Скільки б не пройшло часу від пам’ятного дня – 9 травня 1945 року, – незабутнім залишиться подвиг синів і дочок нашої землі, які боронили землю від фашистів та віддали життя заради Перемоги. Часто у Корпусному парку Полтави чую спогади про те лихоліття. Ось що розповіла Ганна Свиридівна, дитина війни з Полтавського району, яка в роки Великої Вітчизняної втратила батька і брата.
“Коли наше село в 1943-му визволили від окупантів, батько, Свирид Іванович, одразу пішов у діючу армію. Брат Антон був у партизанському загоні. Взагалі вся родина допомагала партизанам. Тітка пекла хліб. Бабуся і мама в’язали шкарпетки для народних месників. Я з молодшою сестрою Тетяною носили листи до старої верби і клали у дупло. Вже після війни дізналася, що то була інформація про німецькі гармати, кількість ворожих солдатів і офіцерів. За це могли розстріляти і дитину. Мама кожного разу молилася за нас із сестрою, коли ми туди прямували…
Не встигли порадіти, що йдуть радянські війська, як німці знову повернулися. Тривали бої… Жахіття, які тоді побачили, переслідують мене усе життя, хоча в той час мені було тільки сім років. На шибениці біля сільради погойдувалися шість жінок – дружини комуністів і колгоспників, які допомагали партизанам. На майдані лежали обгорілі тіла наших визволителів. Це були молоді хлопці, прості солдати. У одного на гімнастерці я помітила комсомольський значок, як у мого брата. Хіба таке можна забути? А потім фашисти розстріляли партизанський загін, де два роки воював брат…
У 1944-му прийшла похоронка на батька.
Коли мені важко, я дістаю батькові фронтові листи-трикутники, написані у перервах між боями. Їх лише чотири, проте вони мені найдорожчі у світі. Це історія моєї родини, країни, героїзму наших батьків. Вона, на жаль, нічому не навчила нащадків двох братніх народів… Наша мама невдовзі після війни померла від сухот. Я вивчилася на вчительку і двадцять років пропрацювала у сільській школі. Пізніше діти забрали мене у місто. Нині – на заслуженому відпочинку, виховую двох онуків-школярів. Моя сестра, як і мама, проробила 35 років у рідному колгоспі. Мама була дояркою, сестра завідувала фермою. Нині Тетяна з родиною своєї доньки заснували фермерське господарство.
Щороку на День Перемоги збирається наша родина – мої дві доньки і зяті, онуки, сестра з чоловіком і дітьми – і йде на цвинтар, щоб віддати шану не лише своїм рідним, а й усім, хто загинув на тій війні”.

Записала Світлана ПОЛІЩУК.