Сьогодні Україна переживає одні з найтрагічніших моментів історії. Армія вимушена захищати суверенітет та територіальну цілісність нашої держави. За цими високими словами стоять кров, піт, нерви та мужність тисяч наших хлопців. Сьогодні про їхні подвиги, готовність до самопожертви говорять мало. І не через те, що журналісти не хочуть цього робити. Потрапити на передову, з багатьох міркувань (у тому числі й секретності), дуже складно. Журналісту Олександру Клименку це вдалося…

Дорога до лінії фронту була дуже довга. Спочатку приїхали до одного райцентру Луганської області, звідти нас забрали військовики одного з кращих підрозділів нашої армії – 30-ї окремої гвардійської Рівненської Новоград-Волинської механізованої бригади орденів Червоного Прапора і Суворова. Надвечір’я. Обстановка напружена. Порожні дороги, перегороджені блокпостами. От проїжджаємо славнозвісне місто Щастя. Його брав 24-й батальйон територіальної оборони «Айдар» Збройних сил України. Слава по фронту про бійців цього підрозділу йде як про сміливих і трохи «безбашенних». Але у хорошому розумінні цього слова. Майже всі вони прийшли на війну з Майдану. Потім у військово-польовому госпіталі довелось почути, що бійців цього батальйону називають просто – Айдар чи айдарівець. Це вже як власне ім’я, і звучить воно з гордістю, з розумінням того, що солдат з «Айдару» – «крутий».
Сам термін «лінія фронту» частіше використовується у великих війнах. Ніколи не думав, що у нашій країні ми теж будемо звично казати «лінія фронту». Блокпост батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади стоїть на висоті просто на автомобільній трасі. Одразу за висотою дорога спускається донизу, в глибокий яр, а потім – знову висота. Там видніються дві броньовані машини терористів. Праворуч від дороги – селище Металіст. Отже, умовно лінія фронту – це яр. Солдати розповідають, що коли 17 червня брали цю висоту перед Металістом, було дуже гаряче. Завойовували її воїни 128-ї гірсько-піхотної бригади, чернівецький батальйон 80-ї аеромобільної бригади, батальйон «Айдар». Складно через те, що терористи мають сучасну російську зброю. Є у них СПГ, станковий гранатомет. Тоді під час бою бандити влучили у наш БТР, у ньому заживо згоріли вісім десантників. Розповідаю це для того, щоб люди, які нині сидять біля телевізорів і дивляться «милі» серіали про їхній «бравий» спецназ, знали, як убивають російською зброєю наших хлопців. У тому бою воїни відбили у ворога й висоту в Металісті. Але потім був наказ відступити. Після було перемир’я, під час якого бандити в селищі закріпились і окопались. За Луганськом – відкритий кордон з Росією, і бойовики отримали звідти «Гради», 120- та 82-міліметрові міномети, іншу зброю. Тепер знову доводиться їх звідти вибивати, знову зазнавати втрат з нашого боку. Командир батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади, що закріпилась на висоті, розповідає про тактику обстрілу ворогом. Як у грі «морський бій», лупить квадратами. Влучить – не влучить. Кілька днів тому був саме такий обстріл «Градами». Один залп цієї установки потребує повну вантажівку ракет «Урал». Де вони можуть їх брати? Відповідь – відома. З Росії.
Також недавно ворожа група, осіб із 15, намагалася зробити прорив. Бійці «тридцятки» не подарували їм такого щастя… А взагалі бійці бригади у Луганській області – з 9 травня. Сил достатньо – є артилерія, танки, міномети, зенітні установки. Утримання висоти – головне завдання військовиків. Вони здійснюють блокування і контроль, також блокпост призначений для евакуації мирного населення. Командир розповідає, що, за даними розвідки, на тому боці є терористи-чеченці, а зовсім не місцеві сепаратисти.
Тим часом солдати облаштовують побут як можуть. Варять собі їсти, смажать картоплю. Одного вечора навіть спіймали зайця. Воїн жартує, що тушонка й каша вже набридли, може бути й свіжина. Поки ж тримають його як розраду.
Весь день безперервно йшов дощ. Все мокре, скрізь – місиво й болото. Окоп, у якому стоїть БМП, залило водою. Питаю, чи це не погано для техніки. Ні, відповідають, адже машина ще й плаває. Воїни 30-ї бригади сприймають умови такими, які є. Не скаржаться. Адже вони – елітний підрозділ, бойовий дух тут дуже високий. Усі готові битися до перемоги, аби тільки потім держава не забула, не обманула.
А я тим часом ніяк не міг звикнути до краєвиду: там – лінія фронту, умовний кордон між нашими й бандитами. А в полі обабіч дороги дозріває пшениця. Така сюрреалістична картинка. Колоситься поле з хлібом, що дає життя, а на полі – не зернозбиральні комбайни, а танки й гармати.
Ми – на позиції артилеристів. Найбільше цінують тут лейтенанта Олексія. «Він у нас на вагу золота», – каже його колега, пояснюючи, що Олексій – один із кращих спеців артилерійської справи. А років цьому спецу – лише 22. Два місяці тому він закінчив військовий інститут – і одразу на війну. Каже, що його мама не знає, де він. Олексій не хоче додавати їй сивини.
Те, що на передовій смертельно небезпечно, я зрозумів швидко. Раптово хтось крикнув: «Воздух!» Ми швидко сховалися у бліндажі – ямі, накритій сосновими колодами. Мій колега й друг, кращий військовий кореспондент з «Інтеру» Роман Бочкала теж стрибнув у бліндаж, отримав поранення – вивихнув руку. За кілька хвилин у рації артилериста Олексія прозвучало: «Є втрати». Ворожа міна розірвалася над медичним наметом. Двоє загиблих, близько 10 поранених. Ми в цю секунду були на відстані 100 метрів.
Пізніше у будці медичного ГАЗ-66 на ношах лежали тіла двох хлопців. Вантаж «200». Півгодини тому вони ще були живі. Капітан Дмитро Герасимчук, військовий у другому поколінні, начальник медслужби батальйонно-тактичної групи 30-ї бригади. Вік – 29 років. Залишились дружина і дворічний син. Понад два місяці він був на передовій. Завдяки Дмитру було врятовано 38 військовиків. Другий – старший сержант, десантник, 37-річний Ігор Філіпчук. Його мобілізували з села Грушівці Кельменецького району Чернівецької області.
Війна тим бездушна, що на ній скрізь витає раптова і безглузда смерть. Ти сідаєш у вертоліт 16-ї бригади армійської авіації, злітаєш і віриш, що все буде добре. Чи не сідаєш (так розпорядилась доля) – і машину збивають. Ти йдеш у конвої на броні БТР разом із десантниками 95-ї аеромобільної бригади і віриш, що сьогодні все буде добре. Хоча кілька днів тому обстріляли дозорну машину і загинули досвідчені розвідники.
Крайня фотографія з цього відрядження на лінію фронту, яка знята у моїй свідомості та яка досі стоїть перед очима, тому що зняти її з причин безпеки не дозволили, виглядає так.
ВІЙСЬКОВО-ПОЛЬОВИЙ госпіталь. Вертолітний майданчик. Дощ, болото, місиво під ногами від безперервного дводенного дощу. Повний людей вертоліт Мі-8. Світло не вмикають. Напівтемрява. У хвості – кулеметник. Два «двохсотих», п’ятнадцять поранених. На підлозі теж лежить тяжкопоранений. Ступити ніде. Беззвучно плаче офіцер, товариш загиблого. Знервовані стривожені вертолітники, екіпаж із Нового Калинова, їм ще потрібно перелетіти через війну і доставити всіх – і мертвих, і живих – у безпечне місце.
Назад ми їхали колоною військових КамАЗів, які привозили снаряди для артилерії. На «побивку» додому з нами їхали кілька військовиків. Один із них –  23-річний Артем – розповів, що їде одружуватися: «Ресторан замовлено. У ЗАГСі чекають. У суботу поберуся, а в неділю – знову на війну».

Олександр КЛИМЕНКО.
(“Голос України”, спеціально для “Зорі Полтавщини”).
Фото автора.