До Братства увійшло немало вихідців з Полтавщини. Всі вони на той час були студентами: Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Опанас Маркович, Дмитро Пильчиков. Останнього – Дмитра Павловича Пильчикова – від слідства та розправи порятувало те, що невдовзі він виїхав учителювати до Полтави (у 1846–1864 рр. викладав історію у Полтавському кадетському корпусі та Інституті шляхетних панянок). Півроку в Полтавському кадетському корпусі працював один із засновників Товариства – Василь Білозерський. У зібраннях братчиків активну участь брав полтавський поміщик Микола Савич.
Приводом до арешту Шевченка 5 квітня 1847 року був донос студента Олексія Петрова попечителю Київського учбового округу О.С.Траскіну про існування у Києві таємного політичного товариства – Кирило-Мефодіївського братства.
На допитах усі трималися гідно, не дозволивши собі жодних звинувачень чи перекладання вини на Шевченка. Більше того, Шевченка намагалися вигородити, пом’якшити його вину за створення крамольних віршів, іноді аж надто наївними способами. Василь Білозерський явно намагався зняти вину з Шевченка, даючи на допитах такі свідчення: “Шевченко писав зухвалі вірші в нетверезому стані, а протверезівши, нерідко сам не пам’ятав або жалкував, що таке написав”.
Крім доносу провокатора і вилучених при арешті програмно-статутних документів товариства, у жандармів по суті нічого не було.
26 травня 1847 року шеф жандармів О.Орлов подав імператору Миколі І рапорт про Украйно-Слов’янське (Кирило-Мефодіївське) товариство, визначивши покарання учасникам. Про Шевченка зазначалося: “Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей мере дерзких стихотворений, как одареного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”.
Через один день Микола І затвердив покарання учасників Товариства, дописавши до вироку Шевченка “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. Ані разу не було посилання на жоден із законів, ніби їх в імперії зовсім не існувало. Це була розправа.
Так закінчилась друга подорож Тараса Шевченка в Україну 1845–1847 років – десятилітньою солдатською каторгою в Оренбургських степах. Кара Шевченкові виявилася найтяжчою. Але він уже дав Україні і “Кавказ”, і “Сон”, і “Великий льох”, і “І мертвим, і живим…”, і “Заповіт”. Вони ще не були надруковані. Але існувало немало рукописних списків, і багато людей їх читало. І Україна почула свого сина.
Є унікальне свідчення матері сищика-студента О.Петрова, яка мешкала у містечку Стародубі на Чернігівщині. 1848 року вона скаржилася шефу жандармів О.Орлову: “Вчинок мого сина, принаймні тут, викликав загальне обурення, дія якого спрямована на мене; винна лише в тому, що вважала своїм святим обов’язком прищепити дітям своїм почуття обов’язку відданості царю і батьківщині. Скрізь, де я не з’являлась, мене переслідували сарказмами і вбивчими натяками, тож, щоб уникнути неприємностей, я замикалася вдома, але моє відчуження вважали гордістю і не переставали переслідувати”. Жодні найправдивіші спогади друзів поета та людей, близьких до нього, не скажуть сильніше про вплив Шевченкового слова на тогочасну громадську думку.
Не було тоді в Україні людини, яка б більш віддано і щиро намагалася допомогти поету, ніж Варвара Миколаївна Рєпніна.
13 січня 1848 року княжна подала листа до начальника ІІІ відділу графа О.Ф.Орлова з проханням дозволити Т.Г. Шевченкові малювати. “… Я являюсь перед вами, господин граф, умолять за несчастного Шевченко. …У меня нет другого пути, как обратиться к Вам и умолять добиться для него разрешения рисовать. Это милость, о которой я прошу вас со сложенными на груди руками. Кто бы я ни была сама по себе, но как дочь моего отца, который столько страдал и страдал безвинно, я признаю за собой право говорить за несчастных…” – писала вона до всесильного чиновника. Нічого з цього не вийшло. Більше того, у доповіді О.Ф.Орлова Миколі І про наслідки розслідування справи щодо знайдених у Т.Г.Шевченка паперів від 23 червня 1850 року прозвучали загрозливі натяки щодо самої княжни Варвари. Відповідно до п.3 висновків доповіді “княжну Репнину, которая принимает участие в Шевченке, неприличное по его порочным и развратным свойствам, предупредить как о неуместности такового ее участия, так и о том, что вообще полезно было бы ей менее вмешиваться в дела Малороссии и что в противном случае она сама будет виновницею, может быть, неприятных для нее последствий”. Через чотири дні Олексій Орлов особисто попередив княжну про неприпустимість заступництва за рядового Тараса Шевченка.
Правда, саме життя все поставило на свої місця – Шевченка взяв за рисувальника в Аральську експедицію капітан-лейтенант О.І.Бутаков, і фактичний в’язень мав хоч якусь розраду.
… Десятилітня солдатчина давалася взнаки. “Шевченко дуже змінився, постарів, над його широким чолом простяглася лисина, густа сивувата борода при його глибокому погляді надає йому вигляду котрогось із наших мудрих дідів-полковників, що до них часто приходять на пораду”, – писав про поета до своєї жінки Григорій Галаган.
Плануючи повернення до столиці, Шевченко записує у “Щоденнику” 13 червня 1857 року: “…Я думал проехать через Крым, Харьков, Полтаву, Киев и Минск, Несвиж и, наконец, в село Чирковичи, и, обняв своего товарища по заключению Бронислава Залесского, через Вильно проехать в Петербург”. Проте невдовзі все змінилось – в’їзд до Петербурга заборонили.
Проживши майже півроку в Нижньому Новгороді – з кінця вересня 1857 року до початку березня 1858-го, – Шевченко зблизився з багатьма культурними та освіченими людьми, відвідував театр, щиро захопився молоденькою актрисою Катериною Піуновою і навіть будував матримоніальні плани, яким не судилося збутись.
5 грудня 1857 року Шевченко у листі до свого давнього друга М.С.Щепкіна, чекаючи на його приїзд у Нижній Новгород, пише: “Чи не взяв би ти з собою рукопис “Москаля-чарівника”? Тут єсть прехорошая дівчина і талановита артистка, Піунова. То, може, ви чи не вшкварили б цього “Чарівника” навдивовижу нижегородським людям?”
Напередодні Нового року М.С.Щепкін завітав до Шевченка і тричі виступав на театральній сцені, в т.ч. у своїй найкращій ролі – Михайла Чупруна із водевілю І.П.Котляревського. У листі до графині А.Толстої від 2 січня 1858 року Шевченко повідомляє: “…Я безконечно счастлив, имея такого искреннего друга. Он гостил у меня по 30 декабря. Подарил нижегородцам три спектакля, привел их в трепетный восторг, а меня, меня вознес не на седьмое, а на семидесятое небо! Какая живая, свежая, поэтическая натура! Великий артист и великий человек! И, с гордостью говорю, самый нежный, самый искренний мой друг!”
Наприкінці березня 1858 року він повернувся до Петербурга й одразу потрапив у обійми земляків. Серед них був і полтавець – Михайло Васильович Остроградський. Відомий математик і педагог виріс на Полтавщині, навчався у Полтавській гімназії, а виховувався у Будинку дітей бідних дворян, який очолював І.П.Котляревський. Познайомились Шевченко та Остроградський у Петербурзі під час навчання Кобзаря в Академії художеств. Це засвідчив сам Шевченко у повісті “Художник”: “Я лично и хорошо знал гениального математика нашого Остроградского (а математики вообще люди неувлекающиеся), с которым мне случалось несколько раз обедать вместе”. З розповідей вченого Шевченко міг багато почути про життя Полтави, про Івана Котляревського та використати у повісті “Близнецы”.
Через С.Левицького М.В.Остроградський передав листа Шевченкові у січні 1850 року.
У “Щоденнику” Шевченка є запис від 13 квітня 1858 року: “Великий математик прийняв мене з розкритими обіймами, як земляка і свого сім’янина, що кудись надовго відлучився. Спасибі йому. Остроградський з сім’єю своєю влітку їде на Україну”.
У кінці травня 1859 року Т.Г.Шевченко отримав дозвіл на поїздку в Україну терміном на п’ять місяців. Оформити документи для поїздки йому допоміг рідний брат Аполлона Мокрицького, уродженець Пирятина Іван Миколайович Таволга-Мокрицький, який на той час служив управителем канцелярії петербурзького обер-поліцмейстера. 10 червня Кобзар був у Пирятині, у його брата-літератора Петра Миколайовича Таволги-Мокрицького. Між ними відбулась розмова, що стосувалась літературних проблем, перебування на Пирятинщині Марка Вовчка. Лише один день гостив Шевченко у Петра Миколайовича, бо 12 червня вже був у Андрія Козачковського в Переяславі. Це був останній приїзд Шевченка на Полтавщину.
Упродовж трьох місяців перебування в Україні Шевченко відвідав М.Максимовича, своїх родичів у Кирилівці та Моринцях, Варфоломія Шевченка у Корсуні, побував у Києві та Качанівці. 7 вересня 1859 року вранці повернувся до Петербурга. “Подорож не відсвіжила його, не підкріпила йому здоров’я, не підбадьорила йому духу. Навпаки, вона ще більш нагнала на душу йому журби, ще більш охмарила його: отрута тяжкого життя ще глибше розлилася по всьому організму. Повернувшись на Україну і побачивши віч-на-віч її долю, він, “минаючи убогі села, понаддніпрянські невеселі”, думав: “Де я прихилюсь?”, – пише О.Я.Кониський у хроніці життя поета “Тарас Шевченко-Грушівський”.
Починаючи з осені 1859 року і мало не до останніх днів життя, Тарас Шевченко не полишав надію придбати в Україні ділянку землі, збудувати хату, знайти дружину-друга та розвіяти тугу, якою було переповнене його самотнє, зболене серце.
Залишились цікаві свідчення про пошанування, яке мав Шевченко у Полтаві ще за життя. Чи не найкрасномовнішим відображенням ставлення полтавців до поета є лист Панька Куліша до Тараса Григоровича, писаний у гоголівській Василівці 10 травня 1860 року: “Полтавці, зазвавши до себе на бенкет, жалкували, що Ви до них торік не завітали. Скілько не було там на бенкеті річей поважних, то знай, Ваше славне і шановне ім’я споминали так, як рідна сім’я споминає про свого батька, що десь далеко живе на чужині. Просили мене вблагати Вас, щоб Ви хоч на ту весну пошанували Полтаву, явивши їй свою кохану і шановну персону. Оце ж я, виповняючи свою обіцянку, запевняю Вас, що нігде в світі таких щирих і прихильних до себе дітей не знайдете, як у тій Полтаві. Тут бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна й щира з Вашим “Кобзарем”, наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихі напам’ять і, тривайте, чи не по “Кобзареві” вже й Богу моляться”.
Про цей обід цікаві відомості подавав також Олександр Кониський у збірнику праць Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (Львів, 1897): “У травні 1860 р. П.Куліш приїхав у Полтаву. Тут 9 травня полтавська громада справила йому бучний обід у міському саду. На той обід зібралося чоловік із 200: були тут селяни і поміщики, шевці, кравці, генерали й письменники. За обідом проголошували промови на кількох слов’янських мовах. Перед тим, як сіли до столу, до розпорядника підійшов незнайомий чоловік і став прохати прийняти його як учасника обіду. Людей було й так багато, і незнайомця не хотіли впускати. Тоді чоловік назвався: “Я той жандарм, що відвозив Куліша з Петербурга в Тулу на заслання”. Відставний жандарм примостився в кінці столу навпроти Куліша, а після десятої промови встав і попросив слова, привітавши Куліша як старого знайомого. “З вуст відставного жандарма, – сказав він, – прийміть, люди добрі, щире бажання, щоб ширилися, зміцнялися й пишалися в Україні ті ідеї, за які я відвозив Куліша на заслання в Тулу”. Звісно, такий тост з уст колишнього жандарма зустріли з надзвичайним ентузіазмом та захватом”.
Із поверненням Шевченка з солдатчини відновились його приязні, приятельські стосунки з Ф.Л.Ткаченком. Відомі два листи останнього до Тараса Григоровича. Особливо цікавий лист від 16 серпня 1860 року із Полтави: “У мене тут єсть рідня, чолов’яга добрий і дотепний до Вашого майстерства, страда тільки очима, бідненький; фамілія його хоть і кацапська, зато душа наська: Тимофєєв, городовий полтавський архітектор, він написав дещо по-нашому, а іменно: п’єски “Охрім на ярмарку” і “Як ходив гарбуз по огородові та питався свого роду” в стихах і, як на мене, дуже гарненько, не знаю, як би Вам там, великим майстрам, показалось, коли буде Ваша ласка прийняти його в свої товариші, то озовітесь до мене… та мені здається, що його знає Куліш, бо він з ним учився вмісті в Харкові в університеті”. Очевидно, Шевченко надсилав Ткаченкові свій фотопортрет, бо далі у листі Федот Леонтійович обурюється “фотографщиком”: “Зняв парсуну гидко – приїжджай, тут лучче знімем, у нас єсть німець дотепніший”. Щиросердний, чутливий лист – як до рідної людини. Все відбувалось на тлі невдалого сватання Тараса Григоровича до Ликери Полусмак. У вересні 1860 року надії поета на щастя з юною Ликерою зовсім згасли, та він вперто шукав собі пару.
Звертався і до Федота Леонтійовича, щоб придивився йому в Полтаві “кирпу-чорнобривку”. Про цей епізод з життя Шевченка стало відомо зі спогадів гарнізонного інженера-архітектора Ф.Черненка, активного діяча української громади у Петербурзі й доброго знайомого поета. 26 вересня 1860 року він зайшов провідати Тараса Григоровича. Під час бесіди принесли листа з пошти. “Він прочитав його і мовив, що то пише старий приятель його – товариш по Академії Федот Ткаченко з Полтави і пише, що знайшов йому молоду доню одного їхнього знайомого Витавського. “Я її батька знаю, – додав Тарас, – він приїздив сюди нещодавно і дав в “Основу” свої байки, не згірш Гребінчиних”. Далі Шевченко додав: “А що, Федоре! Як на твою думку: чи не попробовать ще раз? Востаннє? Не довелося з крепачкою, з мужичкою, може, поталанить з панночкою, тільки що… панночка…”. “З сим словом він скривився, наче кислицю з’їв, зітхнув і мовив: “Тяжка клята самотність! Вона мене з світу зжене…”
Всі думки, всі сердечні поривання поета зійшлися на бажанні назавжди повернутись в Україну і жити своєю сім’єю. 28 вересня 1860 року він написав до Ткаченка у Полтаву: “Спасибі тобі, мій давній друже, Федоте! За твоє письмо, а ще більш спасибі за те, що ти діточок своїх ведеш не битим, але добрим шляхом”. Спасибі тобі і за кирпатеньку чорнобривку. Якщо вона справді доладна і хоч трохи в батька вдалася, то ти швиденько та дрібненько напиши мені. Ти пишеш, що у вас є добрий фотограф німець: то хоч украдучи або одурячи, нехай він зніме її поличчя, а ти пришли до мене. Бач, яким я принцем зробився. Як що те… то я і весни не ждатиму, а на піввесни до вас приїду. Самотина мене отут допікає”.
Але й тут не зійшла Тарасова зоря. Донька байкаря Родіона Витавського виявилась зарученою і вийшла заміж за удівця. 6 грудня 1860 року Федот Леонтійович повідомив товаришеві, що “кирпу-чорнобривку втеряли… Треба самому, Тарас Григор’євич, сюди приїхати, скоріш найдемо…” Але ні про яку поїздку вже не могло бути й мови. Під кінець осені 1860 року хвороба вже голосно про себе заявила, але Шевченко, як пише О.Я.Кониський, “…не любив розповідати про сей недуг, взагалі не любив свого суму і лиха розносить по чужих хатах”.
Всю осінь – від вересня до листопада 1860-го – Шевченко готує до друку “Букварь южнорусскій”, який призначався для недільних шкіл, які почали активно створюватися передовими громадськими діячами того часу. Олександр Кониський свідчив: “Рух той дійсно був значний: в такому невеликому місті, як Полтава, було тоді зорганізовано п’ять недільних, дві суботні та одна щоденна школа задля народу”. До “Букваря” Шевченко ввів “Символ віри”, “Отче наш”, молитву Єфрема Сиріна, які вважав основними для морального виховання людини.
Підручник вийшов коштом Т.Г.Шевченка на початку 1861 року в Петербурзі накладом 10 тисяч примірників. У зв’язку з цим Шевченко написав до Полтави два листи Ф.Л.Ткаченку: від 4-го та від 12 січня 1861 року. В першому сповіщає про те, що послав “10 моїх “Букварів” на показ, а з Конторы транспортов ти получиш їх 1000 і, не розв’язувавши тюка, передай його, хто там у вас старший над воскресними школами, то йому і передай. А він нехай, як знає, спродасть, а грошики положить в касу воскресної школи”.
(Далі буде).

Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею І.П.Котляревського

(Продовження. Початок у №№14–15 за 28 січня, №18 за 4 лютого, №№22–23 за 11 лютого, №№26–27 за 18 лютого ц.р.).