Ті події, що відбуваються в нашій країні, нині не коментує хіба що лінивий. Чи чують сторони одна одну? Навряд чи, а тим більше – звичайних українців, які не галасують на мітингах, не штурмують адмінбудівлі. До речі, таких пересічних, як і я, українців, які виховують дітей і онуків, ходять на роботу і з жахом спостерігають за подіями у Києві. Проте все одно поділюся своїми думками про те, що відбувається нині в Україні, бо зрештою маю на це право.
Тож спочатку – про Майдан… Він уже давно втратив своє єврозабарвлення, тепер це просто майдан – прихисток для радикалів і екстремістів. На жаль, дуже швидко були забуті справжній патріотичний дух, що вивів людей на вулиці у грудні 2013 року, сподівання простих українців на дієві зміни в державі, на євроінтеграцію. Нині це – трибуна для популістських обіцянок і небезпечних закликів. Невже опозиція прагне перетворити Україну на зону військових дій?.. Мільйони українців прокидаються вранці після чергової тривожної ночі, сподіваючись, що вуличні бої в центрі Києва – то не насправді, а страшний сон і не більше. На жаль, ні – то все відбувалося й відбувається в реальному часі.
Звичайно, події листопада 2013 – січня 2014 років ще тільки будуть аналізуватися й осмислюватися, згодом їм буде дана виважена оцінка. А як же жити нам, очевидцям всього того страхіття, що відбувається на наших очах й очах наших дітей, онуків? Хто компенсує втрачене здоров’я, хто зупинить хвилю агресії? А те, що це має місце, може не побачити тільки сліпий: там і тут невідомі особи трощать магазини, кафе, підпалюють машини, руйнують пам’ятники. Особливо це відчувають на собі кияни, які вже забули, що таке спокійне й мирне життя, як це – не боятися за власних дітей. Вандали заполонили й ось уже три місяці поспіль день за днем нищать одне із найкрасивіших міст Європи.
Учасники так званих вуличних акцій протесту, які вже давно перестали бути мирними, не думають про те, що в когось із українського загалу може бути інша, ніж у них, думка й ставлення до того, що відбувається в країні. Ті люди теж не бояться відстоювати свою думку, теж виходять на акції протесту. Вони виступають проти євромайдану не тому, що не сприймають певного політичного курсу, вони – проти свавілля й проти насилля.
До речі, цікаво було б дізнатися, що збираються робити мітингувальники, коли акції протесту нарешті закінчаться? Як збираються заробляти собі на життя? Мабуть, вони сподіваються отримувати по 1000 євро пенсій і зарплат, які так щедро обіцяли їм очільники Майдану, щоправда, не говорячи, де збираються брати такі гроші.
Запитань нині – набагато більше, ніж відповідей. Але деякі треба шукати вже зараз. Одне з них – чому влада (насамперед СБУ, прокуратура й інші силові структури й правоохоронні органи, що їх платники податків утримують за свій рахунок) не попередила спробу державного перевороту, який готувався не один місяць? Інакше те, що відбувається в країні, назвати не можна, судячи зі стосунків опозиціонерів і високих європейських чиновників. Приклад – Мюнхенська конференція, що відбулася 1 лютого. На ній лідерам так званої опозиції “євробонзи” без зайвих вагань пообіцяли виділити 15 мільярдів євро підтримки в разі їхнього приходу до влади. Хіба це не підбурювання до державного перевороту?
Друге нагальне питання: хто відповідатиме за хаос у країні, за пролиту людську кров? Ні в кого не вистачає мужності – її вистачає лише на те, щоб їздити по Європах і Америках і демонструвати фото й відео на підтвердження власного бачення подій, що мали місце в січні в центрі Києва, на вулиці Грушевського. До речі, рейтинг політиків, які тратять стільки зусиль і часу на антивладну пропаганду, згідно з даними соціологічних досліджень, скотився майже до нульової позначки, принаймні у східних регіонах країни.
За свої слова я відповідаю, бо народилася й виросла на Півдні, вчилася у Харкові й майже 40 років мешкаю у Полтаві, тож знаю, які настрої переважають у цих регіонах. І справа – не стільки у підтримці курсу діючої влади, скільки у несприйнятті агресії ні під яким політичним “соусом”. Наприклад, у моїй чималій родині є симпатики різних політичних сил і особистостей. Але ніхто з нас не сприймає силового сценарію розвитку подій, заради чого б кров не проливалася – людське життя має вищу цінність!
Так, усі ми розуміємо, що політичний стрій нашої багатостраждальної України потребує змін, але водночас очевидним є те, що навряд чи нинішні лідери опозиції впораються зі справою виводу країни з кризи. Однак, на жаль, вони зуміли захопити “четверту владу”, тобто теле- й радіоефір, отримали вільний доступ до газет і тепер нав’язують громадськості свої думки й бачення, до того ж часто – не українських, а західних політиків. Відверто кажучи, уже нудить від новин про те, скільки протестувальники з’їли дармового сала, скільки зварили каші, скільки спалили дров. Невже в Україні немає інших подій й інших людей, невже наша країна обмежується лише західним регіоном? Чому так мало повідомлень про події в східних областях, зокрема про те, чим живуть Сумщина, Слобожанщина, Крим, де продовжуються заняття в школах, де люди продовжують працювати, де аграрії продовжують готуватися до посівної кампанії? Хіба таке викривлення подачі інформації, такий штучний розподіл України на два табори – не зрада країни?..
Особисто я перестала останнім часом дивитися телевізор й слухати радіо – задля збереження власного здоров’я. Усі новини дізнаюся зі шпальт “Зорі Полтавщини” – тільки її й читаю. Дуже вдячна редакції за толерантну позицію у висвітленні подій, що відбуваються в нашій країні й зокрема на Полтавщині, за те, що на її шпальтах звучать різні думки з цього приводу. Вважаю, що головний часопис нашої області вносить немалу лепту в підтримку політичної й соціальної рівноваги в нашій області. На жаль, цього дуже не вистачає в інших регіонах України, де градус політичного протистояння так само високий. Хто ж візьме на себе відповідальність за створення в країні революційної ситуації? Питання риторичне…

В.ПАНОВА.
м. Полтава.