Забуваються усі лиха з многотрудного Тарасового дитинства, але чомусь назавжди запам’ятовується той епізод, коли він, малий і босий, вийшов за село і пішов до обрію – шукати залізні стовпи, що підпирають небо. Мабуть, ця пригода була символічним початком його життя.
За півтора століття, відколи нам відкрився і зник, як раптова нагірна з’ява, Шевченко, ми пережили апокаліптичні випробування – на грані смерті цілої нації та її святинь… Чи за той час ми впізнали Шевченка більше, ніж колись його сучасники? То правда, що розшукали його рукописи і малюнки, простежили сліди його життя. Що надрукували його твори, репродукували його автопортрети, портрети, малюнки. Але ми їх закрили від себе ж тією полудою, що стояла в наших очах, ми Шевченка застили хмарою своєї злободенщини.
Народницьке покоління ідеалізувало батька Тараса, в шапці й з вусами, не дуже вчитуючись у нього, переконуючи один одного в тому, що він абсолютно зрозумілий навіть простому селянинові. В цьому опрощенні був самообман.
Революційне покоління використовувало Шевченка в цілях агітації проти царського уряду. Але в революцію, в безумі насильства, в агонії ненависті воно відчувало крах Шевченківських ідеалів Любові й Добра. Коли, як писав Тичина, “заридала в серці віра і вжахнулася душа”, це покоління відвернулося одним боком від Шевченка, що стояв на сторожі традицій обманутого селянства. Воно косо і навіть соромливо поглядало на його САДОК ВИШНЕВИЙ КОЛО ХАТИ, на його СВІТЕ ТИХИЙ, КРАЮ МИЛИЙ, на його ОБНІМІТЬСЯ Ж, БРАТИ МОЇ, МОЛЮ ВАС, БЛАГАЮ…
Обминаючи його слово, кинулись шукати в Шевченка мотивів, співзвучних кривавій, жорстокій добі. І знайшли, намацали тему вогню, борні, повстання, помсти, і з тих кусків зліпили більшовицький образ Шевченка-революціонера, атеїста, матеріаліста – співця щастя в оновленій червоній імперії – “вольній і новій”.
Автопортрети теж замінили сердитими портретами радянських художників. У важкому поідеологічному похміллі нинішнє покоління хоче повернутись до справжнього Шевченка, але вже не вміє його читати. Не має сили пройти за частокіл стереотипів. Однобічність освіти, естетичний примітивізм і духовна глухота стоять скляною стіною між нами і Шевченком. Ми хочемо впізнати його – і бачимо в тій скляній стіні себе, свій власний образ.
Мусимо сказати, що сучасники одразу впізнали Шевченка, назвавши його національним пророком. Бо користувалися народною мовою і символікою, що постала з біблійного посіву. Пророк бачить те, чого інші не добачають. Пророк передбачає майбутнє. Але передусім пророк розмовляє з Богом і виголошує його істини перед лицем народу.
Однак вітер часу і вічна негода в Україні, та й просто заборона українського слова, не дали сучасникам глибоко бачити, розуміти і задумуватись. Натомість з’явилися епігони, переспівувачі. Вони глушили і здрібнювали поверхово підхоплені Шевченкові мотиви.
Розуміється, в усі часи в усі верстви Шевченко проникав як естетична сила, як чарівник слова. Він співається, запам’ятовується, лягає на душу підсвідомо. Тому навіть у час ворогування з його святинями його приймали.
Шевченка прийнято любити, бо народ заведено вголос любити.
Знову нам шукати Шевченка треба починати від залізних стовпів, на яких світ стоїть. Шевченко таки знайшов ті стовпи – то духовна основа світу. Недаром він змалку списував Сковороду, того, що вчив, на чім світ стоїть, проповідував єдність трьох світів – мікросвіту (людина), макросвіту (космос) і світу Біблії (слова-символи). Осягнена в слові єдність неба і душі – то його світ.
Як небо блакитне – нема йому
краю,
Так душі почину і краю немає.
З тим відкриттям вічних стовпів і прийшов Шевченко в українську літературу й став її апостолом. До нього були тільки хористи – видатні й менш видатні співаки традиційного хору. Він перший заговорив, як той, що має владу і силу, що стоїть над усім. Це було забуте і збіднене людьми слово, близьке до євангельського:
Я на сторожі коло їх
Поставлю Слово, –
вістить Господь в одинадцятому Псалмі. Й поет повторює це Слово.
Але для того, щоб підняти над часом і поставити на сторожі СЛОВО, треба було прийняти за правду муки Христа, бо слово освячує офіра. Йому судилася доля на тридцять третьому році життя.
Кажуть, що Шевченко боровся з самодержавством, з імперською офіційною церквою, з лукавими панами …Це правда, але здрібнена. То була не політична боротьба ідей, то було ігнорування історичних опор і неприйняття “суєсловів і лицемірів, господом проклятих”, неприйняття з позицій Вічного Духу.
В поемі “Сон” Шевченко сміється з пародійної ідольської маскаради – світу Російської імперії, бо той світ не приймає “духу істини”.
В поемі “Кавказ” Шевченко не приймає духу політичного фарисейства під релігійним покровом, бо то груба сила, що не шанує святої волі.
В “Посланії” поет не приймає того українського патріотизму, за яким немає любові до брата.
Отже, Шевченко прийшов відкрити нам стовпи, на яких тримаються людина і людський світ. Він оспівав Любов і Красу, Добро і Правду, щоб ми зробили це своєю вічною піснею.
Слідами біблійних пророків наш національний пророк прийшов
Святу любов благовістить,
Святую правду возвістить.
Його посів падав і на ріллю, і на каміння нашого суєтного світу, дрібнокорисливого світу насильства й облуди, де
Кайданами міняються,
Правдою торгують
І господа зневажають.
У закріпаченому світі невольників Шевченко відкриває Чистоту, зганьблену і зневажену, відкриває Пречисту Матір в образах покинутих і збожеволілих Катерин, Марин, наймичок і завершує цей ряд Святою Марією.
Якою великою очисною силою мала пройти в нашому народі його пісня, щоб у нелюдських умовах рятувати людей:
Умийтеся,
Образ Божий багном не скверніте.
Ще згадаймо дві жінки, які відчули і впізнали дух Шевченка. Це не з тієї драми, що закінчувалась питанням:
Якби зустрілись ми знову,
Ти впізнала б мене чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді промовила б мені?
Ніякого. І не впізнала б…
Це з іншої драми, де впізнають ще до зустрічі – впізнають рідну душу. Це княжна Варвара Рєпніна і графиня Анастасія Толстая – ідеалістки, які назвались сестрами закованого поета.
“Моя святая заступнице”, – писав він у щирій вірі, що святість живе на грішній землі.
Може, цей образ Мадонни, нашої святої заступниці, що бере на себе біль і гіркоту утрат і надає сенсу нашим плаванням у морі надій – страждань…
(Друкується за виданням: Євген Сверстюк. Блудні сини України. Видавничо-поліграфічний центр “Знання”. Київ. 1993 р.).

Євген СВЕРСТЮК
Письменник