Сталося так, що я одружився з колишньою дружиною шкільного приятеля. Теж колишнього… Свого часу він її покинув. Дуже некрасиво, у найтяжчий для жінки період.
Вони прожили разом більше п’яти років, мали маленького сина. Ірина вийшла після декретної відпустки на роботу в бухгалтерію. Недосвідчена, вона підписала якісь папери. Начальник сказав, що треба трохи “підчистити” кінці. Злякалася, що він її звільнить, а на роботу влаштуватися непросто, то й підписала. Раніше такі речі сходили з рук, а тут не зійшли… Її відсторонили від роботи, завели справу…
Не позбавили волі, але вона мала відшкодувати завдану державі шкоду. Це був складний для неї момент, не працювала майже рік, влізла в борги, щоб виплатити все, що на ній “висіло”. А потім треба було ще й борг віддавати.
– Внука я візьму на повне утримання. Живу зараз на дачі, все своє, свіже, а ти, доню, з роботою щось вирішуй, – сказала їй мама.
Іра крутилася, як білка в колесі, бралася за підробітки: і дипломи студентам робила, і під’їзди мила…
Чоловік же, як тільки почалися неприємності, повністю від неї відхрестився. Сказав, що не хоче псувати собі кар’єру через жінку, яка не в ладах із законом. Тим більше має судимість… Він збирався влаштовуватися кудись, де потрібна чиста біографія.
– Ну що ж, така, видно, моя доля, всі чоловіки – сво…, як у відомому серіалі, – сказала тоді Іра і, зціпивши зуби, продовжила боротьбу з чорною смугою в своєму житті.
Я дізнався про все це випадково. Прийшов на зустріч однокласників, а там…
– Ти про Ірку чув? – запитали мене дівчата.
Хлопців прийшло лише троє, тому всі слухали дівчачі теревені.
І мені розповіли. Іра вчилася з нами в одному класі, а Вадим, чоловік її колишній, – на два класи старший. Тому їх обох усі знали. Власне, я був у курсі про їхнє одруження, але що він її покинув, тоді ще не чув.
Зустрів якось Іру в сквері біля дому. Змучена, дорогою до кафе, де мила вечорами посуд, присіла на лавочці перепочити. Про її біди я знав у загальних рисах. І коли почув від неї всю історію, її стало дуже шкода.
Поговоривши у себе з керівництвом, я домовився, щоб її взяли для початку хоча б кур’єром. Все ж постійна робота.
– Як я тобі вдячна, Богданчику, – сказала вона тоді.
Через півроку ми одружилися. Не скажу, що закохався в неї. Та й у школі дуже її не вирізняв. Просто так склалося, пожалів, вона одна, і я – теж. А може, хотів довести, що не всі – сво…
І ось Вадим приходить до нас на завод. Начальником охорони. Ми з ним були знайомі, але близько не дружили. Просто друзі дитинства, жили неподалік, віталися. Чесно кажучи, мені було до нього байдуже. А коли дізнався, що він так вчинив з Іриною, став його ненавидіти. Навіть приходив до нього “розібратися”, та він мене виставив.
– Це не твоє діло! Моє й Ірини, а не твоє. З нею, якщо прийде, поговорю, а ти не лізь, бо пошкодуєш.
І тепер я мав з ним разом працювати! Зовсім не можу ні в чому погодитись з Вадимом. Навіть у робочих питаннях. Іноді й неправий, а продовжую вперто доводити своє, не можу змусити себе бути з ним на одному боці. Дехто в колективі знає про нашу ситуацію, з нас навіть кепкують.
Ірина цього не витримала, звільнилася, влаштувалася кондуктором на автобус. А я не можу піти, бо зарплата тут досить пристойна, а мені треба родину годувати. Хлопчик Іринин вже школяр, ми з нею хочемо спільну дитину. Що робити? Кардинально змінити своє життя і зайнятися чимось іншим я не можу. І терпіти Вадима поруч теж вже несила… Неприязнь у нас з ним взаємна. Такий ось трикутник. До речі, він більше не одружувався. Мабуть, жінки відчувають у ньому, м’яко кажучи, непорядність. Єдине, що радує, – кажуть, він кудись перейде від нас…

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”