Усі члени родини Вовченків полюбляють подорожі. Розпочалося це багато років тому, коли Віктор Вовченко після закінчення Полтавського електротехнічного технікуму проходив строкову службу в Угорщині. Свого часу його мама, Любов Григорівна, навчалася у Сорочинському педучилищі разом із тезкою і подругою Любов`ю Олександрівною – матір’ю Галини, майбутньої дружини Віктора. Спочатку вони листувалися. Галя тоді навчалася у Києві. А потім так співпало: хлопець, опанувавши науку в школі прапорщиків, приїхав у відпустку на батьківщину, дівчина – на канікули до батьків. У Полтаві вперше побачилися. І знову були роки листування.
Через багато десятиліть ті листи стануть поштовхом до створення епістолярної повісті. Написали її спільно Віктор та Галина Вовченки і стали лауреатами загальнонаціонального конкурсу “Українська мова – мова єднання” в Одесі.
…Три роки молода сім’я жила в Угорщині. Вже вдома Віктор вирішив вступати до Донецького військово-політичного училища. Дружина поїхала за ним з двома дітьми. Згодом – нове випробовування: Чукотка, де провели шість років. А пізніше – півтора року у Владивостоці. З 1992-го родина живе у рідному місті. Тут донька Вікторія закінчила Українську медичну стоматологічну академію, а син Андрій – Полтавський військовий інститут зв`язку. До речі, зять Микола – теж випускник цього військового вишу, невістка Аня закінчила Житомирський політехнічний…
– У нашій родині, – розповідає Віктор Андрійович, – поважають старших, бо батьки у нас, як неопалима купина, що, згораючи, не згорає, а й інших біля себе зігріває. Я – з багатодітної родини, де було шестеро дітей. Батьки, Андрій Денисович і Любов Григорівна, раділи нашим успіхам, журилися, коли ми зазнавали невдач, підтримували, допомагали…
Його розповідь продовжує дружина.
– Мої батьки – Василь Степанович, телерадіомайстер, та мама Любов Олександрівна, педагог, – говорить Галина Василівна, – навчили шанувати працю, людей. У родині моїй і чоловіковій любили дітей – без зайвих сентиментів, зате з реальною турботою.
Через усе життя несли і несуть Вовченки любов та шану до батьків. Цьому навчають своїх дітей і онуків. Їхня донька Вікторія з сім`єю мешкає у Полтаві. Батьки допомагають виховувати двох діточок – Діму та Ангеліну. Вікторія успадкувала мамину любов до поезії.
– Коли я почала писати вірші, – каже Віка, – мама допомагала у роботі над книжкою. Відредагувала її і видала за власні кошти, зробивши мені подарунок на день народження. Ілюстрації до збірки “Мій замок” створила молода полтавська художниця Марія Панченко.
Галина Василівна – прекрасна фотохудожниця і письменниця, автор 13 книжок лірики, гумору, віршів для дітей. Спогади про спільні подорожі стали основою для незвичної книги “Фотопоезії” Галини Вовченко, де поєдналися фотомистецтво і література. Торік авторка стала лауреатом обласної премії імені Леоніда Бразова.
Сім`я сина Вовченків Андрія живе у Бердянську, поблизу Азовського моря, виховує семирічну доньку Яну. Андрій перейняв батькове захоплення футболом.
– Активний відпочинок на свіжому повітрі – це найкраща профілактика хвороб, – вважає невістка Анна.
Вовченки – постійні відвідувачі обласних свят, які проходять на Полтавщині.
– Кожна місцевість цікава по-своєму, – переконаний Віктор Андрійович. – Ми з дружиною усе життя в дорозі, нам ніколи сумувати, бо життя – це подорож. І вважаємо себе щасливими людьми!

Світлана ПОЛІЩУК.
м. Полтава.