Відомий і улюблений багатьма поколіннями шанувальників національної музичної культури композитор, заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки композиторів України, викладач Полтавського музичного училища імені М.В. Лисенка Олексій Чухрай 5 травня відсвяткував своє славне сімдесятип’ятиріччя. Інтерв’ю ювіляра для “Зорі Полтавщини” мало особливий настрій, адже саме в нашій газеті на початку 1970-х Олексій Іванович надрукував як композитор-початківець пісню “Перший сніг”, створену на вірші Андрія Пашка.
Відтоді минуло чимало десятиліть, світ побачили багато його прекрасних збірок (“Намисто росяне”, “Сонечко любові”, “Золотий колосок”, “Дзвонкова криниця”…), у різних країнах на найпрестижніших конкурсах про школу Чухрая заявили його юні вихованці з музучилища, високі нагороди отримав на міжнародних фестивалях і сам маестро, з успішними гастролями об’їздив чимало куточків світу, зокрема з ансамблем народної музики “Карусель”. Не міліє, а стає ще сильнішою від років і життєвого досвіду його любов до істинно народної пісні, отчого краю та світлих людей.
Сакральна таємниця народної пісні
– Олексію Івановичу, певно, кожен журналіст, який цікавився витоками Вашого творчого шляху, обов’язково просив розповісти про сімейну реліквію – батькову скрипку…
– Батько був улюбленим весільним скрипалем всієї округи. Жаль, дуже короткий Бог дав йому вік. Жили ми в селі Нижня Ланна Карлівського району. Мав батько кузню, в якій, крім звичайних господарських справ, чаклував і над скрипками та гармошками. Найбільше пам’ятаю чомусь той баян, який він недоробив, – перламутровий, розмальований. Проти звичайної дерев’яної гармошки це була дивина. Без батькової музики жодне гуляння в окрузі не справляли, а я років із семи став його напарником-гармоністом. Як мене мама відпускала на це музикування – то ціла історія: постійно приходили батьки молодят благати її. Весілля ж – воно дійство справді веселе, чого лишень не буває… Ото десь там, серед найщиріших людських емоцій, я і відчув ту сакральну таємницю народної пісні, за якою іду, як за дороговказною зіркою, усе своє творче життя.
– Вам нічого не давалося легко. Де брали силу не зрадити мрії?
– І часи були тяжкі, і я, сільський хлопець-напівсорота, без будь-чиєї протекції. Але добрі люди на те в світі й живуть, щоб траплятися на чиємусь шляху. Коли я сам, по слуху, жодного ж поняття про ноти не мав, навчився грати на баяні, мене почув сліпий учитель музики з сусіднього села. Він і став моїм першим наставником. За шість кілометрів на велосипеді, з баяном за плечима, їздив до Миколи Федотовича Коваленка на заняття. Жодна негода не ставала на заваді, адже там, за його порогом, на мене чекали “Полонез Огінського”, “Турецький марш”, “Танець маленьких лебедів”…
Потім навчався в Полтавській вечірній музичній школі по класу баяна, й мій незабутній наставник Дмитро Євменович Балацький, до речі, автор музики до чудової української пісні “Розпрягайте, хлопці, коней”, навіть листа написав видатному Миколі Різолю в Київ, батьку баянного мистецтва, щоб той звернув на мене увагу й взяв до консерваторії. Їхати до столиці я, щоправда, не наважився. А от у Полтавське музучилище вступив тільки з другої спроби. Причому це мені ще пощастило. І справа не в захмарному конкурсі, а в “блаті”, пробитися через який було все одно, що через мур. Всі погоджувались, що консерваторську програму я виконав успішно, тож відмовити вирішили на тих підставах, що перед ними – солдат-строковик. І байдуже, що дослужити мені у військовому оркестрі Полтавського зенітно-артилерійського училища залишалося лише місяць. Проте як з одного боку служба мені завадила, так з іншого й виручила. На випускному вечорі у вчорашніх курсантів один із великих партійних начальників області й сам не стримався, щоб не заспівати нам разом зі своєю дружиною. Мені ж наказав: “Грай так, щоб аж цурки летіли”. Музика йому сподобалась, і я наважився попросити, щоб він згадав про мене в музучилищі. Так усе й уладналося. Пізніше я навчався також у Донецькій консерваторії імені Сергія Прокоф’єва.
– У творчій професії великим поштовхом до розвитку завжди стають знайомства з людьми, які в цій царині вже відбулися…
– Дуже приязно ставився до мене наш талановитий полтавський поет-пісняр Андрій Єфремович Пашко. А він дружив із відомим композитором Валерієм Петровичем Польовим, який несподівано відзначив мою музику за особливу народну мелодійність і радив не втрачати цієї основи. Надзвичайно важливо мені було познайомитись із нашим славним земляком-композитором Олександром Івановичем Білашем. Я знав, що влітку він буває у рідному Градизьку, тож зібрався до нього в незвані гості. Показав Олександру Івановичу свої твори, зіграв на баяні. Він слухав-слухав цей концерт, а тоді й питає: “Так що тобі треба?” “Оцінка Ваша”, – кажу. Довго ми з ним сиділи-гомоніли під грушею. Білаш-композитор мав особливе відчуття українського народного мелосу й дуже тонко вгадував навіть тінь будь-якої фальші, що вже говорити про відверту псевдонародність. Мені в дорогу сказав напутні слова з гумором: ти пиши, мовляв, та не дуже.
Пізніше зустрічався я з Олександром Івановичем і в Києві, бувало й півночі сиділи за моїми нотам. Дуже пишаюся, що саме Білаш давав мені рекомендацію для вступу до Національної спілки композиторів України. Великий вплив справили на мене й Георгій та Платон Майбороди, Максим Дунаєвський, син видатного Ісаака Дунаєвського…
У творчому океані – не без підводних рифів
– Олексію Івановичу, для того, щоб з’явилася гарна пісня, між поетом і композитором має бути повне порозуміння?
– Ні, уявіть собі, що навпаки. У мистецьких колах це доволі відомо, що автор музики й автор тексту мають пройти через певний творчий конфлікт, і тільки з нього народжується пісня. Є багато таких прикладів, зокрема про Платона Майбороду й Андрія Малишка. Справа в тім, що ніколи один митець не повинен сліпо йти за іншим, необхідне творче шукання, хтось має наполягати, хтось – поступатись. Досить часто поети не довіряють композиторам, дуже болісно сприймають навіть найменші зміни у своєму творі. Але ж як інакше покласти його на музику, зробити приспів, цікаву, неодноманітну мелодію? У моїй композиторській практиці дивовижно легко й однозначно схвально на все це відреагував наш видатний Борис Олійник. А от, наприклад, з прекрасним полтавським поетом, на жаль, нині покійним, Михайлом Казидубом було складніше. Він вніс у текст необхідну для мелодійності звучання правку, але сердився ж на мене!
– Чи бувало так, що ніби й поезія чудова, а пісня не складається?
– Безумовно, адже є певні незримі явища, наприклад, мені, як чоловікові, сповна не відчути жіночу поезію. Буває й таке, що сьогодні душа не лежить до якогось твору, а минає рік, іноді й кілька десятиліть, і ти дивишся на той самий вірш зовсім по-іншому, ніби це настав його час нарешті засяяти, заіскритись мелодією. Так трапилось із однією з поезій мого доброго друга, надзвичайно талановитого й доволі непростого поета, у якого я дуже багато вчусь, Михайла Шевченка. Зовсім недавно, перед творчою зустріччю із ним на ОДТРК “Лтава”, я несподівано віднайшов у своїх паперах навіть не пожовклий, а пожухлий від часу листок із його поезією. Перечитав і відразу ж загорівся. Написав музику, домовився записувати пісню на радіо. Але ж тут мене спіткав інший, також доволі характерний для таких ситуацій, казус – поет замість того, щоб внести у текст незначну правку на моє прохання, забрав його й зник. З відстані часу він побачив, що цей твір його вже не влаштовує, отож переписав майже повністю.
Дуже добрим моїм другом в житті та творчості є заслужений журналіст України Микола Ляпаненко, який багато років присвятив керівництву й розбудові ОДТРК “Лтава”. Саме завдяки йому на “Лтаві” записано багато моїх пісень. Спочатку над цим працював талановитий звукорежисер Леонід Сорокін, потім – чудовий майстер своєї справи Петро Сливка.
– Як вдається визначити, чий саме голос, спів подарує пісні щасливе й довге життя між людьми?
– Великим ідеалом для мене і для Миколи Івановича Ляпаненка, як для автора віршів, залишається незабутня Раїса Кириченко. Якось відомий композитор Вадим Крищенко сказав мені, що я можу більше нікому не давати своїх пісень, для мене достатньо вже й того, що виконує Раїса Панасівна. І він правий. Бо все, що заспіване нашою Берегинею, – то справжні перли українського музичного мистецтва. Вона ніколи не дозволяла собі нести людям пісню, яку не любила, яку не вважала досконалою. Дуже вимоглива, жорстка й безкомпромісна була в неї позиція. Жодною дружбою нав’язати їй щось невартісне було неможливо. Й за це ми її поважали ще більше, адже, на жаль, в житті часто доводиться бачити багато “безхребетних” людей, які не здатні відстояти ні себе, ні інших, навіть серед солідних кремезних чоловіків. А вона була така прекрасна й водночас непохитна жінка. Іноді бувало запропонуєш пісню іншому, чудовому й титулованому вокалісту – народному артисту, а слухаєш – щось не те. Душу ж давно продав, розміняв за гроші. Втратив чистоту, яка в мистецтві – на вагу золота. Із Раїсою Кириченко ця кришталева чистота залишалася до останнього…
Дуже тісно і з величезним задоволенням я співпрацював також із заслуженим артистом України Степаном Голубом, світла йому пам’ять, із народними артистами Василем Голубом та Неллі Ножиновою. Багато моїх пісень виконують народні артисти України Віктор Шпортько та Олександр Василенко. З приємністю слухаю, як майстерно та від душі співають заслужені артисти України Оксана Калінчук, Валентина Колісник, Павло Дука, молода співачка Руслана Лоцман.
– Творча співпраця композитора з улюбленим виконавцем буває тільки позитивною?
– Ну, звісно, свої підводні рифи є і тут. Не секрет, що вокаліст, якому композитор запропонував пісню, відразу ж вважає її тільки своєю. Але ж насправді музичний твір написано для того, щоб його співало якомога більше людей, щоб він звучав і звучав. Найчастіше саме довкола цього й виникають конфлікти. Колись була така неприємність і в мене, це ще в ті часи, коли в нашому театрі імені Гоголя працював В’ячеслав Сумський, батько нинішніх зірок Наталії та Ольги. Я дуже довго вмовляв його записати мою пісню “Гей, літа” на слова Леоніда Вернигори, але він не наважувався. Адже одна справа виконувати зі сцени, зовсім інша – звукозапис. І от був у нас якось творчий вечір, на якому оголосили, що зараз прозвучить перше виконання цієї пісні. А насправді її уже записав інший виконавець, і вона прозвучала на радіо, про що один із присутніх поспішив зауважити. Як пополотнів на цих словах В’ячеслав! Мало не бив мене. (Сміється. – Авт.).
Це один випадок. Утім я розумію, що за свій досить тривалий творчий шлях не раз, певно, й нагрішив, когось образив. Отож прошу в тих, хто тримає на мене серце, пробачення. Вони й самі знають, що творчі стосунки дуже непрості. А тим більше, коли маєш за правило не бути хамелеоном, пристосуванцем до кожної нової влади.
Сільський колорит і мудрість простих людей
– Сорок років тому пісня “Моя Полтава” стала візитівкою надворсклянського міста. Ви передчували такий успіх?
– Цього успіху треба було ще довго прагнути. Спочатку пісня залишалась мало поміченою, і я все ходив умовляти режисерів різних концертів, щоб ставили її у програму. Власне робити це мене підштовхував виконавець пісні – заслужений артист України Віктор Женченко. Безумовно, на все життя пам’ятним для мене залишився той день у рідному селі, в якому я по приїзді якраз мав починати копати колодязь, коли раптом почув по радіо з Москви музику, точнісінько ідентичну вступові до “Моєї Полтави”. Навіть злякався, що, може, ненароком у когось запозичив. Але то лунала справді моя пісня.
– Яким є Ваше натхнення?
– Головне – не зупинитися, а працювати й працювати. Бо навіть обгрунтована перерва може виявитись початком того застою, який не має кінця. Недаремно ж Шопен говорив: якщо ти хоч один раз зрадив свого друга – рояль, він тобі вже не пробачить. Ніколи не вірте, коли розповідають про якесь творче осяяння. Насправді інформація в людині накопичується поступово й постійно, а потім може вибухнути прекрасним твором, через рік чи й взагалі через багато років, абсолютно незалежно, а іноді навіть всупереч тому психологічному стану, в якому людина перебуває. Ясна річ, може скластися так, що ті накопичені скарби ніколи й не знайдуть виходу з душі митця.
– Дайте, будь ласка, настанови молодим талантам.
– Насправді я дуже хвилююся за майбутнє нинішньої творчої молоді, вболіваю за те, щоб таланти виявились сильнішими за масову культуру, яка нав’язує суспільству жахливий несмак. Гнітить мене незахищеність справжніх митців, відверте нехтування ними на тлі грошовитого шоу-бізнесу.
Що ж до практичних порад юним, то професіонали знають, що музиканти проходять три цілком природних етапи становлення: спочатку вони – максималісти, які впевнені, що, крім них, нікого талановитішого в цій царині немає, потім дорослішають і визнають уже два імені – Моцарта і своє, згодом настає зрілість і на музичному Олімпі залишається самотній Моцарт. Це – нормально. Утім я раджу боротися з самозакоханістю ще з юності, шукати конструктивної критики й учитися завдяки їй. Протилежний і також небезпечний полюс самозакоханості – надмірна невпевненість у власних силах. Я також через це пройшов, було таке, що один твір переписував мало не тридцять три рази. Потім нарешті зрозумів, що не можна собі настільки не вірити. Потрібно себе відпускати. Краще написати й на певний час відкласти, а згодом передивитися все свіжим і легким поглядом.
– Що додає легкості Вашому погляду?
– Передусім природа. Звичайний сільський колорит і мудрість простих людей. Дуже люблю бувати в живописних куточках Шишацького району. Із задоволенням в’яжу віники, бо вмію це робити з дитинства. Ось навіть у своєму робочому кабінеті в музучилищі поставив такий віник-букет разом із квітами у вазу. Мрію навчитися плести кошики. Обожнюю ходити в селі босоніж, агітую й інших. Вони часто скаржаться, що грудочки колять в підошви, а я кажу, що це також загартовує характер. Щодня стараюсь до шести кілометрів здолати ходьбою чи неквапним бігом. Обливаюсь холодною водою. Можу у вільний час і покуховарити. Борщ варю із задоволенням.
– Ваша друга половина, певно ж, оберігає від таких буденних клопотів…
– Так, дружина в мене, Валентина Михайлівна, золота. Іноді слухаю захоплені розповіді про те, яким рятівним щитом від життєвих бід і цілющим бальзамом була для нашого великого класика Дмитра Луценка любов його дружини, Тамари Іванівни, і з вдячністю розумію, що в мене склалось так само. Виростили доньку Ольгу. Маємо двох онучок – Валентину й Катерину. Вони живуть у Росії.
– Яка мрія сьогодні, для досвідченого маестро, є найжагучішою?
– Дуже багато накопичилось у мене записів аудіо-, відеоформату. Хочеться їх систематизувати, але в той же час не хочеться заради цього зупинятися в творчості, адже є й сили, й бажання йти далі. Нині по-новому відкрив для себе Гоголя-фольклориста, пишу пісні на безсмертну поезію Тараса Шевченка. І сподіваюсь, що все задумане вдасться.
Зоряни приєднуються до численних привітань, які в ці дні приходять на адресу ювіляра, і зичать давньому й доброму другу нашої газети Олексію Івановичу Чухраю нових творчих звершень, міцного здоров’я, родинного затишку та радості буття.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”