Одну із виставок полтавської художниці в її рідному місті організатори назвали “Омріяні світи Лариси Лукаш” – їм дуже хотілося підкреслити космічний огром поетичних фантазій майстрині. А рік тому київський вернісаж, що відкривався у Центрі української культури та мистецтва, мав ще промовистіше означення – “Диво дивнеє”. Тоді ж у “Книзі відгуків” серед численних, як і завжди, компліментарних записів був і ось такий, віршований:
Шляхетна пані! Сонячна княжна!
Мої думки, як птиці, як лелеки,
летять до Вас. У зоряні світи!
Вони такі свої і зовсім не далекі…
Та як їх досягти, та як їх досягти?..
Цей безіменний автор у своїй присвяті також відкрив для себе світи художниці, для нього вони – “зоряні”. Це все дуже символічно, думаю собі, бо щойно зібралася писати про Ларису Лукаш, як першою майнула думка: а вона сьогодні має всі підстави почуватися людиною світу! Мова її мистецьких образів зрозуміла без перекладу, а творчістю полтавської мисткині захоплюються шанувальники її таланту в багатьох країнах, і більшість із них – колеги-художники. Знають Ларису Лукаш не тільки через її участь у міжнародних виставках, але й завдяки її спілкуванню з однодумцями у соціальній мережі Фейсбук. За творчістю художниці стежать її друзі (яких майже чотири з половиною тисячі!) із Франції, Бельгії, Німеччини, Італії, Португалії, Канади, США, Угорщини, Росії, Білорусі. Вони щоразу із захопленням і подивом, дуже емоційно пишуть про свої враження, щойно побачать нові твори у Ларисиній стрічці, діляться власними набутками. Так художниця має змогу слухати пульс мистецького життя сучасного світу й дарувати йому свої “омріяні світи” – міфічно-казкові, таємничо-загадкові, гармонійно-поетичні.
“Шляхетна пані, сонячна княжна” Лариса Лукаш обрала для себе досить екзотичну мову індонезійського батика. Була залюблена в цю мистецьку техніку ще в роки навчання у Львівському поліграфічному інституті імені І.Федорова, де готувалася стати художником-графіком. Адже малювала з дитинства – тато робив їй альбоми із сірого паперу, в який загортали продукти, долучалася мама – і малювали всі разом. Батьки працювали на цегельному заводі й жили дуже бідно, але Лариса з таким теплом завжди згадує ті роки! Тато в усьому її підтримував і розумів, бо сам був надзвичайно талановитою людиною: грав на багатьох музичних інструментах, співав, малював – умів радіти життю. Так і вона: малювала завжди, та не відразу зрозуміла, що стане художницею. Працювала на заводах комплектувальницею, потім – художником-оформлювачем. Вийшла заміж, один за одним народилося двоє синів… Але її фантастичні сни душа малювала гарячим воском на шовках, і вони вже просто не могли не  втілитися  в  реальність…
“…Її мистецький стиль – легкий та неповторний. Вона, ніби справжня чарівниця, наділила мистецтво батика українською душею. В її творах співають праукраїнські диво-птахи, плинуть тихою водою русалоньки, лісові квіти, ніби щойно перевтілились із народної пісні в батик. Шанувальники творчості пані Лариси вкотре відзначили невичерпний творчий потенціал мисткині, її нерозривний зв’язок із рідною землею. А ще – надзвичайно майстерне виконання усіх робіт, що свідчить про неймовірну працелюбність та любов до своєї справи”, – дуже точно акцентувала на головному, розповідаючи про творчість художниці, генеральний директор Центру української культури та мистецтва Світлана Долеско.
Тож у визначенні “людина світу” – жодного космополітизму, а швидше – ще й місія наповнити цей світ своїми образами, почуттями, барвами. За нинішніх часів – ще більше: своїм патріотизмом. Усі далекі друзі Лариси Лукаш завдяки їй відчули ритми і зрозуміли сенс української Революції Гідності, тож і нині вболівають за долю України, стежачи за її палкими коментарями й оцінками сьогоднішніх подій.
Вона завжди наголошує, що її твори – то – саме так! – її світи, фантазії, сни, які оживають на шовках. Гарячий, холодний батик – техніки опановано досконало, про них не думається у процесі творення. До всього, вона створює листівки із батиком, текстильні колажі.
Кілька років тому Лариса Лукаш відкрила для себе ще один світ, коли переселилася із Полтави у приміську Горбанівку. Звідтоді на її сторінці у Фейсбуці почали з’являтися неймовірно красиві світлини із квітами. І часто – гумористичні підписи до них, сентенції на зразок: “Ну чому так?!! Щойно поллєш огірки – і починається дощ! Факт перевірений”, “Лоло-Росса – салат: намалюй і з’їж”… Часом – сумні: “Згадала тата. Коли була маленькою, показав мені цю рослинку. Вирвав з корінцем, почистив, дав корінець скуштувати. Тоді вона мала назву “козелька”. В голодовку і цим рятувались…”
Її світлини – твори художника. І Ларисі Лукаш про це постійно пишуть її друзі. Як ось про “козельку”: “Ця композиція просто дивовижна!!! Сама досконалість! Ви побачили і закарбували маленький шедевр чарівниці-природи! Збережіть цей знімок – він із категорії конкурсних. Олександр Шаповалов”.
Найчастіше пишуть: “Ларисо, Ви живете в Раю!” Вона відповідає: “Так, в Раю! Ось тільки в дім зайшла, підтримувала красу Раю”. В дім зайшла десь у пообідню пору, зранку доглядаючи свої клумби й город. Це забирає багато часу. “Деякі квіти не встигаю сфотографувати, а вже намалювать…” – скаржиться художниця. Але вона все одно все встигає – неможливо уявити, коли і як, але встигає. Цитує Анатоля Франса: “Чим далі я живу, тим ясніше мені, що прекрасне тільки те, що неважко зрозуміти”. Зізнається, що любить “простенькі квіточки”, і серед її заморських див флористики такі ніжні червоні й білі маки, синій, жовтий і червоний льон, півонії й півники, навіть білі квіти звичайного зеленого горошку… І “Джміль у пелюстках – як солодко!” Художниця зізнається: “Щоранку і щовечора радію. Весь інший час – робота”. “Добре жити серед живого!”
У березні Лариса Лукаш ходила на курси волонтерів-медсестер. Бо “всі радості життя тьмяніють від переживання подій”, що відбуваються в країні. Її світи – не поза ними.
…Маю маленьку сонячно яскраву хустинку-батик, розмальовану Ларисою Лукаш. Дістаю її, коли йду до храму. Моє свято, осяяне художницею.

Лідія ВІЦЕНЯ