Люблю дивитись на сніг. І тоді, коли він пролітає в повітрі настільки дрібний, що ледве помітний. І тоді, коли хтось сипле його згори то поодинокими зірчастими сніжинками, то щедрими пригорщами. Але найбільше люблю сніг, який уже лежить на землі й світиться проти сонця. Він самоцвітний – у нього впали переднювати всі зорі з нічного неба.
А день у лютому прибуває. Росте, немов пещене немовля. І ми з Оксанкою ліпимо йому на потіху чудернацьких снігових баб. Цікаво! Ось уже й третя біла-пребіла куля, що тільки-но вміщалася у долонях, розрослася до таких велетенських розмірів, що й котити її не здужаємо. Лементуємо на всю вулицю. Аж допоки у когось із сусідських дядьків урветься терпець.
Тоді він виходить за ворота з лопатою, обтесує з наших творінь зайву пишність, жартома дорікаючи за пустотливу жадобу до снігу, та й встановлює всі три кулі одна на одну. Я слухняно підставляю заздалегідь наготоване діряве відро, яке він начеплює новій односельчанці на її непомисливу голову, й радісно витягаю із кишеньки пальта жменю блискучих вуглинок. Морквину ми з Оксанкою уже схрумкали…
Черкнувши іскристим променем об сніг, сонце запалює неподалік від нас срібне багаття. За мить ми з подружкою сидимо біля нього й простягаємо руки у мокрих рукавицях до сяючої льодової прогалинки, яка показалась з-під сніжного покривала. Потім починаємо обережно шукати в заметі її дзвінке дзеркальне продовження й вивільняти його з білих пут. Невдовзі безноса снігова баба вже заздрісно спостерігає своїми вугільними очима за нашими розвагами на новій ковзанці.
Розігнавшись на втоптаному сніжку, я зістрибую на льодову доріжку, й вона чимраз стрімкіше несе мене на своєму сіро-блакитному крилі. Лечу вдесяте, вдвадцяте… Уже б і спинитися, так ноги не слухаються. Нарешті якась негадана сила зухвало жбурляє мене назад, і я падаю горілиць із заліпленими снігом очима й повним колючої сніжної крихти ротом. Підводитися не поспішаю, кожною клітинкою насолоджуюсь довгоочікуваною нерухомістю. І навіть без тіні образи здогадуюсь, що це Оксанка так настійно запропонувала погратися в сніжки.
Подружка, ледве тамуючи переливчастий сміх, витирає моє обличчя своїми шорсткими, в крижаному панцирі, рукавицями. Коли я вже дивлюсь на світ новим, вмитим у снігові, поглядом, то перше, що помічаю у ясному, лише деінде помережаному хмарками піднебессі, так це його несподівані очі: одне – сонячне, інше – місячне. Обидва світила з якогось дива опинились на небесному куполі одночасно й примостились по різні боки його холодних зимових схилів. І страшно з того мені, й радісно…
Ще більшою загадкою проймає весь світ прихід довгожданого в кожній сільській хаті Стрітення. Прабабуся Марія спозаранку шепоче молитви, а мені наказує дорогою і до школи, й назад пильнувати погоду. Я сміюсь на її слова, бо вона вимовляє їх таким голосом, ніби хмари в небі – то наші сірі та білі гуси, й тільки від мене залежить, куди вони побредуть: захочу – перепиню, захочу – взагалі розжену… Утім стрітенський день видається зовсім неметушливим – і в ранкових, і в надвечірніх воротах стоїть однаково тихий та лагідний. Прабабуся Марія заспокоєно хреститься і нетерплячіше за мене чекає в гості Оксанку, яка має принести освячені бабусею Катею в церкві свічки…
Нарешті вона приходить, і обтрушений з її валянків сніг уперше пахне не хвоєю, а ледве вловимою гіркуватою серцевиною молодого дерева. За якимось внутрішнім покликом я біжу до прабабусиної кімнати й, підперши щічки руками, обпираюся ліктями об підвіконня – а на ньому буяє над різнокаліберними стаканами зелений ліс цибулиння! Так і хочеться звіритися йому: “Ну, де ж вона, та весна?”. Тим часом за вікном на сонному тлі сполотнілого городу яскраво червоніє малинник – у ньому гарцюють розтривожені снігурі. З-за колодязя за ними хижо спостерігає, нашорошує вуха й похльоскує облізлим хвостом наша Мурка, втомлена і худюща від безкінечних цієї пори залицянь басистих кавалерів.
Разом із сестричкою, братиком і Оксанкою ми витягуємо з кутка за прабабусиним ліжком чималу наволочку з фруктовою сушкою, всідаємося ближче до груби й починаємо по черзі із заплющеними очима діставати то жовті серпики яблук, то коричневі пірамідки груш. Раз по раз всі вчотирьох тісненько нахиляємося над торбою-наволочкою й на повні груди вдихаємо заховану в ній спасівську солодку теплінь.
Помітивши, що прабабуся Марія закуняла на стільчику, вдягаємося й усі разом навшпиньки йдемо надвір до комірчини, в яку татко наказав іще годину нікому не заходити. Підглядаємо через шпари у дерев’яних дверях. Ізсередини сильно тхне чимось схожим на закваску для пиріжків… Та й загалом нічого цікавого не видно: з химерного довгошийого пристрою у трилітрову банку дрібно й нудно капає звичайнісінька вода. Непевним рухом татко набирає прозору рідину в ложку й підносить запалений сірник – над металевим човником спалахує синє полум’я, й під зрадливе Мальвине гавкання ми кидаємося урозтіч, хто куди. Провівши Оксанку, я знімаю із коміра пальта подарований мені сусідською липою сухий торішній метелик цвіту.
А зима ще володарює – то виплітає на кущах і деревах товсту бахрому сивого, як лунь, інею, то нанизує на кожну гілку й стеблину сонцеликий, грайливо-розіскрений на морозі кришталь – і всі сільські садки горять тоді гігантськими смолоскипами. Чіпляє на краєчки дахів довжелезні бурульки, які вже назавтра випадають на землю зимовим дощем. А до чого ж мінливий у лютому сніг! То здіймається із заметів білими баранцями й у парі з вітром випасає їх попід парканами та в полях, то розчулено лащиться, лиже руки, як вірний пес, а то знову ображено наїжачується і колеться льодовою кіркою.
…По гарячому, обпікаючому пальці, сонячному млинцю бабуся Катя кладе на столі перед нами з Оксанкою на Масляну. Вона стоїть біля плити над сковорідкою увесь ранок, і на тарілці впевнено вищає духмяна тепла гора млинців, ніби хоче дістатись спочатку до стелі, а потім, розтопивши її сніжно-білу поверхню, вислизнути через горище на дах і здійнятись над ним першим весняним сонцем.
На почесному місці біля плити, як завжди, сидить сусідка бабусі Каті, бабуся Галя. На свій млинець вона довго дмухає, перекидає його з долоні на долоню і якось по-особливому смачно повторює: “Перезимували ми, дітки”. Потім відщипує чорними пальцями маленький шматочок і кладе до рота. На розчервонілому, усміхненому обличчі розповзаються і мілкішають старі, півстолітні зморшки, ніби сонячний млинець розтоплює бабусю Галю зсередини.
Зібравшись іти від Оксанки додому, я трохи затримуюсь на вулиці біля воріт. Височенною тишею нависає над двором бабусі Каті чорний мур акацієвої лісосмуги. Гордо німують занурені в небо верхівки дерев. Але й спокій – уже не спокій, наче сон, який знає, що з секунди на секунду урветься й полетить шкереберть. Стрепенуться тоді крилаті вигини й переплетіння акацієвого гілля й заширяють над селом гомінкі весняні вітри. Я заплющую очі й, здається, чую, як вони летять у наші ще холодні краї попереду пташиних ключів, прокладаючи шлях їм дзвінкоголосими сурмами.
…Березневі дні тануть на відривному настінному календарі швидше, ніж пожухлий сніг на землі. У школі наша вчителька, Ніна Петрівна, кожному по сто разів повторює, щоб до ставків не підходили і на крок. Хлопці-розбишаки клянуться їй, що вже позносили свої хокейні ключки на горище у сховок. Найзатятіші тихоні з бантиками на тоненьких кісках потай радять учительці не довіряти обіцянкам їхніх невиправних кривдників. І вона знову, сахаючись від страшних думок, нервово стискає і розтискає побілілими пальцями байдужу грудку крейди в тремтячій руці. То свариться на кількох наших невгамовних забіяк, то ніжно куйовдить їхні нестрижені голови.
Передчуття Ніну Петрівну, як завжди, не зраджують. Уже надвечір селом гуляє плутана розповідь про те, як випадкові сільські дядьки рятували на ставку нашого зірвиголову Славка з-під криги. Наступного дня вчителька заходить у клас така змарніла й пригнічена, як це було хіба того разу, коли ми дізналися, що Славко вирішив пришвидшити видужання після операції з видалення апендикса й спробував зняти шви собі вдома сам.
Уже хвилин через десять після початку уроку Ніна Петрівна залишає нас на вчительку групи продовженого дня й вирушає з сумкою, повною цукерок і тістечок, провідати неслухнянця, яким, на жаль, не дуже й турбуються рідні батьки. Назад повертається нескоро, й ми з вікон бачимо, наскільки хитким кроком вона йде через шкільне подвір’я до ганку, як довго стоїть там, обіпершися спиною об холодну цегляну стіну. Ледь помітна усмішка, чи швидше якийсь блідий її відтінок, з’являється на неприродно білих губах Ніни Петрівни вже аж після дзвінка з останнього уроку.
Протягом наступних кількох днів провідувати Славка ходить невеличкий гурт його ліпших друзів, звісно, “чемпіонів” із усілякої шкоди. Вчительці вони дружно звітують про самопочуття та настрій однокласника, а між собою захоплено шепочуться про якусь Славкову таємницю. Що там та до чого, Ніна Петрівна починає з’ясовувати, коли найближчого дня Славкові друзяки утікають із двох останніх уроків. Хтось із дівчаток намагається скласти докупи підслухані уривки секретних хлоп’ячих розмов, і виходить, що шукати шибайголів треба знову біля ставка. Славко з усім запалом і подробицями сто разів уже змальовував хлопцям переможну картину їхньої майбутньої літньої пошукової експедиції. Присягався й складаним ножем, і цукерками, які Ніна Петрівна обов’язково ще принесе, що на власні очі бачив у підводній ямі неподалік від берега … затонулий фашистський танк. Запевняв, що якби дядьки не завадили, то обов’язково виїхав би на ньому зі ставка.
Певно, якби йшлося про корабель із незліченними золотими скарбами, наша вчителька ще вагалась би, але, почувши про таке, мовчки схопила з вішалки пальто й, лише затиснувши його під рукою, поквапилась навздогін. Утім ні біля ставка, ні в Славка, ні деінде хлопців не було.
З учительської на всю школу лунав грізний голос директора, Андрія Павловича, який обіцяв, що змусить малих харцизяк тричі переписати у зошити всю, від першої до останньої сторінки, “Читанку”, а коли надворі по-справжньому повесніє, то сам принесе їм із шкільної майстерні лопати й буде дивитися, як вони вправлятимуться у копанні окопів. Колишній фронтовик і військовий, він все своє мирне життя визнаватиме тільки два цих незрозумілих і дивних для новачків методи перевиховання – багаторазове переписування параграфів із підручників і виснажливі вправи з лопатою. Старші харцизяки вже навіть любитимуть його за цю химерну “науку” й сприйматимуть її не як образу, а як цікаву пригоду.
На кінець останнього уроку втікачі таки повернулися, лише на якісь хвилини випередивши викликаних по телефону до школи батьків. Живі-здорові, з налиплим до чобіт, штанів і навіть курток груддям землі, яке, видно, трохи й старалися повитирати на зворотньому шляху об сніг, утім забруднились від того ще більше. Усі троє гордо й радісно чимчикували до столу Ніни Петрівни й складали на нього величезні оберемки перших у цьому році пухнастих сріблястих котиків. Це вони навідались у далекі, загублені аж за луками, верболози з наміром подарувати засмученій через Славка вчительці свято…
Після того, як невідворотні – домашні й шкільні – покарання “галантних” втікачів залишаються у минулому й більше не бентежать жалісливу Ніну Петрівну похнюпленим виглядом друзяк-забіяк, вона влаштовує для нашого класу прогулянку у весняний лісок. Невеликий, але густий, навіть у цю безлисту пору місцями дрімучий, він примостився понад тим заводським ставком, з якого дужі односельці щасливо вирятували Славка. У гущавині між деревами лежить ще багато острівців посірілого снігу. Вони перемежовують важкі хвилі безликого торішнього листя, а ті невпинно підточують їхні сили і береги.
Ніна Петрівна просить нас уважно дивитись під ноги й показує, як обережно треба ступати у весняному лісі, щоб не сполохати його перших гостей. Ми дружно опускаємо очі додолу й придивляємося до тонких тіней, які сизо біжать поперед стовбурами високих дерев по світлій від сонця і листя землі. Згори і з усіх сторін світу в ліс просочується синя безхмарність неба… Любо так, легко, терпко…
Але тиша у навіданому нами лісі триває рівно хвилину. “Ау!” – подає голос невгамовний Славко. І, як за командою, все навкруги накриває наш дзвінкий, безтурботний і чистий сміх. Здається, що, саме не витримавши нашого галасу, з дерев починають деінде обсипатися перемерзлі взимку галузки. Ніна Петрівна не сердиться і не зупиняє нас навіть тоді, коли, захмелілі від сонячного аромату весняного лісу, ми починаємо безладно ганятися один за одним, ледве встигаючи обминати ще похмурі з тривалого сну липи, дуби та клени. Спочатку між високими стовбурами кружляємо ми, а потім той нестримний рух повторюють за нами й вони, але набагато ширшими, запаморочливішими обертами – між землею і небом, як крила велетенського вітряка. І крила ці крутяться, крутяться… Аж допоки ми поволі не замовкаємо й не завмираємо, знічев’я натрапивши на синю-синю галявину. І що ж змолов той весняний вітряк, якщо насипав на землю ці променисті, зірчасті порошинки неба – перші березневі проліски?..

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”