Відколи існує в Полтаві Творче об’єднання “Художник”, а це близько двох десятиліть, відтоді Леонід Олегович Колєсніков є його активним учасником. Утім із пензлями він не розлучається уже близько півстоліття. У каталозі його живопису – серії картин, присвячені дивовижним за красою природи куточкам на Полтавщині, у Причорномор’ї, у російському Санкт-Петербурзі з його околицями, на Кавказі, в країнах Західної Європи, в США… Але жоден із краєвидів не дарує йому такого піднесеного до найвищих вершин і разом із тим заглибленого у саме серце настрою, як Алтайські гори.
І справа не тільки в унікальних природних ресурсах Республіки Алтай (РФ), п’ять об’єктів на території якої зараховані до списку Світової спадщини ЮНЕСКО: Алтайський державний заповідник, Телецьке озеро, Катунський державний біосферний заповідник, Зона спокою “Укок”, гора Білуха. Ті, хто відвідував персональні виставки Леоніда Колєснікова в Полтаві та в німецькому Штутгарті, певно ж, були заінтриговані цим відчутним зв’язком автора з далеким і загадковим краєм гір та тайги. Під час нашої зустрічі з Леонідом Олеговичем в обласній універсальній науковій бібліотеці імені І. П. Котляревського тут також експонувалися його картини – в одному просторі й часі сусідствували і білолиці українські хатини з вербами понад ставом, і старий крилатий вітряк, що дослухався до сонного поля й проводжав вечірнє сонце в дорогу за небокрай, і таємнича величність гори Білухи, білої “перлини” Алтаю.
Полтавський сибіряк
Уже близько чотирьох десятиліть минуло відтоді, як випускник Ленінградської лісотехнічної академії Леонід Колєсніков повернувся після навчання не до батьків на Алтай, а в Полтаву – в місто, яке вони колись залишили з маленьким сином на руках, поїхавши, як і мільйони співвітчизників, за комсомольською путівкою освоювати нові землі. Втім є у цьому поверненні ще одна яскрава особливість, про яку сьогодні кандидату біологічних наук, доценту кафедри екології Полтавської державної аграрної академії Леоніду Олеговичу Колєснікову згадувати надзвичайно приємно, хоча й називає він її скромно – збігом обставин.
У приміщенні одного з корпусів цього навчального закладу, де нині розташований факультет економіки та менеджменту, колись працював його прадід – Антон Петрович Колєсніков. Він викладав російську словесність та мову для досить незвичайної аудиторії – його ученицями були майбутні матушки (дружини священиків) та вчительки початкової освіти. Тут діяло Полтавське єпархіальне жіноче училище. У Леоніда Олеговича є навіть світлини, які дозволяють зазирнути у той далекий, зовсім відмінний від нашого час, закарбований на обличчях і його прадіда, і юних вихованиць училища. Неважко поблизу аграрної академії віднайти й той будинок, який Антон Петрович збудував для своєї родини і в якому виросли його діти й онуки.
Правнук Леонід ріс за тисячі кілометрів від Полтави. Там, де височіють магічні Алтайські гори й шумить розкішна, грандіозна тайга. Отож, попри усталені уявлення, Сибір для Леоніда Олеговича – не безжально-суворий, а велично-красивий навіть тоді, коли він розповідає полтавцям про 54-градусні морози. Сім’я Колєснікових оселилась у селищі Соснівка. Батьки, Олег Леонідович й Олександра Олександрівна, працювали вчителями у місцевій школі. Переважно у тому населеному пункті жили так звані сплавщики лісу – робочі, які займалися сплавлянням деревини по річці Бії. Видовище змагання її швидкої течії з величезними колодами, яким належало подолати таким чином сотні кілометрів до лісопереробного комбінату, найбільше вражало юних сибіряків під час весняних повеней. Сила й могутність у цьому дійстві відчувалася неймовірна.
Природа стала домінантою у сприйнятті світу для майбутнього біолога та художника Леоніда Колєснікова з дитинства. Захоплення живописом бере свій початок ще із занять в образотворчій студії, яка діяла у найближчому до Соснівки (120 кілометрів!) місті Бійську. Відтоді він уже не розлучався з пензлем. Сьогодні, з досвіду років, говорить, що для митця творчість – справжній релакс, який допомагає відновити сили й зібратися з думками у будь-якій ситуації.
У Полтаві його улюблений Алтай живе не тільки на полотнах, вчений-біолог чимало потрудився, щоб виростити на дачній ділянці деякі сибірські рослини. І хоч кедр та піхта, на жаль, не сприйняли нашого надто сухого для них повітря, зате чудово прижились так звані дикі півонії, тобто Мар’їн корінь. У пору цвітіння вони красуються величезними, розміром майже, як дві долоні, рожевими квітками. Втім поряд із ними є екзотичні “переселенці” й з інших куточків земної кулі, де побував мандрівник.
Жодної магії – лише чудеса краси
Скільки разів після переїзду до Полтави Леонід Олегович відвідував рідні Алтайські гори, йому важко сказати. Хто б же й справді рахував поїздки додому! Вабить туди постійно, тягне, немов магнітом. Прихильники різноманітних теорій про те, що на Алтаї є чимало сильних енергетичних місць, де з людьми відбуваються всілякі дива, пояснили б це, звісно, по-своєму. Але чоловік схильний мислити, як біолог і художник в одній особі, – джерелом усієї магії на Алтаї є його ні з чим не зрівнянна краса: білопінна за будь-якої пори року красуня-гора Білуха, Телецьке озеро, яке алтайці називають Алтин-кель, тобто Золоте озеро, Уймонська долина – по-райському сонячний і теплий куточок Сибіру, де розкішні трави сягають людині мало не до плечей… Перераховувати природні чудеса Алтаю можна безкінечно. Натомість цікавіше проникнутися хоча б кількома з тих вражень, що надихали мого співрозмовника з хвилюванням і радістю братися за пензлі.
Леонід Олегович не раз переконувався, що туристична подорож до Білухи, яка є найвищою точкою Алтайських гір (4509 м), однаково захоплююча і для новачків, і для досвідчених сибірських мандрівників. Шлях від звичайної дороги до гори вони долають пішки, це дві доби мрій нарешті набрати в долоні самоцвітного снігу з вічно зимових шат красуні Білухи. Одного разу, коли Колєсніков із попутниками вже завмерли перед горою, немов на порозі фантастики, досвідчений провідник запропонував помилуватися також найближчою “долиною едельвейсів”. Схили гір, які височіють навколо неї, виявились сланцевими, рожевого та фіолетового кольорів. А на дні цієї прекрасної чаші – море білих зіркоподібних квітів. Звісно, Леонід Олегович зняв із плечей етюдник і махнув товаришам, що трішки затримається. Саме тут і настав час пригоди. Піднявшись на один зі схилів, художник помітив у низині доволі дивну, майже іграшкову споруду, щось на зразок крихітного містечка, оточеного огорожею. У чому справа, зрозумів, лише коли побачив, що ворота містечка відчинились перед якимись подорожніми, й ті, потрапивши всередину, почали сідати в пози, характерні для медитації. Це були послідовники філософсько-релігійного вчення Реріхів.
Колєсніков із попутниками не проминули можливості навідати дивну гірську обитель. Як звичайні туристи, зацікавились тут каменем, який нібито має силу навіювати людям видіння, варто лише притулитися до нього спиною та потилицею. Обіцяного ефекту, на жаль, чи все ж на щастя, не було… З єдиним непоясненним явищем за весь свій досвід алтайських подорожей Леонід Колєсніков зіткнувся у так званих Замках гірських духів. У передній, більш-менш освітленій частині печери він працював над етюдом близько півтори години, коли раптом почув, що з її глибини хтось рухається йому назустріч, важко ступаючи по залитому водою печерному днищу. Від того невідомого хлюпання аж мороз пробігав по шкірі, говорить Леонід Олегович.
Із зовсім нетривожними хвилюваннями мандрівник розповідає про те, як одного разу їхній автомобіль зіскочив із гірської траси й зупинився на пістрявому килимі алтайських квітів. Відкривши дверцята, Колєсніков якийсь час не виходив із авто, бо ступати ногами по цій весняній пишності здавалось просто неприпустимим. Незабутньою є також подорож в одночасно казкову й реальну Уймонську долину, що її в давні часи селяни шукали як рай на землі, іменований у народних переказах Біловоддям. Це південь Республіки Алтай, де вона уже межує з Монголією та Китаєм. Шлях туди лежав через численні дрібні алтайські поселення, що для туристів-новачків мають доволі незвичайний вигляд, адже корінне місцеве населення – не землероби, отож ні городів, ні садків довкола їхніх дерев’яних хатин немає, зате в загонах та на вулицях мукає, блеє, ірже велика кількість худоби (алтайці харчуються переважно м’ясом). Всюди снує смуглява, скуласта, чорнява дітлашня. Отож тільки уявіть собі емоції мандрівників, коли вони наблизились до першого села в Уймонській долині й назустріч їм вилетіла зграйка білявих, голубооких хлопчиків та дівчаток… Їхні далекі предки таки знайшли свій земний рай, з півночі захищений від холодних вітрів височенними горами, а з півдня відкритий циклонам, які приносять сюди рясні дощі й змушують ніколи не орані гірські чорноземи давати відмінні врожаї…
Останній штрих до цих спроб змалювати словами нерозривний зв’язок Леоніда Колєснікова з Алтаєм, звісно, має бути найяскравішим. Така історія справді є. Короткий проміжок часу після приїзду на Телецьке озеро його батько, Олег Леонідович, працював єгерем. І був у нього цікавий товариш – шотландець Тігрій Дулькейт, який ще задовго до того, як у 1978 році радянські геологи натрапили в тайзі на сім’ю старовірів Ликових, а журналісти привернули до них увагу мало не всього світу, розповів Колєснікову, як у 1940-х врятував цю родину від розстрілу, після чого вона й подалася вглиб тайги. Молодого єгеря зобов’язали тоді привести до Ликових, які жили окремішньо від будь-яких спільних поселень, загін червоноармійців. Тігрій знав, що у військових наказ – зселити всіх старовірів в одне село, а у разі їхньої відмови – розстріл на місці. Знав єгер і про те, що Ликови неодмінно відмовляться. Кілька днів він вів тайговими стежками до них смерть. А коли до хатини залишалося вже не більше кілометра, запропонував червоноармійцям зробити останню зупинку й відпочити біля багаття. Сам тим часом повів пасти коней, звісно ж, у потрібному йому напрямку. Опинившись неподалік від хатини Ликових, почав голосно розповідати своїм гривастим, куди й навіщо тримають шлях його озброєні попутники… Прибувши з провідником до Ликових на ранок, червоноармійці нікого з них уже не застали.
Після лекцій і семінарів – тільки в похід!
Етюди, привезені Леонідом Колєсніковим із країн Західної Європи, зроблені в перервах між його науковими дослідженнями з етимології, право займатися якими в Сільськогосподарському університеті міста Штутгарт він отримав, взявши участь у відповідному конкурсі. До речі, Леонід Олегович наголошує, що надана Німецькою службою академічних обмінів можливість фахового удосконалення лише стороннім людям може здаватися просто подарунком. Насправді для того, щоб потрапити в число запрошених до німецьких вишів, потрібно не менш ніж на 90 відсотків забезпечити це власною ініціативою, довести, що запропонована вами тематика і важлива, і перспективна.
Рівень оснащення тамтешніх наукових лабораторій та вміння студентів успішно працювати з ним, звісно, справили грандіозне враження. Разом із тим були й неочікувані відкриття з певним присмаком розчарування у світлі звичайних для нас уявлень про працю фермерів у багатих країнах Заходу. Жодного найманого працівника чи надсучасної автоматизації процесів у господарстві Мецгерів, які гостинно прийняли полтавського науковця у себе в будинку, не було. Отож доглядати за півсотнею Ласунок літнє подружжя фермерів звикло самотужки. Дивуватися доводилося тільки результату цієї праці – надої на фермі були без перебільшення рекордними.
Цікаво, що попутниками Леоніда Колєснікова в подорожах Німеччиною та іншими країнами Західної Європи найчастіше ставали не співвітчизники, яких художник по-доброму називає переважно “домосєдами”, а надзвичайно активні до такого відпочинку казахи. Саме вони одного разу вмовили Леоніда Олеговича зібратися у далеку дорогу з Штутгарта до Берліна, вразивши надзвичайно зворушливим і щирим наміром покласти живі квіти до монумента Воїна-визволителя у Трептов-парку. Відсутність грошей на швидкісний експрес їх не зупиняла, а перспектива діставатися до столиці Німеччини упродовж цілого дня дешевшим транспортом не засмучувала. До речі, віднайти Трептов-парк у Берліні вдалося, тільки натрапивши на колоритного рибалку біля річки, – той виявився іммігрантом із колишнього СРСР. У парку все ідеально доглянуто, але з квітами на місце захоронення понад 5 тисяч радянських солдатів німці, звісно, не ходять.
…Закордон закордоном, а про те, що захоплюючі мандрівки з етюдником за плечима ще й як можливі в українських широтах, Леонід Колєсніков знає прекрасно. Зокрема до берегів Чорного моря разом із ним неодноразово вирушала дружна й численна компанія студентів та викладачів ПДАА. Іноді туристів набиралося й близько сотні. Це були екологічні експедиції, які мій співрозмовник успішно організовував разом із донькою Оксаною, котра працює редактором журналу “Вісник Полтавської державної аграрної академії” і так само, як і тато, творчо захоплюється живописними краєвидами, з тією лише різницею, що бере з собою в дорогу не етюдник, а фотоапарат. До речі, дружині Леоніда Олеговича, Раїсі Андріївні, взагалі жодних знарядь для того, щоб перетворити своє натхнення у твір, не потрібно – вона, літредактор згаданого “Вісника…”, пише у вільний час вірші. Й для неї тендітна, закосичена вербами, заквітчана ромашками та васильками полтавська природа, ділиться спостереженнями Леонід Колєсніков, не менш дивовижна й чудесна, ніж для нього – білогривий, спрямований у небо гірський Алтай.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”