“Не поспішай заміж, Надюшо, ще встигнеш зв’язати себе по руках і ногах. Не мрій будь-яким способом за місто “зачепитися”, як би не довелося за це дорогу ціну платити. Не повторюй моїх помилок”, – попереджала мене колись нині покійна мама. Сама вона прожила кілька років із нелюбимим чоловіком і втекла від нього з двома дітьми. 

І наче у воду дивилася. Провчившись два курси у мед-училищі, вискочила я заміж за хлопця, який працював водієм. Через рік народився Ігорьок, синочок. Я дуже прив’язалася до малюка. А батько до малого був байдужий.
– Що це за дружина? Весь час із малюком возишся. Не- прибрана, непричесана. Не підеш з тобою нікуди, ні на “вилазку” на природу, ні до друзів, – кидав мені Юра.
Іноді ми все ж вибиралися з Юрою кудись потанцювати, і то за годину я вже починала нервувати – як там хлопчик, чи не плаче без мами. І тягнула чоловіка додому.
– Ну й сиди вдома, квочка! – якось невдоволено буркнув він.
З’явилася у нього згодом інша компанія. Потім виявилося, що вони крали автівки й збували запчастини. Їх затримали. Юру засудили за крадіжки з машин. Дали йому три роки.
– Нічого, дочко, ми з тобою повинні жити, Ігорка ростити і Юру чекати, – говорила мені свекруха.
– Як жити, Світлано Петрівно? – схлипувала я. – На мене пальцями тицяють – дружина “зека”. Ну чого він із ними зв’язався, чого йому не вистачало? Не бідно ж жили…
– А себе ти винною не вважаєш? – примружувалася свекруха. – Від хорошої жінки чоловік у банду не піде…
– Так я ще й винна? – кричала їй у відповідь. – А ви самі, мамо, не винні? Це ж ви такого сина виховали!
…Якось підсів до мене в парку один із колишніх пацієнтів. “Дивлюся, – каже, – медсестричка наша така гарна і така печальна. Може, зможу допомогти?”
Розговорилися. Про себе я розповіла скупо. Анатолій у душу не ліз. Запросив разом повечеряти. Не хотіла погоджуватися – що свекруха скаже, сусіди? А потім подумала: чого маю себе ховати? Розвіюся, поспілкуюся з приємним співрозмовником. Зустрілися кілька разів.
Він був простий і зрозумілий, нічого з себе, як кажуть, не ставив. Ми родом із одного району, знайшли спільних знайомих. Жив він у нашому райцентрі, а тут лікувався в обласній лікарні. По роботі знав мою старшу сестру Любу, яка працювала в рідному селі.
А якось (я дізналася про це пізніше) Толя обережно розпитав Любу про моє сімейне життя. Та приховувати нічого не стала. А мені при зустрічі Толя сказав: “Я все про вас знаю, Надю. Життя вас не балувало, як і мене. Знайдіть в собі сили почати все спочатку. Ми маємо бути разом”.
Я сказала Толі: поки не повернеться Юра, нічого між нами не вирішено. Поки що я заміжня.
– Він умовить тебе знову жити разом заради дитини! Ти повинна піти до мене зараз, – переконував Толя…
Юрко і справді змінився, прийшов тихий, спокійний, малого з колін не спускав. На мене дивився тепло:
– Віддячу, що дочекалася, маму не покинула!
На важку розмову рішучості у мене не вистачало. І дуже боялася ночі, коли доведеться залишитися з ним наодинці. Після обіду взяла сина і поїхала автобусом у село до сестри, наче давно обіцяла навідатись. Дома розповіла все Любі. Слідом за мною примчав і Юрко. Тут я йому все й виклала. Люба зовсім несподівано стала на бік Юрка:
– Схаменися! – говорила вона мені. – Ну, спіткнувся раз Юрко, так спокутував, відсидів, а ти… Не сироти дитину!
Та я вже прийняла рішення:
– Я їду до Толі. Ти, Юра, з малим можеш бачитися, коли схочеш. Розлучення оформимо. Бачиш, я чесна з тобою.
Несподівані іноді повороти долі. Юра тоді залишився у Люби. За віком вони – ровесники, Люба давно розлучилася зі своїм чоловіком, жила одна. Вона підтримала Юрка у важку для нього пору. А потім погодилася стати його дружиною.

Записала Ганна ЯЛОВЕГІНА.