Як багато всього може вмістити один лише день! Від його першого промінчика до пізнього вечора. Хтось не повірить – час, мовляв, у своєму прискоренні такий невловимий, нічого не встигаєш, а що той день… Але Євген Миколайович Ніколенко добре знає його ціну, як і пораду мудрих – уміти жити одним днем. Непросто, але й не надто складно: якщо увечері на серці радісно – день минув як треба! А світ наш тримається на оптимістах – еге ж? Він завжди так: щось розповість, власну думку висловить із приводу певних подій чи ситуацій і тут же перепитає: “Єге ж?” Наче звіряє, правий він чи ні, чи просто цікаво йому, що інші скажуть.
Євген Ніколенко – один із тих, хто і в свої 75 постійно приходить до нас у редакцію. І щоразу повторює, як він любить “Зіроньку”. Перший свій допис на її шпальтах надрукував 1963 року, коли був першокурсником Полтавського сільськогосподарського інституту (нині – аграрна академія). Тоді ж, дізнавшись, що при “Зорі Полтавщини” відкрито університет журналістики, прийшов і сюди на навчання. Тематика його публікацій визначилася відразу, бо вже найперші зустрічі, які полонили й зачарували юнака, були з митцями кіно. І в різні часи він брав інтерв’ю у Миколи Оляліна, Лесі Швачко, Петра Вельямінова, Ізольди Ізвицької, Тетяни Конюхової, Ігоря Шатрова, Юрія Саранцева, Володимира Талашка. Тож і дотепер готує свої публікації про найцікавіших людей та найвидатніші здобутки українського кіномистецтва. І прагне висловити своє щире й палке захоплення творчістю неперевершеного майстра світового рівня, одного із фундаторів національного і світового кінематографа Олександра Довженка. Десятки публікацій – про окремі його кінотвори, про акторів, віднайдених майстром, зокрема наших земляків, про ювілейні дати в історії окремих фільмів, що були створені більш як півстоліття тому. Й на обласному радіо звучать підготовлені Євгеном Ніколенком літературно-мистецькі програми. А ще він бере участь у проекті ОДТРК “Лтава” “Полтавщина кінематографічна” – в телеефірі виходять програми під назвою “А у нас кіно знімали”.
Окремі теми творчих зацікавлень Євгена Миколайовича – постаті Самійла Величка та Володимира Короленка. Тож цілком заслужено він є і лауреатом літературно-мистецьких премій, що названі їхніми іменами. Багато років Євген Ніколенко був директором літературно-меморіального музею Володимира Короленка, досліджував життя і творчість видатного письменника-демократа, організовував чимало цікавих заходів у садибі-музеї. Окрім того, постійно писав власні вірші, багато з яких покладено на музику місцевими композиторами. Свого часу його пісня, створена у співпраці із народним артистом України Віталієм Скакуном, “Моя доля – Україна” стала призером міжнародного пісенного фестивалю “Боромля- 97”. А нещодавно вона звучала у програмі гала-концерту, присвяченого вшануванню 200-річчя Тараса Шевченка.
Євген Ніколенко став також лауреатом кількох регіональних літературно-мистецьких конкурсів. Зокрема “Ми – українці”, “Ми – козацького роду”. Він пишається своїм членством у Національній спілці журналістів України, званням заслуженого працівника культури України і окремою нагородою – почесним знаком “За особистий внесок у розвиток національної культури і мистецтв”, адже це і є точне визначення його творчих прагнень.
Своє 75-річчя Євген Ніколенко зустрічатиме 19 червня. Як саме – уточнити не вдалося. На мій телефонний дзвінок відповіла дружина ювіляра Лариса Григорівна: сказала, що чоловік пішов із сестрою (яку забрав до Полтави із Росії) на ринок. І справ у нього чимало: на дачі доглядає за квітами й виноградом, щоразу придивляється до груші, де на одному дереві ним прищеплено аж три сорти цих солодких плодів, і про яблуні не забув у своїх експериментах. Їхній син Дмитро став лікарем, кандидатом медичних наук. Підростає внучка Олеся.
“Тік-так”, – промовляє до подружжя годинник, на якому викарбувано дату їхнього весілля. Промовляє із 1972 року – оптимістично й надійно починаючи новий день.
Колектив “Зорі Полтавщини” щиро вітає Євгена Ніколенка із його високоліттям, бажаючи ювіляру козацького здоров’я на многії літа і нових щедрих врожаїв у його саду і в творчих пошуках.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”