Яким би шляхом не поїхав, обабіч дороги з сумом споглядаєш сиротливі сухі скелети високих тополь. Закляклі, вони наче з якоїсь сюрреалістичної картини приречено і смиренно тихо промовляють: “Ми помираємо!” Що трапилось з ними? Яке лихо випало на колись густі, зелені та широкі крони цих дерев-велетнів, яким присвячені сотні пісень та віршів? А відповідь на це запитання криється у невеликому, вічнозеленому, кулеподібному кущику, що міцно уп’явся у гілля дерев, наче якийсь прибулець. Оце і є той паразит, що погрожує відправити в забуття цілі лісосмуги високих тополь. Та й не тільки їх.
Ми вже настільки давно, роками, з пасивністю спостерігаємо за цим явищем, що, певно, змирилися. Бо багато хто навіть не здогадується, що ота, на перший погляд вічнозелена, миловидна куля, яка зветься по-різному, але по-науковому – “омела біла”, насправді є дуже небезпечною рослиною-паразитом. Давайте познайомимося з нею ближче.
ПТАХОЛОВ
У цієї рослини є різні назви – відьмине гніздо, пташиний клей, пташині горішки…
Абсолютна більшість, з приблизно ста видів омели, животіє в Африці, деякі – в субтропічних і просто теплих регіонах Євразії. І лише одна – омела біла (Viscum albus) – нахабно підкорила наші дерева і сади.
У нашій мові слова “мала”, потім “омела”, “імельник” і “омельник” (тобто “птахолов”) існують з ХІ століття, але про саму рослину достеменно тоді було мало що відомо. Хіба що з легенд кельтських чарівників-друїдів.
Жерці древніх кельтів обожнювали омелу білу, яка росла на дубі, бо свято вірили, що вона зцілює від будь-яких хвороб і всякого зла. В давнину існувало повір’я, що насіння омели падає з небес на стрілах блискавки, що воно послане Богом. Наші пращури через це вважали омелу невразливою, що не боїться навіть вогню. Думали, що поки вона залишається на дереві, його не можна вбити. А ламати омелу було рівноцінно бажанню погубити саме дерево.
А ще існували різні повір’я та звичаї. Приміром, в дні зимового сонцестояння для примноження багатства в будинку треба було виколупати омелу і поцілувати її корінь. Вважалося, що лікувальна сила омели зростає, якщо її зірвати на шостий день Місяця, не застосовуючи при цьому ніяких металевих предметів і не даючи омелі доторкнутися до землі. Тоді вона начебто зцілює від епілепсії, загоює рани та виразки і є чудовим засобом для гасіння пожежі.
Відбуваючи до Америки, перші переселенці з Європи брали з собою омелу білу як оберіг і лікарський засіб. Вона і тепер прикрашає в новорічні свята будинки американців. У них навіть існує така традиція: зустрічаючи Різдво, цілуватися під гіллям омели, щоб у новому році було щастя.
Омелу білу використовують і сьогодні в лікувальних цілях. У ній містяться каротин, каучук, стероїди, сапоніни, полілептиди, феноли, фенолкарбовані кислоти, дубильні речовини, флавоноїди… В народній медицині використовують молоді гілочки, листя, ягоди для лікування епілепсії, хвороб нервової системи, при кровотечах, хворобі сідничного нерва, гіпертонії, атеросклерозі, для розширення судин, при клімаксі, хронічних захворюваннях суглобів, для лікування діареї, коклюшу, геморою, захворювань щитовидної залози. Відомо також, що омела має знеболювальні, протизапальні, сечогінні, проносні, кровоспинні властивості. Омела біла використовується в косметиці для пом’якшення шкіри, позбавлення її від прищів, гнійників і висипів.
І ще кілька штрихів про природу цієї химерної, на перший погляд, рослини, яка ніколи не спускається з дерев. Там вона зароджується, там вона й помирає. Дерев’янисті гілки омели утворюють кулястий кущ, інколи в діаметрі більше одного метра. Цвіте омела в квітні, білі ягодоподібні кульки достигають у вересні-жовтні. Саме тоді для лікувальних цілей збирають молоді гілки з листям. Але плоди омели отруйні, особливо вони небезпечні дітям. Хоча їх дуже полюбляють граки, сірі ворони та сойки. Після трапези птахи очищають дзьоби від насіння об гілки дерев. Клейке насіння пристає до гілок і проростає. Так омела розмножується. Саме з цим пов’язана її латинська назва: “viscum” – “пташиний клей” і “albus” – “білий”.
“ВАМПІР”, ЩО П’Є “КРОВ” З ДЕРЕВ
Але які б “дифірамби” про лікувальні властивості омели не співали, ця рослина є справжнім лихом для зелених насаджень – вона нещадно захоплює все нові й нові території. А скільки дерев всохло і загинуло за ці роки! Ніхто, правда, цей облік не веде. А найстрашніше те, що ніхто не бореться із цим паразитом. Якщо й закладаються кошти на ці природозахисні цілі, то мізерні й одноразові. Хоча сьогодні екологи вже не приховують, що зараження омелою дерев набуває масштабів екологічної катастрофи. Тому боротьба з омелою не повинна носити стихійний характер, а має бути організованою і послідовною.
Чомусь спершу цей паразит взявся за високі дерева. Мабуть, тому, що, граки й ворони дуже полюбляють обсідати високі стовбури тополь. Але останніми роками цей вічнозелений кущик паразитує на гілках різних дерев – на тополях, кленах, березах, вербах, липах, грушах, яблунях, смереках, ялиці, навіть деяких кущах. Такий наступ цієї рослини набув масштабів екологічної катастрофи. Бо, беручи до уваги високу свободу перельотів птахів, зараження відбувається на значній території за досить короткий проміжок часу. Якщо не боротися із цією рослиною-паразитом, то середній вік життя дерева після зараження омелою складає лише 10–12 років.
Небезпека омели полягає в тому, що, висмоктуючи сік дерева, вона не залишає нічого для його росту та зміцнення. І якими б аргументами не оперували захисники всього живого, мовляв, омела – паразит лише наполовину, бо в її листі є хлорофіл, вона самостійно продукує органічні й пластичні речовини, а від дерева бере лише воду, на мій погляд, вона все одно – ракова пухлина наших дерев. Адже, отримуючи цю воду та інші корисні речовини, омела виділяє токсини, котрі поступово пригнічують дерево.
Власне, багато хто з нас міг переконатися в цьому вочевидь. Спочатку на якомусь дереві з’являлася невелика вічнозелена куля, яка згодом розросталася в діаметрі, а поруч з нею на інших гілках з’являлися такі ж кулі. Гілки спочатку припиняли ріст, а плодові дерева починали мало плодоносити. Минали роки: спочатку пориви вітрів відламували вражені омелою сухі гілки, а з часом “мертвим” ставав й увесь стовбур дерева.
Як же боротися з омелою? Спеціалісти стверджують, що найефективніший спосіб – обрізання гілок. Довжина їх обрізання залежить від довжини коренів омели, які можуть досягати трьох метрів. А коли дерево повністю “окуповане” білою омелою, то його необхідно спиляти, а уражені гілки і самі суцвіття омели – спалити.
Було б добре, якби в Україні налагодили фармацевтичне використання омели білої, якої у нас вистачить на півсвіту. Але найголовніше – цю хворобу дерев потрібно невідкладно лікувати, бо буде пізно. Як людина з коростою, брудна, недоглянута – приблизно таке ж враження справляє дерево, “окуповане” омелою.
Підмітили також, що її поширення почалося відразу після аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Можливо, це – збіг обставин, а можливо, гірка реальність нашого нинішнього довкілля.

Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст