Енергії та наполегливості цієї людини вистачило б, певно, на десятьох – і молодших, і по-сучасному спритніших. Якщо ж помножити згадані якості характеру на солідний житейський досвід їхнього власника, а 16 березня голові обласної організації інвалідів війни, Збройних сил та учасників бойових дій, інваліду Великої Вітчизняної війни І групи Івану Яковичу Лантуху виповнилося 90 років, то доводиться не просто дивуватися, а справді захоплюватися його незламністю перед будь-якими викликами чи негараздами. Вже понад 22 роки ветерани, вдови тих, хто захищав Вітчизну, йдуть до нього зі своїми проблемами, й він продовжує залишатися для них мало не останньою інстанцією, після звернення до якої починається реальне вирішення наболілого, приводяться в рух усі до того часу, здавалось би, намертво “заржавілі” суспільні важелі й надходить очікувана допомога.
Розмірковувати про природу вольового характеру Івана Яковича Лантуха – справа зайва: його гартували фронти Великої Вітчизняної. І йдеться не тільки про запеклі бої з ворогом, а й про приреченість мільйонів рядових солдатів бути “гарматним м’ясом” у військових маневрах радянського командування. Особливо це стосувалося вчорашніх підлітків, у чиїй ще такій коротенькій, юнацькій, біографії був факт проживання на окупованій території. У лавах Червоної Армії Іван Лантух опинився відразу ж після визволення рідного Оржицького району від фашистських загарбників. І першою подією у його солдатському житті стало вимушене спостерігання за показовим розстрілом трьох юнаків, які намагались ухилитися від виконання військового обов’язку. Страта відбулась за рішенням польового трибуналу, на очах кількох тільки-но сформованих із новобранців дивізій. Ніч з 12 на 13 жовтня 1943 року назавжди залишилась у пам’яті Івана Яковича неприродно червоною. То був колір закривавленого Дніпра, форсуючи який протягом однієї години загинули майже всі його земляки з довколишніх із Круподеринцями сіл. На протилежний берег із 150 юнаків дісталися лише троє. Вони були в звичайному сільському одязі, без будь-яких плавзасобів чи навіть зброї – її обіцяли видати тільки після форсування ріки…
Фронтовий шлях Івана Яковича Лантуха – це бої за визволення Києва, Житомира, білоруського Пінська, Львова. Двічі, в складі 218-ї Ромодано-Київської стрілецької дивізії, довелось форсувати й Дніпро, й Віслу. В Польщі він був тяжко контужений, на кілька місяців утратив і слух, і мову. Однак згодом уже знову стояв у строю. Перемогу зустрів у польському місті Бреслау. Та на цьому війна для нього не закінчилась, бої тривали до повного знищення решток противника в Угорщині, на озері Балатон, а також – навколо чеської столиці Праги.
За форсування Дніпра Іван Якович нагороджений орденом Червоної Зірки, за форсування Вісли – медаллю “За відвагу”. Але говорить, що найвищою нагородою його відзначали на початку 1945 року. Тоді під час бою Іван Лантух з власної ініціативи замінив убитого зв’язківця, який не встиг полагодити пошкоджений телефонний кабель. Виконавши завдання загиблого бійця, Іван відновив телефонний зв’язок передової з командиром полку, за що отримав майже неймовірне заохочення – 10 днів відпустки. Для його матері цей випадок повернув сина із того світу, адже вдома на Івана вже отримали похоронку.
Післявоєнна трудова біографія Івана Яковича пов’язана з об’єднанням “Полтаваемальхіммаш”. На заслужений відпочинок пішов із посади начальника відділу охорони праці. Відтоді всю свою енергію спрямував на підтримку ветеранів, на відстоювання соціальних інтересів людей, які втратили здоров’я у боротьбі за мирне життя своєї країни. Довелось стати з часом, як кажуть, і трохи юристом, і трохи економістом, адже проблеми, з якими до обласної організації інвалідів війни, Збройних сил та учасників бойових дій звертаються, вимагають від її очільника бути обізнаним у багатьох галузях. Важливо, зокрема, що вдалось налагодити тісну співпрацю з головним управлінням юстиції у Полтавській області, отож інваліди війни отримують безкоштовні юридичні консультації. Дуже багато сьогодні важить і той факт, що на Полтавщині діють три госпіталі, в яких інвалідам війни надають безкоштовне лікування.
Переважна частина звернень, які надходять до Івана Яковича Лантуха, пов’язані з різними побутовими проблемами, адже похилий вік та невеликі пенсії нерідко не дозволяють колишнім мужнім фронтовикам самотужки впоратися з елементарним ремонтом водопроводу чи вивозом сміття. Вісімдесят відсотків подібних негараздів беруть початок вирішення у кабінеті Івана Яковича. Власне, після кількох його телефонних дзвінків посадові особи в різних організаціях та установах раптом ніби “отямлюються”, що вже ось мало не півроку ігнорують звернення інваліда війни. Розбивається бюрократичний мур і прокидається звичайне людське сумління…
За словами Івана Яковича, протягом понад двох десятиліть його клопотів про соціальний захист інвалідів не було жодного разу, щоб хтось із керівників області чи районів залишився байдужим до його прохань. Особливо уважним до таких звернень був колишній голова облдержадміністрації Олександр Удовіченко. Івану Яковичу Лантуху, звісно ж, приємно, що його копітка праця високо оцінена державою, він – повний кавалер ордена “За заслуги”. Серед численних відзнак – отримана минулого року Почесна грамота Верховної Ради України. Саме 2013-го, в травні, на базі Полтавської обласної організації інвалідів війни, Збройних сил та учасників бойових дій відбувся семінар аналогічних організацій із усієї України, що також є неабиякою гордістю Івана Яковича. Утім, найціннішою нагородою він вважає радість тих людей, яким зумів допомогти.
Зоряни приєднуються до численних привітань ювілярові й зичать Івану Яковичу Лантуху многая літа.