Ніна змалку любила малювати, хоча батьки не схвалювали її захоплення і не віддали в художню школу. Але творчість супроводжує її все життя. Жінка таки прийшла до своєї мрії.
– Малювала я з дитинства, – розповідає художниця Ніна Баканова. – Пам’ятаю, всі стінгазети в класі робила, завжди гарно виходило. Хто знає, може, якби пішла вчитися в художню школу, життя моє склалося б зовсім по-іншому. Освіту здобула економічну та юридичну, в Полтавському національному технічному університеті імені Юрія Кондратюка. Мама в мене – бухгалтер-економіст, і я бачила, як багато вона працювала, сиділа ночами над паперами. Тому мене це не приваблювало, але закінчила школу, прийшов час обирати професію, і тато-інженер запропонував вчитися на економіста. Коли отримала диплом, зрозуміла, що мені потрібна ще інформація, хотіла далі навчатися. Тому знову вступила – на юриста. Так склалося, що за цими спеціальностями я не працювала. Стала підприємцем.
– А зараз де ви навчаєтесь? – запитую співрозмовницю.
– Отримую художню освіту в Полтавському національному педагогічному університеті імені Володимира Короленка за спеціальністю “Образотворче мистецтво”.
– Як вам дається навчання?
– Досить легко порівняно з попереднім вузом. Приходжу, як на відпочинок. То вишиваємо, то малюємо. Викладачі дуже хороші. Дають завдання щось намалювати чи зробити якусь художню річ. Якось нам задали розмалювати тридцять писанок.
– Тридцять писанок? Нічого собі, в мене б не вистачило терпіння! Доволі об’ємна робота.
– Але мені було цікаво. Це гарна практика.
– У вашій сім’ї хтось займався чимось подібним?
– Узагалі ні. Але бабуся була вчителькою, і в’язанню, вишиванню та іншому рукоділлю навчила саме вона.
Мені сподобалася також розповідь про домашніх улюбленців Ніни. У неї вдома живуть дві собаки-лабрадори, “дівчатка”. Старшу звати Наяша, молодшу – Аллерія. Але, як жартує художниця, називає її Пончиком, для свого віку собачка повненька. Ще в Ніни є кіт.
– А як же кіт і собаки уживаються між собою?
– Нормально! Кіт у нас уже старий, йому дванадцять років, тому собаки його не чіпають. Він – за господаря. Змалку звик до квартири, на вулиці побував усього раз, і то випадково: якось випав з вікна, а коли його знайшли, був такий переляканий!.. Більше надворі й не бував.
– Тварини не заважають вам працювати?
– Ні, навіть навпаки. Скажу по секрету: допомагають. Мені потрібно десь брати матеріал для заняття флористикою, тому, коли ходжу з ними гуляти до річки, збираю там квіточки, листя, жолуді. Коли настає осінь і листя опадає, багато всього красивого можна знайти. Буває, почну гребтися в тому, що нападало на землю, а собака поряд бігає, охороняє. Люди думають: що жінка там шукає? Якось прийшов до сина в гості товариш, а я ж, як завжди, понаприносила в дім усього, от той хлопець і питає, навіщо я всяке сміття у квартиру несу. Тоді повела його в кімнату й сказала: “Дивися, що я з того сміття роблю”. То він був у захваті.
Ось такі цікаві подробиці я дізналася. Розповіла Ніна й про творчий процес:
– Збираю матеріал, розкладаю між сторінок книг листки з дерев, кладу книжки одна на одну і ще щось зверху ставлю, щоб листя було, як під пресом. Висохне – починаю виготовляти картину. На це йде зазвичай кілька днів. Можу й закинути роботу на півроку, а потім знову продовжити. Коли основа готова, підбираю, якою буде кінцева картинка, вирізаю з квітів чи листочків потрібні деталі, по черзі наклеюю на картон. Готову картину – під скло, в рамку. Фарб не використовую. Тільки клей і дари природи!
Така от розмова відбулася у мене з художницею Ніною Бакановою. Не знаю, як вас, а мене це справді зацікавило. І сама б так спробувала. Можливо, варто буде взяти у неї кілька уроків…
Вікторія ЖОВНІР,
випускниця Полтавської гімназії № 17.