…Далекий післявоєнний 1948-й. У сільському господарстві не вистачає робочих рук. А земля ж просить уваги до себе, обробітку, посіву…
Настраждавшись у фашистській неволі – примусова праця на Німеччину, – повертався навесні додому, вже відбувши строкову службу в Радянській Армії, Петро Білан. Йшов у рідне село Бережнівку Кобеляцького району, до рідні, до своєї хати, до землі.
Тут чекала на нього доля, його половинка – Орися. Познайомилися в короткі години відпочинку біля сільського клубу. Через рік одружилися. Весілля зіграли на свято Трійці, в червні 1949-го. Бричка, запряжена кіньми з дзвіночками й стрічками, рушник з іконою – і повезли ті коні в сімейне гніздечко Петра й Орисю. Нинішньої Трійці Петро Михайлович і Орина Панасівна відсвяткували 65 спільних років. Життя їхнє сповнене сільської праці й віри в краще. А віра в цій родині – на особливому місці: Орися довго співала в церковному хорі.
Трудовий стаж у кожного з “молодят” – більше чотирьох десятиліть. По-різному звалося місцеве господарство, змінювалися голови правління, форми господарювання, а земля так само потребувала вмілих рук, які з любов’ю зуміють її обробити, виплекати, зберегти урожаї. Кожен мав сумлінно трудитися на своєму місці заради спільної справи. Тарас Шевченко в бронзі, наш Пророк, стоїть біля контори колишнього колгоспу, нагадуючи про вічні селянські думи й роботи, а також – про одну з назв агроформування. Саме тут працювало подружжя Біланів. Чоловік – механізатором, дружина – обліковцем тракторної та рільничої бригад.
– Скільки всього пережито, перероблено за цей час, – задумується Петро Михайлович. – Боляче було дивитися на землю, зранену війною, потім, через півстоліття, в дев’яностих, – на задушену бур’янами. А зараз земля цвіте, часом стогне, але все ж радує нас колосками.
– Секрет сімейного довголіття питаєте? – продовжує ветеран. – А його немає. Нам не було коли сваритися. Робота, домашнє господарство, діти, онуки – все потребує уваги. Коли тут думати про інше?..
– А найголовніше – повага одне до одного, віра в Бога і взаєморозуміння, – додає господиня.
Подружжя виростило двох дітей. Син Іван живе в Дніпропетровську, дочка Поліна – в Полтаві, у батьків буває частіше. Заїжджають і онуки – доччині дівчата Юлія і Людмила, синів нащадок Анатолій. Є у стареньких четверо правнуків – Денис, Аня і маленькі Вікторія та Валерія. Це – їхній сімейний скарб.
…Сидять на лавочці біля свого дому в Бережнівці двоє людей. Петру Михайловичу наступного року зозуля прокує 90-ту весну. Дружина на рік молодша. І знову святкують Трійцю разом! А я, однокласник їхнього сина Івана, друг сім’ї, йду повз їхню хату в сусідню Колодяжнівку до своєї матусі. Вона зараз залишилася сама, кілька років тому поховали мого батька, Миколу Федчуна. Мої батьки зналися і працювали з Біланами, у них – майже однакові долі людей старшого покоління. Іду й думаю: у якому боргу ми всі перед своїми батьками за їхню безмежну любов до нас, терпіння, силу, працю… Дай, Боже, ще хоч трохи здоров’я Біланам, Федчунам, Колодяжним, Жорнякам і ще тисячам земляків, які живуть, трудяться, виховують дітей, внуків, правнуків у рідному краю. Низький їм уклін і велика синівська дяка!
Федір ФЕДЧУН.
Кобеляцький район.