Ніколи не писала у газети, не давала інтерв`ю, проте я вже в такому віці, коли досвід дозволяє поділитися знаннями і уроками життя.

Я – з багатодітної родини. У мами нас було шестеро. Під час Великої Вітчизняної війни загинули двоє старших братів, сестру забрали на каторжну роботу до Німеччини. Не пам’ятаю батька, бо народилася у березні 1941-го. Війна застала нас у Мурманську, де він служив. Батько порадив мамі їхати до його родичів в Україну і там чекати повернення з перемогою. Добиралися ми туди майже рік. Потяг розбомбили німці. Під уламками вагона знайшли понівечені тіла моїх братів. Мама з чотирма дітьми продовжувала свій шлях. Як же їй було важко! На якомусь вокзалі, говорила вона, я зробила свої перші кроки…
Мама не скаржилася на холод і голод. Дуже повільно, та все ж ми наближалися до України. Мама розповідала нам про садки зі стиглими вишнями і яблуками, про села, де тепло і красиво. Ми мріяли про цей благословенний край.
Приїхали… Село, де жили батькові родичі, згоріло. І садки були спалені. Уцілілі люди переселилися у землянки. Нам теж допомогли викопати таку. Там і жили.
Чітко пам`ятаю, як у село приїхав якийсь чоловік на коні й крикнув: “Війна закінчилася!” Ми, діти, почули це першими, однак не повірили. Мама повторювала нам: “Коли закінчаться бої, то ми усі будемо разом. У нас буде дім – високий і світлий!”
“Як же могла закінчитися війна, як же ми будемо разом, коли батько не повернувся з фронту, сестра залишилася у Німеччині, а братиків уже ніколи не буде?” – думала я собі.
Однак в той день було в селі свято. Люди зарізали корову і влаштували святковий обід. Я вперше у чотири роки спробувала м`ясо. Усі так сміялися, раділи і плакали. Я бігала ще з однією дівчинкою навколо столу і теж сміялася. А поряд цвіли яблуні, й такий аромат стояв, що іноді уві сні я бачу той садок, багатий стіл і своє босоноге дитинство.
Мама навчила нас терпінню, працелюбству і людяності. Вона все чекала батька з війни, навіть тоді, коли у 1946 році прийшла похоронка. Пригадую, як щонеділі ми одягали святкову одежу і ходили далеко-далеко, на залізничну станцію, куди приходили потяги з воїнами-визволителями. В садку мама посадила багато квітів, зрізала їх і робила букети. Там, на вокзалі, ми дарували квіти солдатам, а мама уважно вдивлялася у їхні обличчя…
Вона була дуже красивою жінкою, проте зберегла вірність своєму чоловіку аж до берізки, що ми з сестрами посадили на її могилці. У мами на стіні висіло одне-єдине фото – весільне, де батько такий молодий і гарний. Мама казала, що ми всі схожі на нього. Після війни довгі роки намагалися розшукати батькову могилу, однак марно. Щороку на 9 Травня ми ходили на кладовище і клали квіти на могилки солдатів Великої Вітчизняної з дерев`яними стовпчиками із зірочками. І до великих пам’ятників у селі й у райцентрі. Мама говорила: “Ми покладемо квіти, вклонимося пам`яті цих синів, може, хтось згадає і ваших братів та батька. Як не стане мене, не забувайте це робити”.
Мама давно пішла за межу, а я спочатку – з сестрами, пізніше – зі своїми дітьми й чоловіком відвідуємо братські могили фронтовиків на День Перемоги. Це вже наш родинний ритуал. Люди повинні знати про своїх визволителів – батьків, дідусів, прадідусів, які відвоювали життя і мир на землі. Нам нині важко у постійних кризах та катаклізмах, проте ми ж не ризикуємо життям під дулом ворожого автомата, а ходимо на своїй землі й відчуваємо себе господарями.

Розповідь жительки Миргородського району Катерини Бондаренко записала Світлана Поліщук.