Про відносини між Україною і Росією
Цими днями Федору Трохимовичу Моргуну виповнилося б 90 літ. Люди старшого покоління пам’ятають його як багаторічного керівника Полтавщини (у 1973–1988 роках працював першим секретарем Полтавського обкому КПУ), молодшого – як громадського діяча, письменника, публіциста. Селянський син, він зробив карколомну кар’єру партійного функціонера, обіймав пост голови Державного комітету СРСР з охорони природи. А перед тим були дитинство і юність в донецьких степах, фронтові дороги Великої Вітчизняної і важкі поранення, навчання у Дніпропетровському сільськогосподарському інституті, робота господарника в Україні, Казахстані, Киргизії. Палкий прихильник інтенсивного розвитку сільського господарства, він активно пропагував і, навіть не без волюнтаризму, впроваджував безплужний обробіток землі. Не всі сприймали “безвідвалку”, як і методи керівництва Моргуна, втім він наполегливо прямував до мети, формував свою школу аграріїв-новаторів. Вийшовши на пенсію не з власної волі, продовжив наукову і письменницьку роботу. Як це не парадоксально звучить, але поборник безплужного обробітку полів залишив глибокий слід на землі. Уже хоча б тим, що зумів відмовитися від компартійної облуди, назвав речі й події нашої новітньої історії своїми іменами, став на захист України й усього справді українського.
Пропонований читачам “Зорі Полтавщини” уривок зі статті Федора Моргуна, написаної ним майже десятиліття тому, нині звучить актуально, як ніколи. Прочитаймо, задумаймося!..
Як повітря, як цілюща волога, необхідні Україні сучасні Бояни, Сковороди, Шевченки, Гоголі, Короленки, Франки, Лесі Українки, Довженки, Гончарі, які б мудрим рішучим словом показали людям усю підлість політиків, що сіють розбрат і ворожнечу, що наміряються розділити народ на своїх електоральних прихильників, розірвати його по паралелях і меридіанах. Сепаратисти – на “бандерівців” і “східняків”, олігархи – на багатіїв-власників і бідняків, незліченні партійці – у залежності від членства або нечленства, безрідні безбатченки – за мовними ознаками, безвідповідальні провокатори – на проросійських і проєвропейсько-натовських… Негідники – усі, хто розводить українців по різних окопах, але особливо небезпечні ті, хто сіє ворожнечу між українцями і росіянами.
Чого варті, наприклад, пасажі Миколи Левченка, секретаря Донецької міськради, про своє ставлення до української мови і її захисників: “Я підтверджую свої слова про те, що російська мова повинна бути державною мовою в Україні. Українська залишиться існувати як мова фольклору, вона не годиться для розвитку науки і міжнаціонального спілкування, тому що її ніхто не знає. Я залишався на цій позиції і буду відстоювати її далі. А Анна Герман (народна депутатка від ПР, яка назвала заяви Левченка з цього приводу безграмотними) заплуталася і помилилася, у якій партії вона перебуває і кого вона представляє. Те, що вона дозволяє щодо мене як посадової особи, як секретаря міської ради від Партії регіонів у місті, де перемогла Партія регіонів, оцінить апарат партії” (сайт “Острів”; цит. за газ. “Україна молода” від 2.03.2007 р.).
Не потрібно бути психологом або психіатром, настільки очевидним є цілий букет соціопатій, якими страждає цей “молодий та ранній” демагог. Тут і нахабне нехтування Конституцією, й ігнорування рішень власної партії, що не позбавляє українську мову статусу державної й не опускає її до сталінського “фольклору”, як це робить Левченко. Тут і відверте українофобство, порушення логіки мислення (якщо я не знаю української мови, якщо її не знають донецькі манкурти, то … ніхто не знає (?!), і женофобія, і неповага до старших. Тут і сталінсько-боязливе усунення від відповідальності за погрози на адресу жінки (її “негарну” поведінку “оцінить апарат партії”). Тут і манія величі, стимульована високим статусом керівного крісла.
Не випадково народний депутат від ПР Тарас Чорновіл кваліфікував “мовні” висловлювання свого однопартійця з Донецька як “печерний шовінізм, елементарне тупе хамство” (там же).
Партійні лідери, кого ви висуваєте на державну службу? Український народ, кого ти делегуєш у владу? Невже сучасні яничари і манкурти (зомбовані вороги української мови, культури, освіти і науки) – це наш ідеал?
Пригадаємо великого Гоголя, який вустами Тараса Бульби говорив: “Знаю, гаддя завелося тепер на землі нашій: думають тільки, щоб при них були хлібні стоги, скирти, та кінні табуни їхні, та були б цілі в льохах запечатані меди їхні. Переймають дідько знає які бусурманські звичаї; гребують мовою своєю; свій зі своїм не хоче говорити; свій свого продає, як продає бездушну тварину на ринку. Милість чужого короля, не тільки короля, а паскудна милість… магната, що жовтим чоботом б’є їх у морду, дорожча для них усякого братерства”.
О, Гоголь, Гоголь! Як же ти далеко дивився! Як же ти багато бачив! Назвіть мені ще такого пророка, який більше 150 років тому писав би так правдиво про наших героїчних прадідів і про наших нинішніх єдинокровних, своїх негідників і паразитів-п’явок, що присмокталися до нас. Замінимо гоголівські “стоги”, “скирти”, “табуни”, “бусурманські звичаї” на нескінченну низку газуючих отрутою “іномарок”, що заполонили вулиці сучасних міст, на багатомільйонні й мільярдні рахунки надбаної обманом і злодійством валюти, захованої в “тінь” або за межами України, вдивимося у фальшиві фізіономії тих, сьогоднішніх, хто “гребує мовою своєю”, вдумаємося у всеосяжну правду Гоголя – і побачимо в його особі Великого Українського і Всесвітнього Пророка. І нехай якнайшвидше відбудеться те, що він напророчив “останньому негідникові” вустами легендарного полковника Тараса Бульби: “Ударить він, бідолашний, об поли руками, схопить себе за голову, проклявши голосно підле життя своє, готовий мукою покутувати ганебну справу…”
Я не знаю цього Левченка, і він як людина мені не цікавий. Але я, як і він, з Донбасу. Ми громадяни однієї країни, і мене вражає, що він зовсім не знає ні української історії, ні української культури. Сумніваюся, що він тримав у руках книги всесвітньо відомого філософа Григорія Сковороди, Лесі Українки, Тараса Шевченка, Івана Франка, Павла Загребельного, Олеся Гончара, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Дзюби.
Диву даєшся, як може громадянин України, який носить прізвище Левченко, так ігнорувати українську мову? Яку школу треба було закінчити, навіть російську, щоб, вивчаючи в ній багато років обов’язкову державну українську мову, не тільки її не вивчити, а й зненавидіти?!.
Секретар міськради – велика посада. А якщо це рада Донецька, то – особливо велика і відповідальна. Як важливо, щоб його перші особи добре розуміли і уміли виконувати головні завдання: зміцнення економіки, культури, державної мови, благополуччя жителів найбільшого міста. Задимлене, запилене, загазоване викидами незліченних заводських труб і автомобілів місто, що постійно страждає від безводдя, має потребу у вирішенні надскладних економічних, транспортних, житлово-комунальних, інших проблем. Чи зуміють такі керівники, як Левченко, зрозуміти й вирішити ці завдання, згуртувати і надихнути людей на подолання життєвих труднощів столиці Донбасу?..
Усі, хто сіє ворожнечу між Україною і Росією, розігруючи карту державної двомовності, шкодять і Україні, й Росії. Повторюю: я народився і виріс у Донецькій області, звідти пішов на фронт, потім учився в Дніпропетровському сільськогосподарському інституті. Добре пам’ятаю довоєнні й післявоєнні роки, коли більшість жителів не тільки шахтарських селищ, а й міст Донбасу – Красноармійська, Костянтинівки, Артемівська, Дружківки, Краматорська, Ясеноватої, Авдіївки, Волновахи і багатьох інших – говорили рідною українською мовою, бо вони переважно українці. На превеликий жаль, сьогодні не тільки в містах, а й у багатьох донецьких селах, де живуть переважно українці, рідної мови майже не чути. І причину спаду української мови і культури необхідно шукати не лише за межами Донбасу й України…
(Друкується зі скороченням за виданням: Фёдор Моргун. Сталинско-гитлеровский геноцид украинского народа. «Дивосвіт». Полтава, 2007. Переклад із російської мови «Зорі Полтавщини»).