Цьогорічна весна для полтавки Оксани Лесевич особлива: ця незвичайна жінка святкує 90-річний ювілей. Чотири роки довелося їй іти фронтовими дорогами. Оксана Іванівна – учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни, інженер-кліматолог за фахом і художник за покликанням. Її твори виконані особливими техніками – аплікація соломкою, що нагадує японські гравюри, шкіряна пластика, вишиті портрети та ікони. Авторка не жаліє фарб, вона бачить життя у світлих тонах…
Із нагоди 90-річчя Оксани Лесевич у Полтавському літературно-меморіальному музеї-садибі В. Г. Короленка експонується її ювілейна виставка. Символічно, що саме тут: Оксана Іванівна живе на вулиці Короленка. Привітати ювілярку прийшло так багато людей, що невелика зала всіх не вмістила. Близькі й друзі кажуть, що вона – приклад для інших. Її звикли називати тільки на ім’я, бо для всіх жінка ще молода. У художника молодість у душі – завжди.
… На війні в 17-річної Оксани з Полтави творчості не було – лише важка робота. Творчий злет розпочався пізніше, в мирній реальності. А коли просилася на фронт, мрії свої залишила вдома.
– Коли почалася війна, нас з однокласницями покликали в райком комсомолу: там знищували документи, готувалися до відправки на фронт, – розповідає Оксана Лесевич. – Прийшов командир частини, сказав: “Мені потрібно десять дівчат – санітарками”. Я підійшла і сказала: “Візьміть мене”. А була маленька на зріст, худенька – він подивився і відповів: “З дитсадка на фронт не беремо”. Але наступного дня дівчата, яких він відібрав, не прийшли… Тоді той командир запитав мене : “Ну що – ти не передумала?..” “Ні”, – відповіла. – “За півгодини зберешся?” – “Так”. Він дав машину, щоб мене відвезли додому. Сказавши: “Мамо, я йду на фронт”, почала кидати в чемодан речі. На дивані лежала лялька – теж вкинула. Потім у санітарній частині сміялися, що я на фронт із лялькою пішла… Пізніше подарувала її одній дівчинці.
На фронті Оксана Лесевич була різноробочою війни. Їй доручали різні справи. І на автобазі пально-мастильними матеріалами розпоряджалася, і писарем служила.
– Ми то відступали, то наступали, – згадує ветеран про найважчий період війни. – Коли частину розформували, я потрапила в іншу – саперну. Сапер помиляється тільки раз.
Закінчила війну Оксана в Польщі. У
1944 році вийшла заміж, у переможному
1945-му народила дочку. Після війни багато років прожила з чоловіком на Сахаліні – він працював у Південносахалінській метеорологічній обсерваторії. Потім мешкали в Криму. На початку 1970-х років поміняли ялтинську квартиру на полтавську. В Полтаві жінка працювала інженером-кліматологом, роботу свою любила. Вийшовши на заслужений відпочинок, вирішила зайнятися мистецтвом.
– Сталося це випадково: коли була на дачі з чоловіком, приклала шматочок соломинки до поверхні дерева, і мене вразило поєднання, – розповідає майстриня-фронтовичка. – Потім побачила, як у Москві, на Арбаті, експонувалися вироби з соломки. Тоді зрозуміла, що це мій матеріал – світлий, з позитивною енергетикою.
Пізніше Оксана Іванівна випадково відкрила для себе ще одну цікаву техніку – шкіряну пластику.
– Також я дуже люблю вишивку, останнім часом багато вишивала. Радію, що є заняття, завдяки яким у мене з’явилося багато друзів, – зізнається вона.
Окрім друзів, у майстрині є учні. Для зацікавлених написала і видала книгу “Золота стеблина”.
Оксана Іванівна виглядає значно молодшою за паспортний вік. Про поважні літа нагадують правнуки. Вона – щаслива мама, бабуся і прабабуся. Дочка Тетяна приїхала на мамин ювілей із Харкова. Привітали ювілярку зять Борис, онук Дмитро, правнуки Денис та Олексій. Певно, рідні люди, яких Оксана Іванівна безмежно любить, так надихають на творчість, що всі її роботи сповнені сонця, добра, ніжності, людяності.
Дев’яносторічна Оксана Лесевич не втрачає радості життя, почуття гумору та оптимізму. На класичне побажання: “Літ до ста рости Вам без старості” – відповідає: “Як до ста? Це мало…”

Наталія ЖОВНІР
Журналіст