За мірками історії 100 років – це тільки мить, але для неперервності людської пам’яті такий часовий відрізок означає уже успадковане поколіннями усвідомлення значущості особистості, спогади про яку не лише залишаються нетлінними, а з плином десятиліть навіть увиразнюються, набувають ще більшої цінності. Власне, дозволяють із неупереджених позицій нащадків осягнути внесок у майбутнє, зроблений відданою своїй справі людиною. 23 лютого виповнюється 100 років від дня народження талановитого науковця-хіміка, одного з активних соратників відомого вченого Андрія Потаповича Каришина, старшого викладача кафедри хімії Полтавського державного педагогічного інституту (нині – ПНПУ)
ім. В.Г. Короленка Дмитра Мироновича Кустола. Символічно, що пам’ятна ювілейна дата збігається із іншою знаковою річницею – 1914 року було засновано Полтавський учительський інститут, від якого й веде історію провідний в Україні педагогічний виш.

Дмитро Миронович Кустол прийшов працювати в Полтавський державний педінститут ім. В.Г. Короленка в 1953 році, вже маючи за плечима восьмилітній досвід викладацької роботи в Писарівщинському ветзоотехнікумі (Диканський район). І його поява в педінституті була не новим поворотом у житті, а швидше поверненням на ті фахові позиції, які колись зруйнувала війна. Випускник факультету природознавства й хімії цього вишу, він з весни останнього передвоєнного року й до 17 вересня 1941-го працював тут асистентом кафедри хімії.
Війна стала черговим випробуванням у ланцюгу жорстоких подій, які з корінням винищували мільйони простих українців. Син селянина-бідняка з Жирківки Нехворощанського району Дмитро Кустол пройшов пекло Голодомору, не з чуток довідався, що воно за мучеництво – праця в колгоспі. Але ніщо не могло підтяти його прагнення до навчання. У 1933 році закінчив Полтавський кооперативний технікум і почав працювати бухгалтером Нехворощанської МТС. Через кілька років збулась мрія і про навчання в педагогічному виші…
У перші роки воєнного лихоліття Дмитро Миронович був змушений розділити долю поневолених окупантами земляків, працював у рідному селі рахівником у лікарні. До лав Червоної Армії був призваний уже після визволення Полтавщини від фашистів, а у липні 1944-го – звільнений за інвалідністю після поранення. Післявоєнні роки викладацької роботи в Писарівщинському ветзоотехнікумі стали плідним періодом підготовки здібної молоді до продовження навчання у вишах. Для старанних студентів отримані від Дмитра Мироновича Кустола знання були стовідсотковою гарантією успішного торування власної стежини у галузях, де профілює хімія. І секрет простий – викладач навчав тому, що й сам безмірно любив. Одна з колишніх студенток технікуму, а згодом і Полтавського педінституту, Ольга Сергіївна Андрієвська не раз й інших дивувала, й сама дивувалася, розповідаючи про те, як завдяки клопотам Дмитра Кустола були оснащені хімічні лабораторії технікуму. Для тяжких повоєнних часів то була картина досить нетипова, тільки виняткові патріоти, ентузіасти могли рухати, розвивати справу свого життя не завдяки, а попри реальну ситуацію.
Повернення на кафедру хімії Полтавського педінституту відкрило перед Дмитром Мироновичем нові можливості. Талановитий хімік опинився справді на своєму місці, адже на кафедрі кипіла науково-дослідна робота під керівництвом Андрія Каришина. Кустол працював у одному напрямі з кількома колегами, зокрема з Трохимом Павловичем Федоренком. Однак заглиблення в експерименти зовсім не заважало Дмитру Мироновичу залишатися уважним наставником для студентів та школярів, які відвідували хімічний гурток при кафедрі, а також безвідмовним колегою для викладачів. Лаборанти Катерина Григорівна Грубич, Єлизавета Федорівна Тютюнник та Ніна Петрівна Гусєва величали його поміж себе не інакше як “ходячою енциклопедією”, адже з ним можна було проконсультуватися щодо проведення лабораторних робіт з органічної, неорганічної, фізичної, аналітичної хімії.
Чи уявляють люди, далекі від науки, що результати будь-якого експерименту можна вважати достовірними лише в разі 5–6-разового їх підтвердження? Скрупульозна робота вимагала найвищої концентрації розумової активності й емоційної врівноваженості. Від 14 до 16 годин тривав лише один дослід! Починав його Дмитро Миронович о шостій ранку, а завершував о восьмій годині вечора. Прикметно, що чимало приладів і пристосувань, які були необхідні в процесі проведення хімічних експериментів, він виготовив власноруч. Ідеться, зокрема, про нагрівальні прилади, адже газ у лабораторіях з’явився пізніше, у 1958 році.
Дмитро Кустол працював під керівництвом завідувача кафедри хімії, кандидата хімічних наук, доцента Андрія Каришина, надрукував 11 наукових робіт у різних виданнях АН СРСР. Результатом досліджень у галузі хімії аценафтена стало отримання певної сполуки, яка у майбутньому знайшла своє практичне застосування, зокрема у виробництві барвників. Відкриття взяли на озброєння на Рубіжанському хімічному комбінаті (Луганська область). Прикметно, що саме Дмитру Мироновичу довелося їхати на підприємство, коли на випробувальному етапі виявились серйозні відхилення від заявлених авторами результатів. Джерелом проблеми виявилась забруднена сировина (аценафтен), що постачалася з Харківського коксохімічного заводу. Коли недоліки усунули, експеримент пішов вдало.
Цікавим є той факт, що відкриття полтавських науковців стали основою для рецептури стійкого до механічних та хімічних впливів барвника, який використовувався у виробництві обкладинок радянських паспортів (на той час червоного кольору). Існують спогади, що поверхня обкладинки була на дотик настільки не схожою ні на що інше, що міліціонери відразу ж могли зрозуміти, справжній чи фальшивий у громадянина паспорт.
Дмитро Миронович Кустол на відмінно склав кандидатський екзамен з органічної хімії у Харківському державному університеті й продовжував працювати на улюбленій кафедрі з допитливою і здібною студентською аудиторією. Сьогодні кандидат хімічних наук, доцент кафедри хімії Полтавського національного педагогічного університету ім. В.Г. Короленка Юрій Васильович Самусенко згадує, як мріяв на початку 1960-х опинитися в тих студентських лавах. Навчаючись у випускному класі Полтавської середньої школи №6, записався в уже згаданий гурток, який діяв при кафедрі хімії. З нетерпінням чекав на зустрічі з худорлявим чоловіком у синьому лабораторному халаті, який надзвичайно цікаво розповідав про, здавалося б, найсухіші наукові факти. Це був Дмитро Миронович Кустол. Одного разу, спілкуючись із допитливим школярем після гурткових занять, викладач поцікавився, наскільки того приваблює поглиблене вивчення органічної хімії. Самусенків захват він оцінив тоді лише мовчазною усмішкою. Та пізніше Юрій Васильович дізнався, що саме після тієї розмови Кустол говорив про нього із завідувачем кафедри хімії Андрієм Каришиним. І згодом Андрій Потапович запропонував Юрію Самусенку зайнятися під його керівництвом експериментом у галузі органічної хімії. Це й вирішило його майбутнє.
Із вдячністю про роль у своїй долі Дмитра Мироновича Кустола згадують також доктор біологічних наук, професор, завідувач кафедри біології та основ здоров’я ПНПУ ім. В.Г. Короленка Олег Ігорович Цебржинський, старший науковий співробітник і завідувач лабораторії зоотехнічного аналізу Інституту свинарства й агропромислового виробництва НААН України Микола Якович Троцький, член Ради директорів науково-інженерної компанії “НьюКем Текнолоджі” (Москва) Валентин Антонович Сідак і ще сотні й сотні фахівців, для яких закладені мудрим наставником знання стали стартом до реалізації в різних галузях.
Шкода, що внесок у справу й добрі вчинки
не здатні продовжувати людині життя. Навпаки, надмірне горіння, хоч і освітлює шлях іншим, безпощадно випалює людину зсередини. За межу вічності Дмитро Миронович Кустол пішов, на жаль, дуже рано. Його серце зупинилося 4 листопада 1965 року. Найтепліші спогади про його світлу вдачу, працелюбність, доброзичливість, відкритість бережуть у родині. Нащадки Дмитра Мироновича успадкували його відданість справі й, хоч присвятили себе іншій царині, сповідують його кредо невпинного пошуку й творчого горіння. Син, Юрій Дмитрович Кустол, – добре відомий краянам, адже обіймає посаду першого заступника генерального директора ОДТРК “Лтава”. Його доньки також працюють у телерадіокомпанії: Галина Юріївна – “обличчя” Полтавських телевізійних новин, ведуча та журналіст; не менш відповідальні обов’язки і в Наталії Юріївни, вона – редактор ОДТРК “Лтава” та молода матуся маленької правнучки Дмитра Мироновича – Софійки.
Пам’ять про батька, дідуся, прадідуся Дмитра Мироновича Кустола живе в його дружній родині. Його фотопортрет у будинку завжди знаходиться на чільному місці. До нього звертають погляди й тоді, коли потребують підтримки, й тоді, коли хочуть поділитися радістю.

Григорій ДЖУРКА
Кандидат хімічних наук, доцент кафедри
хімії та методики викладання хімії
ПНПУ ім. В.Г. Короленка