Ветеран Великої Вітчизняної війни Іван Васильович Вареник народився на хуторі Єньки Хорольського району в далекому 1925 році. Новітня історія України у його біографії виписана краще, ніж у будь-якому підручнику: правдиво, з усіма нашими національними особливостями.
Голод
– Якби мій дід рибу не ловив, був би нам усім у тридцять третьому гаплик, – ділиться сумними спогадами старий солдат. – І дід, і племінник його були на всю околицю знамениті рибалки: кріпкі, хазяйновиті. Землі не мали ні гектара, бідняки. Але порався дід у пана старанно, ще й кучером був. І коли батько мій народився, узяв пана хрещеним. Може, тому батько й вивчився: закінчив три класи у Вереміївці й четвертий – у Хоролі. Це на той час була гарна освіта. Завдяки цьому став батько згодом головою сільради. Аж ось приходить з району депеша, щоб розкуркулювати середняків. Батько уперся: не буду! Поклав партбілет та й пішов. Ну живим остався.
– Єньки – село партизанське, – продовжує співрозмовник, – Вареників там – через один двір, і навіть колгосп називався імені Вареника. Правда, дід мій на тих Вареників казав “бандіти”… Дід мудрий був, він качани почав на жорна молоть і в борошно добавляти раніше за інших. У дворі стояла пара колгоспних волів, худобі іноді видавали якогось корму. Ото коло тих волів та на рибі ми й вижили. Батько під час голоду подався на заробітки в чоботях, а назад вернувся у підштаниках – продав чоботи, щоб додому доїхать. Сусідня Вереміївка у 1933-му голодувала тяжко, процентів 80 людей до весни не дотягли. Як село від голоду вимерло, переселенцям із Донбасу і хати даром роздавали, і хліба видали. Правда, мало хто з них прижився. От батьки й купили хату “в руських”, щоб матері ближче на роботу ходити. Садок там був великий і город гарний. А хата – так собі, на хуторі краща була, але продали дешево…
Окупація
На початку війни неподалік Вереміївки знаходився аеродром. Та жоден радянський літак злетіти з нього не встиг – погоріли, як свічки. Сільські хлопчаки потім знайшли там чимало боєприпасів. 16-річний Іван з товаришем закопали в кукурудзі ящик патронів, та так потім його й не знайшли, скільки не копали.
– Після відступу Червоної Армії до нас прибилися троє військових: полковник, капітан і сержант, – продовжує Іван Васильович. – Сержантик дуже хворий був, певно, простудився. Чуємо, коло сусіднього двору машина з німцями зупинилася. І як сипонуть фріци по дворах! Мати не розгубилася, бігом набрала повну пелену крашанок і назустріч. Ось вам, їжте-пригощайтеся-подавіться… Поки ті крашанки вибирали, полковник з капітаном через вікно гайнули в кукурудзу. А німці до хати так і не зайшли. Сержантик у нас залишився, вичухавсь і пристав у селі в прийми. Ще й сорочку в матері вкрав – вона її потім у церкві на новій хазяйці впізнала.
Восени 1942 року 17-річного Івана вивезли в неволю. Величезний комбінат у Сілезії (південний захід Польщі) переробляв тверде паливо на бензин. Спочатку Іван виконував земельні роботи. Якось мав сутичку з охоронцем, на якого замахнувся лопатою, і мало не поплатився за це життям. Згодом підносив залізо у зварювальний цех, різав його різаком, а потім освоїв професію зварювальника. Як сам говорить, стало набагато легше. Навіть платити почали 30 марок на тиждень. Німці були різні. Поряд працював один з автогеном – жодним словом нікого з невільників не обидив. Але майстер на прізвище Кунс принижував частенько, стусани роздавав щедро та ще й почав погрожувати концтабором. Із наближенням лінії фронту стало ясно, що пора втікати. Відпрацював якось день, перевдягнувся, прихопив продуктів і подався до лінії фронту.
Перший Український фронт
У лісі проблукав хлопець три доби. Тут і зустрів радянських розвідників. Розпитував його капітан довгенько, поспівчував і забрав із собою. А в місті Ченстохові вже відбирали із колишніх невільників дівчат переганяти худобу додому, працювати в лазаретах. Хлопці після спілкування в особливому відділі запросто могли потрапити й до Сибіру. Але пощастило – Іван опинився на фронті. Встиг повоювати у Польщі, Німеччині, закінчив війну в столиці Чехословаччини Празі. Був піхотинцем. Розповідає, що, коли попереду ішли в атаку танки, було майже не страшно. Інша справа – розвідка. Піхота на визволених територіях ретельно прочісувала місцевість, виявляла недобитки ворожих військ. Іван Васильович згадує, як спіймали у лісі двох власовців:
– Такі молоденькі чепурні хлопці, просяться відвести їх у особливий відділ. Ми й повели. А напарник мій, Дяченко, такий був клятий, говорить: “Давай їх отут постріляємо!” Кажу: “Господь з тобою, що ж ми начальству доповідатимем?” Здали-таки їх у особливий відділ, він був у кожному полку. А незабаром викликають нас до начальника цього відділу і – новий наказ: відвести туди, де спіймали, й відпустити в лісі. Якась там була військова таємниця. Ну якби не я, постріляв би їх Дяченко…
Згадує ветеран, як знайшов у розвідці власовську листівку. Жваво для свого віку схоплюється і показує поставою, жестами, як виглядали на ній Сталін (зверхньо, з люлькою в зубах), Рузвельт (схрестивши руки на грудях) та Черчілль (руки в боки). Разом сміємося з такого дотепного спектаклю. А листівку там же, у лісі, довелося порвати й викинути: “Дали б мені особісти і Рузвельта, і Черчілля”. Про командирів також розказує щиро: хто багато горілки пив, хто менше.
– Комполку в мене гарний був. Вийде увечері оддихнуть, а я на варті. “Сідай, – каже, – посидимо”. Я ж іще майже пацаном був, худий, дрібненький. І сидимо поруч, говоримо…
Атака поблизу німецького міста Луккенвальде для Івана Вареника закінчилася пораненням у руку.
Про перемогу ще не знав ніхто з товаришів по службі, коли Іван на трофейному мотоциклі випадково опинився на території сусіднього полку. А там на величезних луках тисяч десять солдатів слухають з гучномовця повідомлення про остаточну капітуляцію Німеччини… Відсвяткував подію, стоячи на посту. Сам начальник штабу виніс бійцю редисину й чарку горілки. Але рядовий Вареник відмовився, мовляв, не можна. “Пий, це наказ, – гримнув начштабу і додав: – Я нікому не скажу”.
Рушник життя
Було на ньому багато різних кольорів, веселих і сумних. У армії служив строкову водієм аж до 1948 року. Повернувся в Семенівський район до мами з сестрою – батько загинув на війні. Закінчив Хорольський технікум механізації і три роки працював механіком в Західній Україні. Каже, був безпартійним, тому з місцевими мешканцями навіть у ті буремні роки стосунки мав добрі. Знову повернувся додому і за направленням приїхав до МТС у Михайлівку Машівського району. Тут одружився, народилися діти. І прожив зі своєю Галею, на жаль, нині покійною, 54 роки. Чималий трудовий стаж Івана Васильовича Вареника налічує багато професій. І механік МТС, і бригадир тракторної бригади, і вчитель виробничого навчання. 15 років працював дизелістом бурової компанії “Букрос”. Заробив гарну на ті часи пенсію – 135 карбованців.
На дев’яностому році життя Іван Васильович Вареник, один з останніх у селі солдатів Великої Вітчизняної війни, кавалер ордена Слави ІІІ ступеня, нагороджений медалями “За звільнення Праги” та “За взяття Берліна”, мешкає з родиною доньки Світлани у Селещині Машівського району. Зять йому годить: щотижня купує пляшечку гарного червоного вина, щоб батько не відмовляв собі в задоволенні перекинути маленьку чарчину на сон грядущий. І ніякі млинці-котлети для нього не конкуренти розмоченому у воді сухареві. Напевне, смак хліба став найріднішим ще з дитинства, коли виживав у Єньках на рибі біля колгоспних волів…

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”