СВІТОЧ – це (згідно з тлумачними словниками) велика свіча, або той, хто є носієм правди, волі, освіти, краси, або ж – велика, мудра людина.
У цій розповіді йтиметься про Василя Федоровича Котляра, заслуженого журналіста України, багаторічного голову Полтавського обласного комітету телебачення і радіомовлення, публіциста, поета, драматурга. 31 травня йому виповнилося б вісімдесят три роки…
Скільки думано-передумано було в житті, скільки бачено-перебачено, скільки жито-пережито. “Летять роки, як журавлі в небі. Сумні пролетіли, та й веселі не повернеш”. Ці слова молодий драматург Василь Котляр уклав колись у вуста персонажа однієї зі своїх найперших п’єс. А з роками не раз приміряв їх до себе.
Душа його, перефразовуючи поета Миколу Заболоцького, все життя працювала – “і день і ніч, і день і ніч…” В юності – шукаючи себе в цьому світі, а потім – намагаючись зробити світ хоч на краплиночку досконалішим, хоч на граминочку кращим. Наскільки стане його хисту й сил – громадянських і творчих.
Вищий навчальний заклад Василь Котляр закінчив не зовсім творчий – Харківський юридичний інститут. Працював слідчим. І досвід саме тієї роботи подарував йому чимало сюжетів майбутніх п’єс, новел, віршів.
З 1961 року – в журналістиці: газети, Телеграфне агентство Радянського Союзу, радіо, телебачення. Паралельно – праця драматурга і режисера народного театру при Будинку культури Полтавської бавовнопрядильної фабрики (були тоді такі театри майже при кожному великому підприємстві, й слід сказати, що деякі з них за акторською, режисерською і сценографічною майстерністю мало в чім поступалися професійним).
Театр – його перша велика мрія, яку ніколи не зрадив. Навчаючись ще в 6-му класі, під час Великої Вітчизняної війни, брав участь у постановці “Наталки Полтавки”, самовіддано граючи Возного. Акомпанував юним артистам ровесник Володя Шаповаленко, котрий потім став відомим українським композитором.
Дитинство і юність, і перші пісні, і перше кохання, і перші творчі здобутки – то Полтава. Його дитинство минуло, образно кажучи, під хатою Івана Котляревського – на Івановій горі. Він часто жартував, мовляв, живучи в енергетичному полі садиби знаменитого літератора, хіба можна було й самому не скуштувати того хліба (та й прізвища – Котляревський, Котляр – про щось та кажуть)? Отож і не дивно, що перший твір хлопця, написаний у підлітковому віці, був пов’язаний з ім’ям великого земляка: Василь перелицював іще раз “Енеїду”. І ось у який спосіб: завуч був Еолом, директор – Зевсом… Однокласники реготали, Василь тішився, а скінчилося тим, що матір юного драматурга викликали до директора школи, і гонорар автор нового твору одержав, м’яко кажучи, дуже своєрідний… Але зашпори скоро відійшли, як це і буває в дитинстві, а вже в 1959 році його п’єсу було поставлено на професійній сцені. Називалася вона “Шуми, Діброво” (Діброва – то назва села). А в 1969 році він таки зробив інсценізацію “Енеїди” за Іваном Котляревським для народного театру, а згодом і для професійного – Полтавського музично-драматичного театру
ім. М.В. Гоголя.
В одному зі своїх інтерв’ю (а доля кілька разів дарувала мені таке щастя) я запитала у нього: “Чому саме “Енеїда”?” А він відповів:
“Тому що “Енеїда” – це енциклопедія національних українських стосунків. Там усе є, там увесь наш менталітет. Менталітет української нації – це помісне козацтво: тяга до свободи, до волі. Ви там усе знайдете: і зраду, і любов, і звитягу”.
Величезний успіх вистави у постановці Полтавського музично-драматичного театру надихнув автора написати сценарій художнього фільму “Енеїда”. Надіслав його до Українського комітету кінематографії. Отримав відповідь, мовляв, прочитали, схвалили, планують запустити у виробництво. І ставитиме фільм Віктор Іванов, котрий поставив фільм “За двома зайцями”. Чого ж бажати кращого?
Але минав час, а про новий фільм ні слуху ні духу. І раптом лист чиновників від кіно про те, що “Енеїду” ставитиме Володимир Денисенко (фільми “Сон”, “Великий перевал”, “Совість”) за власним сценарієм. Але й такої постановки не відбулося, як не відбулося ніякої взагалі.
Василь Федорович розповідав, що писав усім віце-прем’єрам із гуманітарних питань, переконуючи, що Україна не може бути без екранного втілення “Енеїди”, а, крім того, такий фільм куплять “на корню” – “весь світ його купить, бо це український суперколорит і це тема колосальна – народ шукає собі місце під сонцем, гнаний народ. Тільки все це весело, все це бурлескно (вдарим об землю лихом-журбою)”. Не почули чиновники, не зрозуміли. Шкода.
А Котляр не зупинявся. Він любив працювати – творчо і натхненно. Все життя. Інколи я замислювалась – що переважало в його творчості: журналістика, драматургія, режисура, поезія – і не могла визначити. А коли запитувала про це у нього, він відповідав: “Я такий, який є. Вдячний долі за всі обдарування. Все, що роблю, намагаюся робити чесно. Всякого бувало: важко бувало – трудно. Давили. Гнали…”
Давили і гнали його завзято. Високі можновладці й нижчі. Коли на шпальтах газети “Зоря Полтавщини” в 1960-ті розкритикував обласних партійних босів, на кілька років був позбавлений можливості друкуватися в газетах і журналах взагалі. Але змінювати щось у своїй життєвій позиції не збирався. До останніх днів терпіти не міг зрадливості, лукавства, з якими, на жаль, так часто зустрічався. При цьому не став ні злим, ні ображеним на людей. Умів прощати, умів любити, умів дружити. Серед останніх поезій прочитала таке:
“Все частіше серце у тузі
І думок невеселі рої,
Бо все більше на цвинтарі друзів
І все менше на вулицях їх…”
Про всіх друзів розповісти не берусь – місця на шпальтах газети не вистачить. Все ж про одного скажу – надто вже спорідненими були їхні душі. Композитор Олександр Білаш. Він написав музику до інсценізації “Енеїди” та оперети “Чиста криниця” Василя Котляра. У фондах радіо зберігається запис телефонної розмови з Олександром Білашем про Василя Котляра. Увімкнувши запис, можна почути: “Я його люблю, свого Василя, люблю його по-справжньому за те, що він неспокійний, що має “сатанинський” характер (та і мій близький до його). Певне, тому ми так і зійшлися. І кричали під час співпраці одне на одного, і доходило Бог знає до чого, але тому, що ми були такі схожі, ми не розійшлися і написали чимало. А найдорожче, що, коли він приїздив до мене у Градизьк, ми сідали під старою грушею та й гомоніли, гомоніли – і було про що. І за віком ми однакові, і за сприйняттям навколишнього світу. То людина, з якою варто дружити”.
В яких небесних садах, під якою райською грушею гомоните Ви сьогодні, світочі української землі – Василь Котляр і Олександр Білаш? Чи бачите нас, нинішніх? Чи схвалюєте те, що робимо? Не можемо ми цього ні знати, ні чути. Можемо лишень світлим словом поминати двох відданих синів України і пам’ятати їхні пісні. Як сказав колись Василь Федорович: “Пісня для того й придумана людством, щоб яскраво вилити почуття: чи радості, чи туги”.
Так, він робив це яскраво і талановито. Витоки його пісенної творчості як поета – з чистих народних джерел. У народну пісню був закоханий змалку і завжди казав, що її не можна розглядати лише як пісню, що то – філософія високого ґатунку. Кожна українська народна пісня сюжетна. “А якщо сюжетна, то кожна людина домислювала ту пісню, вкладаючи щось своє і в мелодію, і в текст. І той, хто слухатиме ті пісні, потроху очищатиметься. Послухавши такі пісні, мені інколи хочеться закричати, аби почули всі-всі: задумайтесь і будьте людьми, просто людьми. Такими, як Людина має бути. Це, перш за все, не лукавити, по-друге, дотримуватись вироблених віками канонів: діти – батьки, рамки ввічливості, не намагатися тільки брати. І боятися смерті не треба. Поганої смерті треба боятися, щоб, коли ти помер, а люди сказали: “Ну, слава Богу, здихалися”.
Мені здається, що після смерті Василя Федоровича Котляра лихим словом його могли згадати лише люди недобрі або непорядні. Вони і за життя його не любили, бо все життя він із ними боровся.
Принципи щирості, людяності та честі сповідував Василь Котляр, засіваючи свій пісенний лан. На багато літ переживуть свого автора і “Журавлина туга”, і “Поле”, і “Молодичка”…
Писати вірші, п’єси він часто приходив до свого службового кабінету задовго до початку робочого дня – годину на 6-7-му. Бо з 9-ї в житті Василя Федоровича і всього колективу Полтавського облтелерадіокомітету панувала її величність радіожурналістика. Про початок своєї роботи на обласному радіо розповідав він мені таке: “Радіожурналістика – це було для мене відкриття. І перше відкриття, яке я зробив, прийшовши на обласне радіо працювати (та ще й керівником), – це ставлення працівників радіо до радіо. Це – святе, це – закоханість, це… Ніхто ніколи не казав, що, ах, треба робити передачу, залишившись на роботі на ніч; ніхто не вимагав зразу відгулів. Для мене журналістика – це вид творчості. Я взагалі вважаю, що кожна людина творча, в кожної людини є потреба щось осмислити, щось створити, чимось порадувати, і творчість завжди передбачає, що вона для когось, тобто ти повинен бачити людину, для якої ти твориш”.
Я пам’ятаю наші критичні матеріали на обласному радіо (саме там і я вперше скуштувала журналістського хліба). Я пам’ятаю, скільком людям ми допомогли, хоча критичних матеріалів не робили більше на радіо ніде: чи то письмова була заборона, чи усна, але критикувати радянського чиновника й не чиновника по радіо було не можна. Така була концепція – на радіо критика не йде. Але на Полтавському обласному радіо вона йшла, ще й як! Чого варті лише рубрики, придумані Котлярем: “Інтерв’ю з перцем”, “За огріхи – на горіхи”… Заборона існувала окремо, а наші критичні матеріали – окремо. Відповідальність за будь-які наслідки взяв на себе Василь Федорович Котляр. Він казав, що робить це спокійно і свідомо. А гнів і кара “вышестоящих за непослушание”? Так з Божою поміччю переживемо. Зате скільки мерзотників, хабарників, бракоробів вивели на чисту воду, скільком людям повернули віру в справедливість! Він очолював обласне радіо 23 роки. То були роки, котрі більшість із нас згадує з теплом. Так, можливо, не всім було працювати з ним легко, але всім – цікаво.
Очоливши обласне радіо, Василь Федорович не полишав і режисерської роботи в театрі – в народному, театрі комедії, і в професійному, Полтавському музично-драматичному.
Народний театр комедії – особлива сторінка в біографії Котляра. Чому саме театр комедії? Про це він казав: “Навколо всі самодіяльні театри ставили лише драми, а мені хотілося, щоб людям веселіше було. І я дуже вдячний долі за те, що я створював цей театр. Я зустрів там багато друзів – справжніх людей, щирих людей”.
І була в того колективу одна особливість – то був справжній театр. Всі, хто служив у ньому, не були просто учасниками художньої самодіяльності – вони жили в своєму театрі, вони були акторами в повному розумінні цього слова. Полтавці досі з вдячністю згадують вистави театру комедії, поставлені не гірше, ніж на професійній сцені. А серед вистав, які поставив у театрі комедії Василь Котляр, були й такі, які не наважувались ставити професійні колективи: “Республіка на колесах”, “Живі мерці” Якова Мамонтова. Їх трішки побоювались радянські режисери. Котляр – ні. А ще він і сам писав п’єси для свого театру. Одна з них, “Любов – не пожежа”, найдорожча всьому колективу, бо образи драматург творив для конкретних виконавців. Загалом, якщо вже говорити про драматургію Василя Котляра, вистави за його п’єсами часто йшли не лише на самодіяльній, а й на професійній сцені. Й не лише Полтави, а й Миколаєва, Запоріжжя, Києва: “Любка”, “Сутінки”, “Хлібом єдиним”, “Чиста криниця”, “Дядьки”, “У гостях”, “Легенда зеленого гаю” (за мотивами поезій Лесі Українки)…
Склалося так, що п’єси Василя Котляра не видані окремою збіркою. Тепер це вже на нашій совісті – його учнів і друзів. А от деякі поетичні збірки вдалося видати ще за життя автора.
“До мене приходять люди,
І сонце сміється в хаті.
Вже, може, такого й не буде,
Бо жити вже небагато.
Але коли в цьому безвісті,
Де важко знайти людину,
Приходять друзі – не прісні,
А ті, що в світі єдині,
У світі моєму, такому,
Який мені долею даний,
У ньому, безмірно страшному,
Сонця сіяють грані…”
Коли мова заходила про друзів і ворогів, Василь Федорович казав, що не може згадати жодного свого ворога. Хоча негідників знав, пристосуванців знав, лицемірів, але поняттю “особистий ворог Василя Котляра” жоден із них не відповідав. Він інколи жартував (чи напівжартував): “Щоб бути ворогом Василя Котляра, це ще заслужити треба”. А от друзів згадував багато і легко. Казав бувало: “Хоч це звучить і банально, але я щасливий на хороших людей”.
Найбільше любив весну, бо “все проявляється, все хоче здаватися красивим, навіть трава в цей період по-особливому зелена, і приємно відчувати себе частиною тієї дивовижної природи, хоча:
Все минає. І це мине.
І не буде колись мене.
Але й після моєї смерті
Світ летітиме в круговерті:
Де нові життя і сонця,
Хтось ітиме в фаті до вінця;
Хтось з криниці нап’ється води;
Хтось уникне нужди і біди.
Хтось зрадіє. А хтось затужить;
Хтось кохатиме палко дуже,
А хтось в пазуху кине зраду.
Хтось шукатиме райського саду;
Хтось посадить чи вишню, чи грушу,
Хтось віддасть у заставу душу.
Хтось народить дитину щасливую,
А хтось стане бабусею сивою”.
Сива бабуся зима чула його останній подих
2 січня 2011 року. А потім розсипала, здавалося, по цілому світу сніжинки-жалі, котрі збиралися в замети печалі. Всі ми, хто любив і шанував його, одразу якось осиротіли і відчуваємо те сирітство донині. Й жити намагаємось, сповідуючи оте просте і таке мудре, і таке важливе: “Будьте людьми, просто людьми. Такими, як Людина має бути”.

Нелля ДАНИЛЕНКО
Заслужений журналіст України