Минуло 70 років з дня смерті Героя Радянського Союзу, генерала армії Миколи Федоровича Ватутіна. Доля воєначальника перепліталася із Полтавою.
Микола Ватутін народився 1901 року в Воронезькій губернії. Волею долі юнак, який служив у Червоній Армії, потрапив на навчання до Полтавської піхотної школи.
Історія цього середнього військового закладу, який розташовувався у приміщенні колишнього Петровського кадетського корпусу, почалася в січні 1919 року – тут відкрили курси інструкторів всеобучу, а з квітня 1920 року розмістилися переведені з Черкас 29-ті піхотні курси, пізніше реорганізовані в 14-ту Полтавську піхотну школу. 1 жовтня 1922 року відбувся перший випуск курсантів піхотної школи. Так почалася офіцерська кар’єра Миколи Ватутіна. Найповніше його військовий талант розкрився в роки Великої Вітчизняної війни. Перебуваючи на різних командних посадах, він увійшов до числа високопоставлених воєначальників, яким доручалися найвідповідальніші стратегічні операції. Очолювані ним війська Воронезького (згодом I Українського) фронту брали участь у Сталінградській і Курській битвах, протягом літа-осені 1943 року взяли Харків, визволили від загарбників Полтаву, вийшли на береги Дніпра, форсували і 6 листопада звільнили від гітлерівців Київ. У січні-лютому 1944 року війська І Українського (колишнього Воронезького) під командуванням Миколи Ватутіна та ІІ Українського під командуванням Івана Конєва фронтів оточили і знищили в районі Корсуня-Шевченківського велике угруповання ворога.
Уже після закінчення операції, 29 лютого 1944 року, група вояків Української повстанської армії обстріляла машину командувача фронтом. М.Ф. Ватутіна, він отримав тяжке поранення і 15 квітня помер у київському шпиталі.
Нині роль Миколи Ватутіна в історії України чимало дослідників називають досить суперечливою. Як стверджує історик Володимир Сергійчук: “Він кидав сотні людей беззбройними під німецькі танки, особливо на території України. І тільки завдяки “гарматному м’ясу” такі генерали, як Ватутін, вигравали битви. Це велика трагедія народу”.
Узяти хоча б форсування Дніпра. Ця операція увійшла в історію військового мистецтва як разючий приклад оточення і повного знищення противника ціною колосальних жертв серед своїх солдатів і техніки. За повної переваги над противником у повітрі, переважання в танках учетверо (більше 800 радянських проти близько 200 німецьких), колосальної переваги в артилерії і живій силі (вчетверо) втрати німецьких військ становили 30 тисяч солдатів й офіцерів і вся техніка, тоді як радянські війська втратили понад 600 танків, 80 тисяч солдатів і офіцерів. Картина штурму Києва у загальному мала такий вигляд: вояки у домашньому одязі йшли на вірну загибель, адже попереду – широченна холодна ріка, ворожі кулемети, снаряди, а позаду – “загороджувальні загони” автоматників НКВС. Збереглися свідчення, що з огляду на це тодішній командувач Центрального фронту, генерал армії Костянтин Рокосовський сказав на військовій раді: “Це не війна, а геноцид народу…”

Підготувала  Олена ІГНАТЕНКО.