У далекому 1963 році у мальовничому селі Бережнівка Кобеляцького району на рушник щастя стала молода красива пара: доярка Ольга Радченко та сільський тракторист Михайло Павлюк. “Побралися ми з Михайлом, – згадує Ольга Павлюк, – від великої любові. Де любов – там і діти, а діти – то справжнє щастя. Одинадцятьох коханчиків ми виростили з чоловіком: трьох синочків та вісьмох дівчаток. Змалку дітей привчали до праці та навчання, поваги до батьків та людей”.
Діти, зігріті теплотою батьківських сердець, росли дружніми та щирими: старші допомагали меншим, а всі разом – батькам. На початку 1970-х Павлюки придбали сільську хату загальною площею 60 квадратних метрів – справжній палац на той час. Діти підростали, один за одним закінчували школу та залишали батьківське гніздо, продовжуючи своє навчання у вишах Києва, Харкова, Полтави. Десять з одинадцяти дітей, отримавши вищу освіту, стали радіоконструкторами, інженерами-технологами, бухгалтерами та фінансистами. За півстоліття рід Павлюків значно розрісся – поповнився п’ятнадцятьма онуками та двома правнуками. Велика родина жила щасливо й достойно.
Та зі смертю батька сім’ї Михайла Павлюка у двері хати старенької матері постукалася зневага, невдячність з боку рідної дитини. Найстарша донька разом з претензією на спадок сколотила всю родину на судові поневіряння.
І це при тому, що десятеро дітей та тринадцятеро внуків Ольги Василівни (що не претендували на батьківський спадок, залишаючи право на спокійну старість матері й бабусі) глибоко переконані, що старенька є їхнім добрим, тихим оберегом, а тому батьківське гніздо якнайдовше повинно бути теплим прихистком для материнської старості, зігріте їхньою вдячною турботою.
“Навіть у найжахливішому сні мені не могло таке приснитися, – зітхає Ольга Павлюк, – що моя кровиночка, моя люба найстарша донечка, спокусившись на батьківську хату, буде дорікати мені моїм власним житлом та не давати спокою. Не поспішай, доню, я її з собою не заберу. А тобі на триста років уперед все прощаю, бо я ж твоя мати”, – витирає сльози старенька.
“Ще за життя батька сестра Тетяна перетворила його поважні роки на пекло, – із сумом у голосі розпочав свою розповідь первісток Ольги та Михайла Павлюків Василь. – Бувало їде сестра на автомобілі повз батьківську оселю, побачить батька – та й давай його останніми словами лаяти. Не боялася ані Бога, ані людей. Доньчина душевна черствість гострим ножем краяли батькове серце, залишаючи на ньому глибокі незагоєні рани. Батько, доживаючи осінь свого життя, змушений був ховатися від лихослів’я старшої доньки. Ми намагалися зупинити сестру, проте з цього нічого не вийшло. Десять років для неї не існувало ні батька, ні матері, ні всієї нашої родини. Уявляєте, проживаючи від батька лише через одну хату, доньчина нога поріг батькової оселі оминала.
Та й з мамою вона теж поводилася не кращим чином. Відзначу, що Таня – чудова домогосподарка, тримає велике підсобне господарство: 3–4 корови, з десяток свиней, кілька сотень різної птиці, іншу живність. Мама з молодшою сестрою Світланою часто допомагали їй по господарству. А коли здоров’я почало полишати стареньку і мама не могла більше фізично працювати, то сестра безцеремонно почала ображати свою неньку.
Прикро і соромно про це згадувати, утім слів із пісні не викинеш. Я дуже часто думав: чому так трапилося? З дитинства батьки нас привчали до любові, ділитися з ближнім останнім, піклуватися про старих та молодших. У мами й тата не було кращих і гірших дітей. Для них ми всі – найкращі.
Коли відкрилася спадщина, сестра почала заходити до матері, але, як виявилося, не для того, щоб підтримати її морально. Тетяна вдалася до так званого домашнього насильства, намагаючись усіляко принизити стареньку та завдати їй нестерпного душевного болю, страждань, своїми діями фактично доводячи свою жертву до фатального кінця. Я, як старший чоловік у сім’ї, змушений був припинити моральний тиск та насилля доньки над мамою. Прийшовши влітку минулого року до сестри, я запропонував їй, що ми гуртом виплатимо її частку в спадщині й попросив припинити морально добивати матір, дочасно заганяти її в могилу. Проте розмови не вийшло. Сестра вигнала мене зі свого дому…
Хіба ж хтось із нас чекав, що сестра Тетяна так учинить, коли на похоронах батька всі поклялися, що є мати – і крапка? Ніхто не заперечує, що за законом сестра має право на спадок. Але ж ніхто не має права принижувати матір та чинити над нею моральне насильство за нікчемну частку майна. З точки зору простої людської справедливості такі дії є, м’яко кажучи, неприйнятними”.
“Скільки себе пам’ятаю, – розповідає дочка Світлана, – то батько нас завжди навчав: той, хто не поважає батьків, той насамперед не поважає себе. Тому ми свято бережемо батьківський заповіт. Не виключаю, що Тетяна, ймовірно, вважає по-іншому, бо для неї батьків не існує. Недарма в народі кажуть, що батьків, як і батьківщину, не вибирають. Довгі роки її ставлення до батьків ми намагалися приховати від людей. Але як можна шило в мішку утаїти? Якось дивно в сестри виходить: десятеро братів і сестер не праві, а лише вона одна права. Такого в природі не буває”.
На думку Івана, сина Ольги Василівни, мати й батько турбувалися про них усіх. “Таня з дому пішла у 17 років. Уся сім’я їй допомагала. А тепер вона приходить і каже, що вона все, а ми ніхто. Зводити матір зі світу – це великий гріх. З мамою живе наша сестричка Світлана. Я їй низько вклоняюся, адже саме вона присвятила своє життя догляду за старістю наших батьків”.
Удалося мені поспілкуватися і з дружиною рідного брата Михайла Павлюка – Любов’ю Миколаївною: “Які вони були щасливі! Ми з чоловіком були на їхньому весіллі. Це була чудова пара. Вони завжди важко працювали, адже хотіли, щоб ніхто їм не міг закинути, що дітей народили, а до пуття довести не змогли. А як вони раділи, коли донька Тетяна подарувала їм першого внучка Миколку…”
Висловила свою думку і колишня однокласниця Тетяни Тамара Литвин: “Два роки я навчалася з Танею Павлюк. Це була охайна, обласкана батьківською увагою дівчина. Я пам’ятаю всю її сім’ю. Діти завжди були доглянуті. Пам’ятаю, як наш, нині покійний, амбулаторний лікар Василь Хмілевський завжди захоплювався охайністю одинадцятьох дітей сім’ї сільського механізатора та доярки. Тридцять років я пропрацювала фельдшером. Скажу відверто: люди співчувають матері – матері-героїні України – Ользі Павлюк та добрим, теплим словом намагаються її підтримати”.
Глибоко символічно, що батько пішов з життя 10 грудня 2012 року – в Міжнародний день захисту прав людини, а діти та внуки, мріючи про гармонію в стосунках усієї родини, так дружно стали на захист спокою та прав своєї матері та бабусі. До слова, жителі Бережнівки, Бутенків та інших навколишніх сіл Кобеляцького району понад усе вірять у щасливий кінець цієї житейської історії.
P.S. Ми намагалися донести шановним читачам думку й іншої сторони цієї історії. Проте, на жаль, Тетяна та її рідні категорично відмовилися від будь-яких коментарів…

Анатолій БАННИЙ
Журналіст