Уже понад чверть століття в Україні остання декада квітня позбавлена звичайної для весни безтурботної радості. Вона до останку розчиняється в розтривожених спогадах людей, чию долю обпекла “зірка Полин”, згоряє у червоному полум’ї квітів біля пам’ятників героям-чорнобильцям, німує у скорботній хвилині мовчання і розривається від нестерпного болю в салюті. У день чергових роковин Чорнобильської трагедії навіть зігріті весняним сонцем садки світять до неба сивими-сивими, а не від цвіту білими, душами…
Раз за разом пригорщу миру й спокою розсіює в самому серці Полтави, над Івановою горою, тихий дзвін Свято-Успенського кафедрального собору. Мов легким пташиним крилом, торкається його добрий голос до маківок дерев і до плечей перехожих, голубить молоді трави й правічну землю. У древній дзвіниці, якій уже дві сотні літ, пахне гарячим воском і так світло від намолених образів, що видно людину наскрізь, до потаємних глибин. У куточку, за столиком, на якому розкладені свічки, іконки й натільні хрестики, порядкує Людмила Іванівна Гук. Так її дні тут збігають уже протягом року. І раніше, говорить, намагалася потроху підставляти плече жіночкам, які допомагають у храмі. Просила, щоб залучали до будь-якої роботи, утім значної потреби у ній довгенько не виникало. Терпеливо чекала: на все ж воля Божа. І довгожданий час справді настав.
Уперше Людмила Іванівна переступила поріг дзвіниці навесні 1991 року, коли за її білими стінами жили лише спогади старших полтавців про варварськи зруйнований величний собор. На Світле Христове Воскресіння пішки прийшла з родиною з найдальшого мікрорайону міста, щоб освятити паску. Непростий то був для них час. У власній оселі почувалися, ніби гості. З рідним Поліським селищем Київської області Людмила Іванівна розпрощалася лише кількома тижнями раніше – селище відселяли, нарешті визнавши (під тиском громади й іноземних фахівців!) факт сильного радіаційного забруднення території. Спала з плечей тяжка ноша тривоги за майбутнє дітей, які постійно слабували й мало не з ясель знали, навіщо людям потрібен дозиметр.
Київ, Харків, Донецьк, Суми – роз’їжджались поліщуки, хто куди. У Полтаві житло надали для десяти сімей переселенців із Поліського. Якраз тоді, коли вони мали починати життя на новому місці, ноги самі привели Людмилу Гук до дзвіниці Свято-Успенського собору. Не по пам’яті, а ніби за криком душі, яку з коренем вирвали з отчого краю. У її дитинстві, яке минуло в селі Шкнева Поліського району, на Великдень на столі завжди духмяніла паска, освячена в церкві Різдва Богородиці. Заради цього батько ходив до сусіднього села Вовчків. У житті вже дорослої Людмили Іванівни Гук, начальника віддіду кадрів та голови профкому Поліського міжколгоспбуду, молитви було не більше, ніж у інших людей радянської доби. Дітей напівтаємно хрестили, але відкрито ходити на служби до храмів було немислимо. Сумним прикладом нищення православних святинь є зокрема й історія поліської дерев’яної церкви, яку розібрали на початку 1960-х, побудувавши там районну бібліотеку та водокачку.
…За дзвіницею, у якій ми з Людмилою Іванівною тихесенько розмовляємо про пережите її родиною після аварії на ЧАЕС, як сама молитва до неба здіймається відновлений повернутий вірянам золотоверхий собор. Трохи далі за ним – тільки небесна синь, біля підніжжя якої стоїть ціле місто з лампадками вікон і зеленими вогниками весняних дерев. Усі слова, що приходять зі спогадів Людмили Гук у дзвіницю, – як ті прочани з неіснуючого Поліського. Вони моляться тут за свій загублений край синіх льонів, кучерявого хмелю і тих рідних сосон, під кожною із яких справжній поліщук почувається вдома.
– Четвертого травня, якраз на Пасху, я з сином і донькою їхала до Києва, щоб звідти вирушити до мого дядька в Тбілісі. Усі ж намагались вивозити малечу. Автобус із Поліського довго не випускали. Пощастило, що нашим попутником виявився другий секретар райкому партії – домовився. Утім повезли нас не центральною дорогою, а лісом. Там раптово перепинили. Як виявилось, уже чекали – військові, лікарі. Вони перевіряли дозиметром і людей, і речі, й сам автобус. Пам’ятаю, як тремтіли руки, коли настала черга моїх дітей…
Багатьох пасажирів відразу ж забирали у “швидкі” й везли до лікарень. Декому наказували терміново знімати взуття й купити замість нього капці, які продавали у завбачливо нап’ятому поряд наметі. Чоловік Людмили Іванівни, Василь Дмитрович, поїхав провести родину до столичного вокзалу, щоб посадити на потяг. Той великодній день багато вирішив у його долі. “Так Богу було угодно”, – говорить моя співрозмовниця, згадуючи про те, що вночі, коли Василь Дмитрович іще тільки добирався з Києва до Поліського, в двері їхньої квартири довго дзвонили люди з військкомату. Як екскаваторника його мали терміново забрати в Прип’ять. Отож вийшло так, що туди потрапив його колега і тезка Василь Ребрик.
– Царство йому небесне… Недовго Василь після того прожив. Десь через рік, як ми були вже в Полтаві, згас, – зітхає Людмила Іванівна й звертає очі до образів. Над тонесенькою свічкою біля них кипить жовте полум’я й швидко-швидко тонкою цівкою стікає рідкий віск на свічник.
Василь Гук, власне, як і всі місцеві чоловіки, також був задіяний до ліквідації наслідків атомної аварії. На залізничну станцію Вільча звідусіль прибували состави зі свинцем, який мали вкидати в жерло зруйнованого реактора. Василь Дмитрович був серед тих, хто перевантажував свинцеві болванки з вагонів на “КамАЗи”. Людмила Іванівна до осені 1986-го працювала в Тбілісі в піонерському таборі “Цицинатела” (“Світлячок”), куди в той час терміново звозили малих “світлячків” із Києва. Потім, хоч і була можливість назавжди осісти у Грузії, повернулася з сином і донькою у милі сосни рідного краю. Дорогу додому вибрали майже всі й з тих жінок, яких вивезли з дітьми в 1986 році з Поліського на літо організовано. Надалі через злочинне приховування владою правди отруєне радіацією, приречене містечко ще довго мусило платити за кожний прожитий день здоров’ям поліщуків. Коли ж у 1990-му нарешті з’явилася можливість довгожданого відселення, вона стала початком великої душевної втрати…
– Щастя повернутися додому по-справжньому розуміє лише той, для кого це нездійсненно, – говорить Людмила Гук. – Уже в Полтаві, коли діти мої були ще зовсім юними, казали, що за одну ніч би зібралися, щоб знову перебратися у Поліське. Якби тільки можна було… Тепер вже дорослі. Обоє – лікарі. Маємо з чоловіком трьох хлопчаків-онуків.
Може, саме для них, народжених на сонячно-вітряній, далекій від поліських соснових затінків Полтавщині, береже Людмила Іванівна кілька вже зовсім пожовклих від часу аркушів, списаних рівненьким доньчиним почерком ще в шкільні роки. Це чернетка Аніного твору про батьківську землю після Чорнобильської трагедії: “Був звичайний день, субота, 27 квітня 1986 року. Мої батьки разом зі мною і моїм братом їхали в село до бабусі…”
Людмила Іванівна й Василь Дмитрович родом із сусідніх сіл. Дружина – з Шкневи, чоловік – із Нової Марківки. Колись між ними було лише кілька кілометрів відстані. Тепер вона – ніби між двома світами. Нову Марківку відселили, тож батьки Василя Дмитровича доживали віку в Сосновій Переяслав-Хмельницького району Київщини. Позаминулого року полтавські Гуки побували в тому куточку Полісся, де колись бавилось, виглядаючи крізь сосни до неба, дитинство Василя Дмитровича. Хотіли знайти хоч слідок по батьківській хаті. Та тільки ліс гостей не пропустив. Виструнчився, як на скорботній варті, й стоїть стіною. Не менш приголомшеними повернулися Гуки й минулого року після короткого заїзду в руїни, що залишилися від Поліського…
…На дзвіниці полтавського Свято-Успенського собору кілька разів зітхає дзвін, і Людмила Іванівна на мить замовкає, щоб відпустити з ним всі гіркі печалі.
– У селі людей пам’ятають довго, – продовжує вона. – І так добре, коли земляки один до одного горнуться. Вихідці з Нової Марківки вже багато років зустрічаються чималенькою компанією у Києві, на березі Дніпра. Їздив і мій чоловік. Але тепер відмовляю. Слабує після інсульту, а на зустрічі тій сліз не менше, ніж радості. Навіть вірші про Прип’ять читають…
Дуже багато дорогих Гукам людей із Поліського та навколишніх відселених сіл так розпорошились по всіх усюдах, що, як не старалися, нових їхніх адрес не знайшли. П’ять років минуло, допоки стало відомо про куму, яка осіла після відселення села Бобер у Донецьку. Відтоді дружба навіть зміцніла.
Уже 17 років немає на світі мами Людмили Іванівни, на тому світі вже й батько, й свекри. Отож ледве спливає після Пасхи Світлий тиждень, вона з родиною збирається у дорогу. Пасочки, крашанки… Усе, як годиться. У поліщуків заведено поминати на цвинтарях у кожному з ближніх сіл в інший день. Щоб устигли люди пошанувати всіх своїх родичів. Саме там, між мовчазних хрестів, зазвичай трапляється й багато пам’ятних зустрічей із земляками. З’їжджаються поліщуки і з Москви, і з Ташкента… Минулого року на кладовищі у виселеному селі Військове, де похована тітка Людмили Іванівни, приїжджі з Бєлгородської області були з дозиметром. Зашкалює… Утім людно там буде й цього року: пам’ять роду страху не знає.
Можливо, невдовзі Людмилі Гук удасться нарешті побувати в створеному її земляками-ентузіастами Переяслав-Хмельницькому музеї, присвяченому історії Поліського району. Там серед експонатів є навіть справжня хата поліщуків – до музею її перевезли після дозиметр-контролю. Тобто вибирали не за унікальністю чи привабливістю споруди, а ту, яку пощадила радіаційна хмара… Багатьом поліщукам той музей тепер – за отчий поріг.
Для Людмили Гук зв’язок із рідною стороною тримається ще на пісні та на вишиванні. Це в неї така ж відрада, як садити дерева й усе інше, що від сили землі множиться і росте. Люблять жінчині руки заквітчувати рушники. За велику честь вона має, що для двох її рукотворінь знайшлося місце під свято-успенськими куполами. Вони тепер – “божники”, прикрашають ікони. І святі на них знають, де нині живуть ті краї, з яких черпають тепло руки щирої вишивальниці. Знає і тихий дзвін над Івановою горою…

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”