів запитати, – я тільки просив пробачення, упавши, і полилися мої слова, яких сам не розумів, але вони так гарно складалися… Паралельно встиг збагнути: якщо я хоч на мить іще утримаю цей свій стан, то зможу в нього повертатися. Й інша думка: але ж цього не може бути! А потім я наче повернувся із свого серця, зсередини себе, і почав аналізувати: що було зі мною? Відчув, що мені добре на душі, мирно, спокійно, як не було вже десять років… То – найяскравіше переживання в моєму житті, нічого сильнішого не відчував. Тепер, маючи досвід, аналізуючи той стан, який тривав якісь півхвилини, розумію, що Господь може зцілити душу за лічені секунди – така дія благодаті Божої. І то не галюцинації – я знаю, що це реально було мною пережите.
– І після того все змінилося – Ви пішли навчатися, служити?
– Ні, минав час, і знову були всілякі життєві “гойдалки”, сумніви. Але я почав спілкуватися з людьми, які цікавилися духовністю, релігією, ходити до церкви. Я ж був закомплексований – соромився покласти на себе хресне знамено, а тим більше – стати на коліна. Але почав молитися вдома, почав читати Святе Письмо. І коли вперше став на коліна, було таке відчуття, наче щось мене покинуло, крутнувши мною в той момент так, що я ледь не впав. Я змінився, переступив якусь межу, аж просвітліло мені. Це окрема тема розмови – про те, як духовно розвивається людина… Місяців чотири я щодня читав Євангеліє, але не міг зрозуміти: що в нім такого, що його називають Книгою Буття? Аж доки не дійшов до Євангелія від Іоанна. Це вже було духовне усвідомлення прочитаних рядків, осяяння, нове бачення й розуміння – наче відкриваються нові комірки мозку. І свідомість переходить на інший рівень – це як мозаїка, де із фрагментів вимальовується цілісне зображення. І людина починає бачити цілісну картину світу. Це лише одна із граней формування людини. І коли я опинився на парафії в селі, де вів майже чернечий спосіб життя, тривалий час надовго лишаючись на самоті, коли готувався до служб, читав твори святих отців, я зрозумів, що вони постійно перебували в отому стані, який я переживав якісь півхвилини. Для них то був звичайний стан душі й тіла. Через них проходить – і вони здатні її прийняти – така велика сила Божа, що нею освячується світ…
– Вам дано розуміти такі тонкі речі, про існування яких далеко не кожен навіть здогадується… І все ж, отче Юрію, розкажіть про початок Вашого церковного служіння.
– Це була Сумська єпархія, 1996 рік. Новий храм, Київський патріархат і – сильний тиск із боку Московського… Я спершу був послушником, потім – дияконом і невдовзі – священиком у селі Яблучне на Сумщині. То були яскраві благодатні три роки, про що я вже згадував. Досить непрості побутові й матеріальні умови (треба самому пічку розтопити, води нагріти), але для духовного життя це якраз те, що необхідне. Я жив наче між небом і землею. Люди навіть запитували у хазяйки, де я спершу винаймав житло: “А що він їсть?” Вони не розуміли, що воно таке – священик. А потім у нас склалося таке щире спілкування, зв’язок справді сердечний, і така там була “унікальна атмосфера”, як сказав єпископ, коли приїхав у наше село. Було відчуття невимовної радості й щастя. Хоч церква містилася у тимчасовому приміщенні – великий козацький храм свого часу там розібрали по цеглині… А віра є в людях, і вони йшли, і розповідали потім, як змінилося їхнє життя, звідколи почали відвідувати служби. Але я мусив повернутися в Кременчук, бо не було змоги забрати в те село дружину й сина. Я заочно навчався в Київській духовній семінарії при Михайлівському Золотоверхому монастирі. Коли повернувся, рік ще служив у селі Потоках, а з 2000 року – в Кременчуцькому Свято-Миколаївському соборі. У кожної людини свій шлях до спасіння душі. Думаю, що мій – через священство.
– Священик – людина, котра в ідеалі повинна бути взірцем у повсякденні. Мабуть, це непросто в сучасному світі, адже він живе серед вірян, має такі ж побутові й сімейні клопоти. Так само й Ви, отче, не монастирськими стінами сховані…
– Складно, бо справжній християнин завжди пливтиме проти течії в житті. Досить згадати Ісуса Христа, подивитися на життя святих – їх мало хто розумів, а звідси вони мали багато скорботи. Для священика головне не зовнішня поза, вона взагалі не потрібна, а те, що в його душі, яке його життя. Якщо воно духовне, то притягне в духовність й інших людей. Іноді відчуваєш, що безсилий людям щось пояснити, якщо вони мислять тільки земними категоріями. Вони сприймають “у штики” мої відповіді на свої запитання. Аж доки не здобудуть свій досвід, і тоді мої відповіді подають уже як власне відкриття. Бо Слово Боже – воно як насіння, що посіяне в душі, воно проросте. Бути священиком – це такий спосіб життя. Найважливіше в ньому – Богослужіння, кожне його слово має значення, бо Слово Боже діє в людині. Через духовне життя, знаю із власного досвіду, людина здатна повністю змінитися – може змінитися її світогляд, світосприйняття. Головне, повторюю, не зовні, а те, що в душі. Парафія – це фактично духовна родина. А головна дія священика – робота із свідомістю людини. Мирян часто цікавить чисто традиційний бік, вони не мають уявлення про те, що відбувається в церкві, формально все сприймаючи, не розуміючи, що ікони, священнодія – це засоби, інструменти, якими людині треба навчитися користуватися, щоб огранювати свою душу. А це огранювання у співдії із Господом Богом відбувається.
– Дуже багато значить проповідь. Як Ви до неї готуєтеся?
– Багато років працював із різними матеріалами, зараз такої роботи у мене менше. Основою проповіді є Євангеліє, Святе Письмо, яке намагаєшся поєднувати із сучасним життям, із конкретними реальними ситуаціями. Я вже говорив, що служіння священика – це формування свідомості людини, священик повинен в ідеалі допомагати людині стати особистістю, якою неможливо маніпулювати. А бажання маніпулювати часом проявляється і в людей духовних, що й відбувається сьогодні…
– З боку деяких служителів Московського патріархату, маєте на увазі?
– Там це поставлено на політичному рівні, фактично це інформаційна війна. А священик, коли допомагає людині стати особистістю, тим самим допомагає їй стати незалежною – навіть від самої себе. Основні теми проповіді – це любов Божа, яка допоможе не впадати у відчай, не горювати, мати надію на милосердя Боже. Основа духовного життя – очищення душі, що значить усвідомлення своєї гріховності, залежності від своїх пристрастей, тому важливо навчитися розпізнавати їх у собі, щоб із ними боротися. Це дуже непросто. І тому я намагаюся давати у проповіді таку інформацію, щоб віряни все це усвідомили. І ще одне із найважливіших завдань у житті християнина, як його визначив Серафим Саровський, – “стяжання Духа Святого”. Ще додам, що святі отці говорили: одна смиренна думка дає більше благодаті, ніж сімдесят седмиць посту. А уявіть – якщо це негативна думка? Ось як важливо правильно скеровувати енергію свого життя. І як важливо, щоб священик мав моральне право все це висловлювати у своїх проповідях – щоб він сам жив відповідно до того, що і як говорить. Тоді його слово матиме вагу, силу, тоді воно діятиме. Якщо ж ні – слова, хай і найкращі, залишатимуться тільки словами. Питання проповіді – то питання душі і духу самого священика.
– Нині все частіше дізнаємося про те, що в церквах Московського патріархату священики відмовляються молитися за тих, хто відвідував храми Київського. Кременчук – місто робітниче, різномовне і політично різнонастроєве. Бачите якісь зміни сьогодні? Маю на увазі, чи не побільшало вірян у Ваших приходах у наш час, коли так активно пробуджується національна свідомість під впливом російської агресії?
– Боляче говорити про це, адже є у нас парафіяни, які беруть дуже близько до серця церковне життя, воцерквляються, а потім раптом наче під холодний душ потрапляють, переживають шок, коли їм у церквах Московського патріархату розказують про нашу неканонічність. Намагаюся із такими говорити про зміст правильного духовного життя – пояснюючи, звідки береться благодать Божа. Це залежить від стану душі людини, від устрою душі людини. Велику небезпеку для православ’я складає ось така практика Московського патріархату, коли там заново перехрещують дитину, перерукопокладають священиків – це зомбування людей, це атрибути інформаційної війни. Хтось усвідомлює це, а хтось і ні. Але тенденція така є – більше прихожан іде нині у церкви Київського патріархату.
– На жаль, не всі віряни вникають у суть питання про канонічність, хоч навіть у храмах бачу на розкладках книгу  Галини Могильницької “Хроніка великого ошуканства”, де можна знайти всі відповіді. Та й не лише в цьому дослідженні.
– Все це можна знайти і в Святому Письмі. Я вважаю, що кожен повинен дуже відповідально розібратися в усьому, що стосується духовного життя. Часто ж люди навіть не знають значення слова “автокефалія”, а вигукують його як лайливе, або ж його бояться. Однак ця інформаційна війна має і свій плюс: якби ці проблеми не виникали, люди багато чого так і не дізналися б. А шукаючи відповідей на поставлені питання, вони починають усе правильно розуміти, а це допоможе кожному стати особистістю, мати власну незалежну думку.
– Ви настоятель Свято-Володимирської церкви, яка нині будується. Розкажіть про неї і про ваших вірян.
– Це тимчасова споруда, ми готуємо документацію, збираємося будуватися. А Свято-Миколаївський собор, де я також служу, – це типовий храм, колишній католицький костьол, у нас найкраща з усіх церков міста акустика – колись будували майстерніше, ніж тепер. Багато людей кажуть, що лише тут почуваються найкраще, бо й атмосфера в соборі особлива, тож приїздять у наш храм із різних кінців міста. Я прийшов до віри через кризу особистості у пошуках змісту життя, частіше, як бачу, люди приходять із надією, що саме в храмі отримають допомогу, якої потребують їхні душі. Духовні зміни в людині відбуваються дуже повільно, на це потрібен час. Є й такі, що більше готові до церковного життя, – у кожного свій потенціал, своє виховання. Але однозначно – настає момент, коли людина відчуває, що вона стала зовсім іншою, душа її мов переплавилася. Бо Церква дає змогу не лише отримати допомогу, а й знайти самого себе, стати справжньою людиною. Віруючому потрібен духівник – той, хто може провести його тим шляхом, який він сам уже пройшов.
– Ви вже були одружені, виховували сина, коли змінили своє життя, стали священиком. Дружина зрозуміла Вас відразу?
– У мене матінка Галина і двоє синів, Ігорю – 25 років, Дмитрові – 13. Старший – комп’ютерник, молодший – школяр. Хотів би, щоб вони спершу навчилися стояти на ногах у цьому матеріальному світі, а потім визначилися, ким бути (старший обирав між священиком і комп’ютерником). А дружина прийняла мій вибір і навіть пішла на чималенькі жертви, бо я поїхав в інше місто, потім – у село на три роки і не міг допомагати родині – навпаки, вона мені допомагала в ті роки. Для жінки чоловік-священик – це тяжкий хрест, бо у нього матінка номер один – його парафія. Я відчув, що по-справжньому почав жити тільки тоді, коли став священиком, а до того – наче тільки готувався до життя, чекаючи, що має щось статися. Кожен виконує свою роль. Але ми всі рівні перед Богом і один перед одним.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”