Як сумно, як боляче, як пече у душі й крається серце… Рідна українська земля втрачає своїх захисників. Полтавщина втрачає своїх найкращих синів. Вони – молоді, сповнені сил та енергії, їм би жити, працювати на рідній землі, творити добро, піклуватися про батьків, виховувати дітей і прищеплювати їм таку любов до рідного краю, якою любили його самі, коли йшли захищати від ворогів, коли мобілізувалися до армії і воювали з озброєними до зубів російськими найманцями-терористами. Їм би повернутися і завершити незавершені справи. Але ж ні… Услід за Геннадієм Біліченком, Юрієм Сітяєвим вони пішли у Вічність. Полтавщина днями прощалася з двома полеглими захисниками Вітчизни…

37-річний Микола Чепіга мешкав із дружиною та двома доньками у селі Надержинщина Полтавського району, працював слюсарем у Полтавському локомотивному депо. На Сході Микола Чепіга служив у складі спецбатальйону “Айдар”. Він загинув поблизу Луганська ще 17 червня, коли бійці батальйону потрапили у засідку. Частина з них були у полоні, кілька полтавців отримали тяжкі поранення. Про долю Миколи Чепіги певний час інформації не було: він нібито також був у полоні, потім вважався безвісти зниклим, більше про нього нічого не знали аж до останніх днів, коли рідним бійця передали тіло для поховання…
Прощалися з Миколою Чепігою 6 липня в Полтаві, де мешкають його батьки, а поховали в Надержинщині.
Проводжати в останню путь загиблого на війні полтавця прийшли рідні, друзі, колеги, товариші по службі, представники військкомату, небайдужі мешканці обласного центру.
Ніхто не стримував сліз, навіть військові, які були на Сході та бачили не одного пораненого і загиблого. З прощальними словами виступили військовослужбовці та колеги загиблого.
“Микола Миколайович Чепіга був призваний на військову службу за мобілізацією в особливий період. Проходив службу в Полтавському обласному військкоматі на посаді стрільця відділення охорони. Коли відділення охорони скоротили, всі 11 військовослужбовців, які в ньому перебували, висловили бажання продовжити службу. Вони добровольцями поїхали в Луганський батальйон територіальної оборони, який опинився на передовій, – зазначив у прощальному слові заступник обласного військового комісара Ярослав Пистун. – Ми до останнього вірили, що Микола живий, але 17 червня його вбили сепаратисти, на жаль, про це рідним та близьким стало відомо тільки тепер. Перемовини із сепаратистами про перевезення тіла були дуже важкими, бо Луганськ зараз непідконтрольний Українській армії. Микола Чепіга – патріот, він – герой України, він не міг ховатися за чужими спинами”, – наголосив підполковник Пистун.
Ховали Миколу Чепігу в закритій домовині, обгорнутій в синьо-жовтий стяг.
Один із товаришів, з яким Микола Чепіга був на Сході, розповів, що разом служили із самого початку – з 19 березня. Микола був дуже життєрадісним та веселим, щодня говорив по телефону з дочкою. Військовий також додав, що “Айдар” ніколи не забуває своїх і обов’язково помститься терористам за дочасно згублене життя товариша.
“Ми працювали разом з Миколою. Я – машиністом, він – слюсарем. Микола був хорошою людиною, надійним, щирим товаришем”, – додав колега загиблого Олександр.
В останню путь Миколу Чепігу проводжали під довгий пронизливий гудок, який линув з локомотивного депо…
Полтава і полтавці ніколи не забудуть свого героя, який віддав життя за нас, за мир і спокій на нашій землі.

***

4 липня здригнулася глобинська земля від жалю і болю – у родину Ганни та Олександра Рущаків із села Пузикове увірвалася трагічна звістка: під час антитерористичної операції, виконуючи бойове завдання, вірний військовій присязі, загинув їхній син Руслан Рущак, рядовий, санітар медичного пункту медичної роти військової частини. Йому було всього 26 років…
Руслан народився 3 січня 1988 року в одному з сіл Міжгірського району Закарпатської області. А в 1993 році родина Рущаків переїхала на Полтавщину, в Глобинський район. Саме Пузикове стало для хлопця з багатодітної родини рідним, дорогим, найкращим у світі. Тут зростав, мужнів, знайомою до болю стежкою ходив до школи, яку закінчив у 2005 році. А в 2006 році, у вісімнадцять років, був призваний до лав Збройних сил України. Після звільнення у запас працював у місцевій агрофірмі – ТОВ “АФ “Пузиківська”, трудився сумлінно, бо змалечку був привчений до праці.
У перші ж тяжкі для нашої України дні зі зброєю в руках став на захист рідної країни – 3 квітня 2014 року Глобинським районним військовим комісаріатом був призваний на ратну службу. Три місяці, наповнені неспокоєм та військовими труднощами… Та 4 липня бандити обірвали його життєву стежину – блокпост, на якому ніс службу Руслан Рущак разом зі своїми бойовими товаришами, терористи обстріляли із мінометів. Недожив, недолюбив, не повернувся…
8 липня попрощатися з Русланом, провести його в останню путь зібралися рідні та близькі, друзі, односельці. Віддати шану загиблому герою прибули голова обласної ради Петро Ворона, голова районної ради Віталій Харченко, в.о. голови райдержадміністрації Володимир Бондарь, односельці.
Учасники траурного мітингу говорили про те, що Руслан був доброю людиною, хорошим сином і братом, а ще – справжнім патріотом, любив Україну і вважав за необхідне захищати її.
У Глобинському районі на вшанування пам’яті Руслана Рущака розпорядженням голови районної ради оголошено триденну жалобу.
Світла пам’ять про славного сина глобинської землі, на якій чесно працював і за яку мужньо віддав своє життя, навіки залишиться в серцях усіх, хто його знав, любив і поважав.
Молімося за спокій полеглих захисників Вітчизни…

Олена ІГНАТЕНКО
“Зоря Полтавщини”
Ірина КОВАЛЕНКО
Журналіст