На жаль, трапляються в редакційній пошті листи, які ми називаємо неопублікованими. Там описані або певні особисті проблеми, про які знають відповідні служби, дільничні інспектори, сільські голови, і редакція не може виносити ситуацію на загал з етичних міркувань, щоб не трактувалося як втручання в особисте життя; або крик душі, коли людину шкода, та нічого не вдієш, бо вона наче й хоче, щоб їй допомогли, але не називає ні прізвища, ні села, ні району, щоб не “світитися”; або скарги на сусідів чи родичів, де люди їх просто бояться…
Ось кілька таких листів, що надійшли останнім часом.
“До чого дожилися, допилися! Жила одна сім’я, пили кріпко, крали, поки був живий батько. Як батько вмер, пішов за ним і син, ще один син туберкульозом захворів, онуки – по тюрмах, дівчата п’ють, одна дітей здала в “дитдом”… Друга сім’я – були порядні люди, батько пив, але хазяйство вели добре, дочку віддали заміж і сина женили. Жили нормально, поки мати не почала пити. Раз прибігли вони на ферму, набрали в мішки зелених кормів, що з трактора посипалися, повантажили на возика – і в двір. Батько не хотів з дітьми йти ще мішки напихати, а потім таки пішов, за два рази все перевезли. Заховали і не зізнаються людям, що вкрали. Мати їхня допилася до того, що вся брудна, немита лежала. Діти пішли жити окремо, син мотоцикла купив, дочка влаштувалася в пекарню працювати. А тут тітки стали до дітей лізти. Нацьковували брата на сестру, щоб поділили батьківську хату. Хлопець теж почав пити, а раз вийшов у мороз надвір і так би й замерз, якби люди не побачили…” (Село, район, прізвище автора цього листа не вказані, написано про сусідів).
Ще один лист.
“Приїхала в наше село жіночка, все до діда одного підмазувалася, що буде з ним жити, аби він хату їй відписав. А дід не хоче, все питає, хто її до нього направив, а та не признається. Каже тільки, що родичка дальня, якихось людей називає, а дід таких і не знає. Визвав дід дочку свою з міста, та примчала, напала на приїжджу жінку, чого, мовляв, ти на нашу хату зазіхаєш, а та їй – а чого ти свого батька не доглядаєш! Зчепилися, побилися, збіглися сусіди. Потім ту “гостю” таки ночувати залишили, не виганяти ж взимку вночі на вулицю. І от вона там живе, вже ні дід, ні дочка дідова її не виженуть. Каже: так усе оформлю, що він мені сам відпише. Дочка боїться, щоб вона діда не отруїла, а сама з ним жити не може, бо на роботі в місті. Батька до себе теж не забирає, аби та баба хату не обчистила. Отакі гості й такі родичі бувають…” (Гадяцький район, без підпису).
І третій лист. Від Дмитра з Полтави.
“Вийшов на пенсію, мама моя померла, переселився я на свою рідну вулицю в маленьку квартиру. А виявилося, не така вона вже й рідна. Поруч – п’яниці живуть, і почалися мені від них погрози. Інший сусід став “качати права”, що він один тут господар, а я – ніщо. Ще одна сім’я переїхала сюди і стала все цупити з моєї території, і частину огорожі теж. Собака їхній став ходити по нужді під моїми вікнами. У дворі щовечора збирається товариство, гудуть до часу ночі, а коли я попросив не шуміти, бо хочу відпочити, синок їхній розбив мені вікно і кричав, що йому нічого за це не буде, бо він розумний, а я старий і дурний.
А раз я зібрав “сліди” від песика і відніс їм на ганок, за що був побитий. Жінка сусіда грозилася видрати мені очі… Вони взагалі вирішили, що я тут не житиму, так мені й сказали. Привезли з села якусь отруту і поливали мої вікна, всі “аромати” були одразу в моїй квартирі. Викликав санстанцію, знайшли люди високу концентрацію отруйних речовин, так сусіди стали поливати вночі й по вихідних, коли я нікого викликати не зможу… А вони ще й самогон женуть і не спромоглися навіть зробити витяжку, щоб не травитись самим і не травити сусідів. В міліцію я звертався і вже там так набрид, що й не знаю, що робити. Хай всі люди знають, хто це прочитає, що отак можна жити з сусідами в своєму домі, наче на війні…”
Читаючи такі сповіді, хочеться сказати: будьте людянішими, уважнішими до тих, хто поруч, до своїх рідних і близьких, навіть до сусідів, не створюйте собі й людям зайвих проблем, життя й так зараз складне, не треба його псувати собі й іншим.

Листи читала
Ганна ЯЛОВЕГІНА.