Куля снайпера-терориста вцілила у Кобеляки. Кажу не для красивого слівця, а так, як відчуваю. Загинув земляк, сусіда, знайомий Юра Сітяєв. Його вбили. Там, на кордонному блокпосту між Краматорськом і Слов’янськом. Коли почула цю страшну новину, мені здалося, що вбили мене. Кожного з нас, ближніх і далеких…
Коли слухаєш про смерть з екрана телевізора, сприймається по­іншому. Вже відплакали за Майданом, першими жертвами в Криму і на Донбасі. Як це не звучить дико, але потроху звикаємося з війною. Болять душі за кожним полеглим. Але то там, десь далеко…
І ось поруч. Так близько, що стає дуже страшно. Незрозуміло. Дико пручається свідомість. За віщо?
***
Далекого зимового Щедрого вечора відбулося моє з ним знайомство. Щедрували від хати до хати. Старий Новий рік. Була у нас Снігурка, а Діда Мороза не було, тільки костюм у торбі носили. Зайшли до під’їзду будинку по вулиці Миколи Касьяна. На сходах сидить хлопець з цигаркою, перекурює. Питаємо, чи піде з нами Дідом Морозом. Без вагань вбирається у шати, і вирушаємо далі разом. Ходили довго, до півночі. У чиїйсь гостинній хаті й Новий рік за старим стилем зустріли. Так і познайомилися з Юрком.
Це вже потім стали сусідами – його батьки з квартири перебралися до приватної садиби біля річки. Юрій змужнів, одружився і так десь зник із поля зору. І ось явився знову. Щоб вкарбуватися в пам’ять назавжди.
Його вдача відчайдуха – через усе життя. В армії служив десантником. Коли в Югославії розпочалася війна, попросився туди добровольцем. Матері не сказав нічого, щоб не хвилювалася. Батьки дізналися про це від сторонніх людей. У Югославії прослужив півроку. Тоді минулося, обійшлося…
Коли почала зростати напруга в Україні у зв’язку із анексією Криму в березні, прийшов до військкомату. Першим добровольцем з усього району. І по цей день єдиним. Як десантника із досвідом бойових дій його мобілізували не вагаючись. Із березня по травень проходив перепідготовку на військовій базі поблизу Дніпропетровська.
На “гарячі точки” Сходу їх перекинули на початку травня. Щодня телефонував додому. Запевняв, що усе спокійно. Чи так і було, чи заспокоював домашніх? Того дня він також зателефонував до матері, сказав чергові заспокійливі слова… Як потім з’ясувалося, між їхньою розмовою і кулею снайпера не минуло години…
***
Останній раз Юрко був у Кобеляках 26 квітня, на весіллі падчерки. Приїздив із військових навчань у відпустку. Молодшому братові тоді сказав: “Оце тепер ще тебе оженити зосталося – і можна вмирати”. Не оженив…
Йому було 37. І було не жаль себе віддати за інших. Адже він розумів, куди проситься добровільно прислужитися людям.
***
Буде стояти світ. У ньому буде вільна, мирна Україна. Буде знову колись весна, сяятиме сонце, співатимуть птахи. На рідній, добрій і щедрій землі зростатиме Юркова донька. Його з шаною і вдячністю пам’ятатимуть люди. Але його не буде вже ніколи серед нас. Він зіркою світитиме нам з неба…
Хай обмине нас знову ця біда, і кожне життя хай збережеться в Україні для родини, для нас, для світу. Герої, звісно, не вмирають, але краще хай вони залишаються жити тут, на землі.
Вічна пам’ять нашому Герою Юркові Сітяєву! Слава Героям!
***
26 травня Юрія Сітяєва поховали на цвинтарі в Кобеляках. Провести Героя в його останню путь прийшло дуже багато людей. Надзвичайна тиша панувала у процесії, тільки звуки оркестру, молитви та гасла “Слава Україні!”, “Героям слава!” порушували її. Над останнім прихистком Юрка побратими заспівали його улюблену пісню про небо, і залпи пострілів віддали йому останню честь. Кобеляки попрощались зі своїм Героєм.
Р.S. Смерть Юрія Сітяєва – це страшна втрата для рідних, нестерпний біль для всіх земляків – і тих, хто його знав, і тих, хто дізнався про нього тоді, як сталась трагедія. І багато хто вважав своїм обов’язком допомогти родині Героя, який віддав своє життя за Україну, за мир і спокій у нашій державі. Першими відгукнулись фермери, руку допомоги подали підприємці з ринку, інші небайдужі земляки.
Не вистачить слів, щоб передати біль втрати. Єдине, що залишається просити у Бога, – щоб біда більше ніколи не знайшла дороги до будь­чиєї домівки.

м. Кобеляки.

Олена ЛАШКО
Журналіст