У Петербурзі молодий Тарас познайомився і заприязнився з Федотом Ткаченком, уродженцем містечка Грунь Зіньківського повіту. Був він на вісім років молодшим за Шевченка. Федот теж народився кріпаком, але його пан виявився милосерднішим за Павла Енгельгардта – за оту “свиню в торжевських пантофлях”, як охрестив Шевченкового пана Карл Брюллов. Помітивши малярські здібності свого кріпака, по контракту відпустив його до артілі художника-декоратора В.Г.Ширяєва учнем, де і Шевченко проходив науку. В грудні 1834 року Федот та його брати – Яків, Григорій і Денис – були відпущені на волю. Федот Ткаченко одразу вступив до Академії художеств. Вони потоваришували ще в артілі у Ширяєва: разом і паркани фарбували, і опановували реставраційні роботи в Імператорському театрі, а коли опинилися в академії художеств, та ще й учнями К.П.Брюллова, то деякий час мешкали на одній квартирі.
У Тараса Шевченка порівняно з Федотом все було трудніше: шлях на волю був довгим, складним, брати та сестри поневірялись у кріпацькому ярмі, і їхнє рабство постійно ятрило Тарасову душу.
1842 року Ф.Ткаченко, завершивши навчання в Академії художеств, приїхав до Полтави, став викладачем каліграфії і малювання спочатку в Інституті шляхетних панянок, де колись попечителькою була В.О.Рєпніна, а згодом перевівся до гімназії. Невдовзі він одружився з донькою полтавського чиновника Оленою Бишин-Колосовською. Шевченкові про це було відомо, бо у листі до свого приятеля Якова Кухаренка від 26 листопада 1844 року він пише: “Хтодот, нівроку йому, в Полтаві оженився та й байдуже”.
У Петербурзі, в рисувальних класах Товариства заохочування художників, які 1837 року відвідував Шевченко, старшиною був виходець із Решетилівки Тимофій Родіонович Головня. Йому чудом вдалося викупитись на волю, у той час як рідні брати Іван та Трохим були кріпаками поміщика Попова. Це знайомство Шевченка з людиною близької долі було недовгим – у серпні 1837-го Головня помер від сухот.
Серед колишніх кріпаків, яким вдалося вирватись на волю та стати митцями і яких доля привела до Полтави, був художник-портретист Іван Кіндратович Зайцев. У 1831–1837 рр. він навчався в Академії художеств. Саме тоді в артілі декоратора В.Г.Ширяєва він познайомився з Т.Г.Шевченком та Ф.Л.Ткаченком. Упродовж 1848–1885 рр. І.К.Зайцев працював викладачем малювання у Петровському Полтавському кадетському корпусі. 1887 року в журналі “Русская старина” надрукував “Спогади старого вчителя” – єдину документальну пам’ятку про перебування Шевченка у В.Г.Ширяєва: “Я нерідко бував у Ширяєва, і ми розмовляли вечорами; іноді я в нього читав і декламував твори Пушкіна й Жуковського. В цей час у сусідній кімнаті, біля відчинених дверей, завжди стояли двоє хлопчиків років 16–17, учні хазяїна, які були в нього на побігеньках, терли фарби і малювали трохи, поки вчитель не дозволив їм відвідувати академічні класи. Все, що я читав, хлопчики слухали дуже уважно. Чому ж, спитають мене добрі люди, я розповідаю з такими подробицями про якихось хлопчиків. Тому, відповім я, що один з них став згодом любимим малоросійським поетом, то був Тарас Шевченко, а другий хлопчик – Ткаченко, який став потім учителем малювання в Полтавській гімназії”.
Оскільки І.К.Зайцев приїхав до Полтави через три роки після Т.Г.Шевченка, зустрітися тут вони не могли.
Серед Шевченкових знайомих академічної пори були Іван Гудовський, уродженець Пирятина, та Віктор Ковальов, який у 1857–1868 рр. був учителем малювання у Полтавському інституті шляхетних панянок, автор “Спогадів про Т.Г.Шевченка”. З 1844-го до весни 1845 року вони жили разом у домі Бьома на Васильєвському острові. Всі троє відвідували рисувальні класи Академії художеств.
До спільноти “петербурзьких полтавців” належав і Петро Іванович Мартос, трохи старший за Шевченка небагатий поміщик із с.Яхники Лохвицького повіту, який належав до відомого козацько-старшинського роду. Ровесник М.В.Гоголя, він навчався разом із ним, Є.П.Гребінкою, А.Мокрицьким та П.Лукашевичем у Ніжинській гімназії вищих наук кн. Безбородька. Перебував на військовій службі в уланському полку, після 1837 року жив у Петербурзі, належав до літературних кіл. Відома його повість “Предопределение” опублікована 1835 року.
Через Є.П.Гребінку Петро Мартос познайомився з Т.Г.Шевченком, захопився його поетичною творчістю та фінансував видання “Кобзаря” 1840 року. Т.Г.Шевченко присвятив йому поему “Тарасова ніч”. Г.Ф.Квітка-Основ’яненко, який з батьківською ніжністю ставився до Шевченка, згадує Мартоса у листі до Тараса від 23 жовтня 1840 року: “А письмо пише Петро Іванович Мартос та й пише слово у слово так: “Посилаю “Кобзаря”.
На той час у Петербурзі жив і працював уродженець Полтавщини, котрий активно допомагав обдарованим українцям отримати освіту в Північній Пальмірі, – Василь Іванович Григорович, професор і конференц-секретар Академії художеств. Він народився у Пирятині, отримав освіту в Київській духовній академії, деякий час працював у Полтаві, а 1812 року виїхав до Петербурга, де отримав визнання як історик мистецтва. Як свідчили сучасники, “без його поради жоден з художників того часу не здобув слави”. В.І.Григорович брав активну участь у викупі Шевченка з кріпацтва, допоміг улаштувати його в Академію художеств пенсіонером Товариства заохочування художників. Цікаво, що Шевченко навчався в академії разом із сином В.І.Григоровича – Костянтином. На знак глибокої вдячності Тарас Шевченко присвятив Василю Івановичу перше видання поеми “Гайдамаки”. Бував у нього вдома, передав матері професора, Парасці Дмитрівні Григорович, лист від сина під час першої подорожі в Україну 1843 року, згадував про нього в “Щоденнику” та листах періоду заслання.
Упродовж чотирьох років (1817–1821) з Полтавою була пов’язана доля людини, з якою Тараса Шевченка єднала найбільш сердечна та міцна дружба, не зруйнована ніякими ідейними розчаруваннями; роки заслання її лише зміцнили. Це – геніальний російський актор Михайло Щепкін, який протягом 40 років (20–60-ті рр. ХІХ ст.) перебував у центрі російської мистецької культури. Після неодноразового і досить довгого перебування в Яготині Шевченкові хотілося познайомитись із М.С. Щепкіним: у родині Рєпніних його не могли не згадувати часто, бо князь Микола Григорович був його благодійником, допоміг викупити родину артиста з кріпацтва.
Полтава і Котляревський посідали особливе місце у долі Михайла Семеновича: тут за діяльної участі автора “Енеїди” актор не тільки здобув волю – тут І.П.Котляревський саме для Щепкіна написав головні ролі у “Наталці Полтавці” та “Москалі-чарівнику”.
Знайомство Щепкіна з Шевченком відбулось, ймовірно, під час гастролей у Києві 1843 року. Вони одразу перейнялись взаємною симпатією. Їх єднало насамперед те, що обидва – кріпаки, викуплені з неволі тільки завдяки винятковій особистій обдарованості. Обидва пристрасно любили Гоголя, схилялись перед подвигом декабристів-мучеників.
У лютому 1844 року відбулась їхня друга зустріч у Москві, де ненадовго зупинився Шевченко проїздом у Петербург. Дружні стосунки Шевченка з Щепкіним відбилися і в художній творчості. Вірш “Пустка” (“Заворожи мені, волхве”), датований 13 грудня 1844 року і присвячений Щепкіну, випромінює таку глибоку довірливість до друга, що не виникає жодних сумнівів щодо глибини їх приязні. Поет благає порад у товариша, який “вже серце запечатав”, знайшов душевну ясність і врівноваженість внутрішньої гармонії. Шевченко ототожнює себе з ліричним героєм, що стоїть на розпутті: боїться поховати душу та серце, розбиті людьми, яким відкриває свої бентежні думки і пориви.
Після повернення Шевченка із заслання товариські стосунки відновились і були сповнені великої приязні й тепла. Наприкінці грудня 1857 року Щепкін виїхав до Нижнього Новгорода, щоб зустрітися з Шевченком. Тут Тарас Григорович присвятив йому поему “Неофіти”. У листі від 6 лютого 1858 року Щепкін, запрошуючи до себе Шевченка, згадує життя в Полтаві: “… я в Полтаве получал две тысячи ассигнациями, без бенефиса, а у меня было 16 человек семейства! Конечно, я ел только борщ да кашу, и чай пили вприкуску, а, право, мне было хорошо”.
З 11 по 26 березня 1858 року Шевченко жив у Москві, у домі Щепкіна. У ці дні він відвідав Московське училище живопису і скульптури та зустрівся з полтавцем Аполлоном Мокрицьким.
На час приїзду до Полтави Шевченко вже був відомим поетом: на початку квітня 1840 року вийшов “Кобзар”, де було вміщено вісім поетичних творів, у кінці 1841 року була надрукована поема “Гайдамаки”, 1844 року – “Гамалія”, твори поета друкувалися в альманахах “Ластівка” та “Молодик”, у журналі “Маяк”. 1844 року здійснено друге видання “Кобзаря” під назвою “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки”. В Україні Шевченка знали тоді більше як поета, аніж художника.
Один із наших краян – небагатий поміщик, письменник та етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський – чи не перший свій вірш 1841 року присвятив Шевченкові. Це був відгук на появу “Кобзаря”:
Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче!
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у Бога просить,
І чогось сумує…
Вони познайомилися через два роки – 29 червня 1843-го у с.Мойсівці Пирятинського повіту на балу в Т.Г.Вольховської. Олександр Степанович запросив Шевченка у своє село Ісківці, згодом разом їздили в Лубни. Зустрічались вони і 1846 року; у Чернігові Шевченко намалював нині втрачений портрет О.Афанасьєва-Чужбинського. 1846 року О.С. Афанасьєв-Чужбинський читав ще ненадруковану поему Шевченка “Кавказ” у полтавському домі Софії Василівни Скалон – доньки поета і драматурга Василя Капніста.
Дружні стосунки між приятелями відновились і після десяти років заслання Шевченка. По смерті Кобзаря О.С.Афанасьєв-Чужбинський написав про нього спогади та вірш “Над гробом Шевченка”.
Серед осіб, котрих можна назвати “полтавськими знайомими” Шевченка, був і Михайло Васильович Селецький – полтавський віце-губернатор у 1843–1848 рр. Він передавав до канцелярії чернігівського, харківського та полтавського генерал-губернатора М.А.Долгорукого замовлення та кошти передплатників альманаху “Живописная Украина”.
Як бачимо, на час другої подорожі в Україну Тарас Шевченко мав численні знайомства серед полтавців.
Офіцер лейб-гвардії Московського полку і майбутній петрашевець Микола Олександрович Момбеллі, з яким Шевченко познайомився у Гребінки на початку 1840-х рр., так описує його зовнішність: “Шевченко завжди виявляв сильну причетність до своєї батьківщини – Малоросії, і все малоросійське його веселило. Він середнього зросту, широкоплечий і взагалі міцного, сильного складу, в талії широкий за особливим складом кісток, але аж ніяк не товстий; обличчя округле, борода і вуса завжди поголені, бакенбарди ж облямовують навколо все обличчя, волосся вистрижене по-козацькому, але зачесане назад; він не чорнявий і не білявий, але ближче до чорнявого, не тільки за волоссям, але і за кольором червонуватої шкіри; риси обличчя звичайні; прийоми і загальний вираз фізіономії показували відвагу, невеликі очі блищали енергією”.
Під час літніх мандрів 1845 року Шевченко намалював олівцем автопортрет, на звороті якого, внизу, чорнилом є напис: “Портретъ Т.Шевченко, сделанный имъ самимъ въ зеркало въ до 1845 года въ с. Потокахъ Кіев. губ. и подаренный своей куме Н.В.Тарновской”. Він, на нашу думку, найліпше передає як внутрішній стан поета, так і риси його обличчя.
У шевченкознавстві довгий час вважалося, що Тарас Григорович прибув до Полтави навесні 1845 року під час другої подорожі в Україну. Однак дослідження відомого вченого П.П.Ротача переконливо довели, що початок липня 1845 року, точніше три-чотири дні першої декади місяця, – це саме той час, коли Шевченко перебував у нашому місті.
Свої докази він будує на основі російськомовної повісті “Близнецы”, написаної влітку 1855 року. В цьому творі відбились полтавські враження самого Т.Г.Шевченка. П.П.Ротач звернув увагу на те, що герої повісті їдуть до Полтави влітку; його зацікавила також згадка про те, що співаки хору полтавського та переяславського архієпископа Гедеона, який був на той час у Полтаві, повідомили вчителю Степану Мартиновичу Левицькому, що “завтра после литургии владыка отъезжает в Переяслав, т.е. в Андруши, и что они, певчие, едут туда по почте”. Розшукавши відповідне число газети “Полтавские губернские ведомости”, П.П.Ротач встановив, що архієпископ прибув до Полтави 23 червня, а виїхав у перших числах липня, відслуживши цього дня літургію в Інституті шляхетних панянок з нагоди випуску вихованок. Хронологічно точна згадка про полтавські події, безумовно, не могла бути наслідком знайомства з репортажами в “Полтавских губернских ведомостях” – все згадуване Шевченко спостерігав сам. Газету читати у засланні він аж ніяк не міг. “Ми переконані в тому, що поет прибув до Полтави з с.Мар’янського у візку того самого Лук’яновича, з яким він весною того року прибув із Петербурга на Україну. Лук’янович їхав до свого батька в Шедієве. Чому Шевченко в повісті “Близнецы” згадує будинок Лук’яновича в Полтаві? Тому що вони в ньому зупинялися, ночували”, – стверджує П.П.Ротач.
Т.Г.Шевченко прибув до Полтави саме у той час, коли він активно займався реалізацією свого задуму – виданням альбому офортів “Живописная Украина”. “…я хочу рисовать нашу Украйну. Я її нарисую в трьох книгах, в першій будуть види, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій – історію”, – писав поет 8 травня 1844 року до свого приятеля Осипа Бодянського. Він заручився підтримкою чернігівського, харківського і полтавського генерал-губернатора М.А.Долгорукого, у пресі з’явилось оголошення про нове видання, “білети на підписку” поет розіслав друзям та знайомим. До речі, у повідомленні газети “Северная Пчела” від 25 серпня 1844 року про Шевченкове видання поета названо було “известным и любимым поэтом-живописцем”, що свідчить про добре знайомство столичної публіки з його творчістю.
Добрий друг Шевченка Варвара Рєпніна просить: “Надобно непременно Вам прислать мне две программы Вашей “Живописной Украины”, дабы возможно было произвесть подписки во время выборов в Полтаве”. Вона також зверталась до начальниці Полтавського інституту шляхетних панянок Софії Іванівни Засс та її зятя Якова Георгійовича Бєлавіна, чиновника палати державних маєтностей, з проханням сприяти передплаті. Логічно думати, що у Тараса Шевченка відбулись зустрічі з названими полтавцями. Від них залежала підписка, а з успіхом задуму Шевченко пов’язував вирішення питання викупу з кріпацтва своїх братів та сестер – тому цим не можна було нехтувати.
Про С.І.Засс відомостей небагато. “Энергичная, разумно требовательная, матерински сердечная, заботливая о детях”, – так про неї писали сучасники. Німкеня за походженням. Деякі факти говорять про належність до титулованого роду – іноді поруч з прізвищем з’являється слово “фон”. Достеменно точно відомо, що Полтавський інститут вона очолювала 14 років (1833–1847), потім досить довго та успішно працювала у Петербурзькому Патріотичному інституті, була авторитетною та впливовою у своїх колах людиною.
(Далі буде).

Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий
співробітник Полтавського
літературно-меморіального
музею І.П.Котляревського