30  років тому молоденька учителька математики Галина Геннадіївна Єнічева приїхала із сім’єю за направленням на роботу до Селещинської школи, що у Машівському районі. Чоловік пішов працювати водієм у колгосп, донечка Таня – у дитсадок. Молода родина отримала квартиру, тут народилася друга донька – Наташа. Проживши в селі 4 роки, корінні луганчани повернулися на Луганщину, але зв’язків із друзями не втрачали. Виросли діти, народилися онуки.
І коли на початку цього літа телефонна трубка у Селещині обізвалася тривожним “Можна ми до вас приїдемо?”, мама трьох дітей і бабуся трьох онуків Раїса Василівна Сидоренко не вагалася ні хвилинки: “Їдьте негайно, щось придумаємо!” Наступного дня квартира наповнилася гостями – Галина Геннадіївна вивезла з буремного Луганська старшу доньку з онуками.

Вже місяць Тетяна Семенова з 7-річним Романом та півторарічним Іванком мешкають із родиною Олени та Володимира Стеценків – доньки та зятя Раїси Василівни – у приватному сільському будинку. На порослому споришем подвір’ї пасуться гусенята. Серед білизни, що полощеться на вітрі, – наче прапор, величезний рушник із жовто-блакитною картою України. На ній і Крим, і Донбас, і Луганська область. Всідаємося під черешнею на розмову.
– Таню, ти бачила події на власні очі. Якої правди не показують по телевізору?
– Думаю, у новинах говорять те, що на цей момент вигідно. Наприклад, про обстріл південних кварталів Луганська по телевізору передали, що житлові приміщення у боях не постраждали. А там мешкає мамина колега, у квартирі якої пробило кондиціонер, а через шибки вітальні кулі віялом “пройшлися” по стінах. Дві доби сім’я просиділа у ванній кімнаті, до холодильника по продукти діставалися майже повзком.
Не вірте тому, хто казатиме, ніби цивільне населення вивели з небезпечних зон. Нікому сторонньому люди не відкриють дверей, бо невідомо, правозахисник чи сепаратист стукає. І нізащо не покинуть без нагляду те, що нажите непосильною працею. Тому найнебезпечніше місто ніколи не спорожніє зовсім.
Коли все це починалося – мітинги, колотнеча біля облради, – основна маса населення була на роботі. Тільки “бюджетники” у нас працюють до 17–18-ї години, а більшість народу – до 9–10-ї вечора. Якщо на хліб трудом заробляєш, мітингувати ніколи. Хто ж знав, що воно отак закрутиться?..
Останні тижні ми вже нікуди не виходили з дому – ні до парку, ні на дитячий майданчик.
– Чи правда, що луганчани зазомбовані російським телебаченням?
– Про всіх не скажу, але у нашому мікрорайоні українські канали транслювалися. Та багато людей справді підтримували федералізацію: щоб більше мати в регіоні самостійності, щоб податків більше залишалося на соціальний захист, дороги тощо. Деякі знайомі, у кого нормований робочий день, дійсно ходили на мітинги з ідейних міркувань, хотіли федеральної республіки, як у Росії. Останнім часом в області було кілька негарних історій за участю посадовців: прокурор збив дівчину на смерть і втік з місця ДТП. Це також причина помітингувати, бо злочини прикривалися.
Ходили розмови, що ті, хто їздив на київський Майдан, по 30 тисяч попривозили. За кого вже вони там стояли, ніхто не зна. Таких “шальних” грошей з’явилося багато. Добровольці почали патрулювати вулиці разом із міліцією, мовляв, щоб не допустити Майдану, як у Києві. Потім звідкись взялися донські козаки. А потім сталося те, що сталося. І вже не розбереш, чиї кулі літають і чиї ракети падають. Коли у центрі міста в маршрутку зайшли озброєні люди у масках і змусили пасажирів віддати всі прикраси і гроші на потреби республіки, люди віддавали мовчки. Бо невідомо, що в голові у того розбійника. А на міліцію вже ніхто не розраховує, “102” не відзивається… На референдумі все було спокійно, хто хотів, усі проголосували. А коли обирали Президента, наша дільниця навіть не відкривалася.
– Хто зараз залишився вдома?
– Батьки. Мама працює у зв’язку прямо в центрі Луганська, навпроти – облдержадміністрація, у яку влучила теплова ракета. Про це по всіх каналах показали, бо серед мирного населення були і потерпілі, й жертви. За першої ж небезпеки з центру міста людей з роботи відправляють додому, а потім мама довго обдзвонює своїх підлеглих, чи всі дісталися домівок благополучно.
Тато – водій приватної фірми, розвозить побутову хімію. Зазвичай він із сьомої ранку встигав зробити заплановані рейси у Краматорськ, Сєверодонецьк і увечері підвезти маму додому з роботи. Але дійшло до того, що рейси почали розтягуватися на три доби: то не впускають через блокпости, то з міста не випускають, то обстріл неподалік. Перестрілки, бої чути постійно. Мама ночами майже не спить, особливо коли стріляють зовсім близько. Але ж дім не залишиш. І я назовсім їх не покину: одні вони у мене, і дім один. Все це морально тяжко. Я по телефону відчуваю, що батько у постійній напрузі, хоч виду й не подає. Він у нас колишній солдат, у найскладніших ситуаціях не панікує, терплячий.
– Куди роз’їжджаються люди?
– Молодша сестра Наташа, яка народилася в Машівці, мусила віддати 12-річну доньку колишньому чоловікові, який зараз на заробітках у Москві, де має рідню. Ліза дуже не хотіла їхати з дому, та довелося забрати її зі шкільної практики і відправити з татом. Цілодобова автозаправка, де Наташа була старшим оператором, вже майже не працювала – у Луганськ перестало надходити пальне. Коли бомбили місто Щастя, заправка аж підстрибувала, співробітники стояли на вулиці з інкасаторськими сумками, щоб при потребі одразу втекти. Так три дні поспіль. Жити стало ні за що, а дитині восени до школи, кожна копійка на рахунку. Наташа зібралася разом з напарницею до російського Таганрога хоч щось підзаробити за пляжний сезон. Тато автобусом їх не відпустив (автобуси по дорозі обстрілюють), вирішив усю компанію, 4 чоловіки, до кордону везти машиною. Поїхали на пропускний пункт Ізварине – його часто по новинах показують. Тільки на російському кордоні заповнили документи на тимчасовий в’їзд, як військові веліли тікати куди хто може, бо починається обстріл. Жінки й діти кинулися врозсип. Крики, свист куль. Сестра каже: тікали так, що мало не погубили речі.
Того ж дня спозаранку мамина кума бачила цілу колону бронетехніки під російськими прапорами, що рухалася через центр Луганська на Антрацит. Пропускали ту колону майже годину – БТРи, вантажівки з військовими. Каже: якби не на власні очі бачила, нізащо б не повірила.
– Чому вирішили вивозити дітей саме на Полтавщину?
– У нас є рідня в Росії, є далекі родичі й в Україні. Мама пропонувала їхати до тітки під Ростов: там не стріляють і тьотя допоможе. А чим вона мені допоможе, пенсіонерка? І на роботу з малою дитиною хто мене візьме? Трудова книжка українська, я у відпустці по догляду за дитиною. І чи повернешся потім з тієї Росії? Свекруха говорить: “Не їдьте в Полтаву, там жінок насилують, дітей убивають. Краще до мене на дачу”. А нащо мені та дача під Луганськом? Бачила дітей зі Слов’янська по телевізору, вони вночі кричать від пережитого. Потім жодний психолог цього з пам’яті не зітре. Я своїм такого не хочу. А з Сидоренками батьки дружать з молодості, жили поряд. Лєна – майже моя ровесниця, переписувалися з нею в дитинстві. Я знала, що тут з дітьми буде спокійно.
Коли 31 травня вирушали до Полтави, бачила тільки українські прапори на блокпостах. Солдати – з відкритими обличчями, лише снайпер – у балаклаві, тато його спеціальність по зброї вгадав. Усі дружелюбні, хоч і не до посмішок.
Карточка “ПриватБанку”, на яку перераховуються “дитячі” гроші, була заблокована. У Машівці мені все швидко зробили, гроші отримала. В управлінні соцзахисту пропонували допомогу. Але ж ми планували всього тижнів три тут пересидіти. А тепер дошкуляє невизначеність. Ромчикові восени йти до першого класу, школа гарна, фізико-математична. Чи вдасться до 1 вересня повернутися додому, чи доведеться якісь теплі речі сюди перевозити, не знаю. Хочеться додому. Одягу хлопцям взяла небагато. А тут погода така, що не вгадаєш: то жарко, то холодно. Добре, у Лєни синові костюмчики були. Щось докупила у магазині недорого. Спимо утрьох на дивані. Із продуктів щось докуповуємо, кури у Лєни несуться. А молоком забезпечує коза Липка. Малому молоко дуже подобається. Двічі на тиждень по 3-літровій банці ще й сусіди безплатно дають – як почули, що ми з Луганська, так і почали носити. Домашнє набагато смачніше, ніж з магазину. Крупів купили, кабачки з городу. Вчора качку засмажили. Хоч ми й міські, але не перебірливі й на м’ясо не балувані.
– Як зараз налаштовані пересічні люди в Луганську?
– По-різному. І не тому, що прості люди хочуть до Росії – там теж не все добре, ми ж поряд, знаємо. Але страшно, важко, всі заморилися. Декому вже байдуже, в Україні бути, чи в Росії, аби не стріляли, щоб були робота і зарплата. Хтось нарошне усе оце заколотив, а стільки людей гине. Тутешніх у Луганськ під кулі кидають. Луганські й донецькі по всьому світу розбігаються. А депутатських дітей на війні немає, всі по закордонах сидять…
Прощаємося. 12-річний Данилко, господар, виносить на вулицю заспаного малюка. Ваня знаходить очима маму, Рому, і личко розповзається широкою усмішкою. Жорстоке слово “біженці” аж ніяк не пасує цьому щирому і відвертому дитячому щастю.

Ольга ЩЕГЛОВА