Кожна пора року обдаровує нас своїми святами. Та чи не найщедріша з них – зима. Можливо, таким чином хоче компенсувати холоди й заметілі. Але і їм нині раді, адже постійна сльота й тумани котяться й котяться, заповзаючи в душу… В таку пору по-особливому зігріває передчуття Новоріччя. Його передвісник, святий Миколай, потішив малечу своїми щедрими дарами, дав чергову надію дорослим і помандрував далі, поспішаючи передати святкову естафету Діду Морозу. А що цей добрий чарівник покладе під ялинку, яких гостинців припас? Втім, не самі гостинці, а очікування казки тривожить душу, повертає незабутній світ дитинства, у якому батьки всім серцем прагнули зігріти малечі зимові дні незабутніми враженнями.
Надвечір’я… Мама й батько повертаються з роботи, а вдома повно клопотів: і грубку витопити, й вечерю приготувати, й сяке-таке господарство попорати, води наносити, дров, торфу, щоб було чим топити вранці. Плутаючись попід ногами, чіпляюся зі своїм надокучливим запитанням: “А коли ялинку ставитимемо?” Хоч були в нас у переважній більшості сосонки, бо й містечко наше в чернігівському поліссі так називається – Сосниця, але то байдуже, бо новорічне хвойне деревце, звісно ж, – ялинка.
– Ну ми ж з тобою домовилися, що завтра, а ось сьогодні іграшки із горища знімемо. Драбину мені потримаєш, – розважливо відказує батько.
– Та яке завтра? Он уже й у Шурка прибрали, й у дитсадку, – не вгаваю, а на очах бринять сльози.
– Та не роздобули ще ялинки, зайчик не приніс.
Еге, думаю, зайчик. Мені ж уже чотири роки, і я точно знаю, що ялинки приносить Дід Мороз, а не якийсь там зайчик, та й не подужає він деревце підняти. Що ж, доводиться міцно тримати драбину, яка без мене, звісно ж, впаде, і чекати того завтра.
І ось воно настає! Ще треба плуганитися у дитсадок, із “болем у серці” вислуховувати вихваляння “колег”, у яких вчора-позавчора уже відбулася радісна подія, і, ну вже сил немає, чекати, коли стемніє. Ось тоді підемо додому і будемо ставити ялинку. Ну яка вечеря і які можуть бути клопоти, коли в сінцях стоїть хрестовина, у кімнаті – коробки з прикрасами, “лисиці” на шибці нагадують ніщо інше, як ліс?! Усе – більше нічого у світі немає: ялинка, ялинка, ялинка!..
Хату врешті наповнює аромат хвої, та так, що аж дух забиває. Батько прив’язує деревце, мама знімає обгортки з блискучих куль, чудернацьких птахів, турченят і снігурок, діловито снують старші сестра і брат, перешіптуючись між собою про те, як непомітно розмістити цукерки, волоські горіхи, яблука, щоб вони завчасно не були познімані малим ласуном. Та найперше ялинку прикрасить диво із див – електрогірлянда. Вона – предмет моєї найбільшої гордості, бо ні в кого, навіть у розумниці й чепурушки в білій шубці Зойки, яка нещадно критикує наших із Шуркою сніговиків, навіть у неї немає гірлянди. Це ж не якийсь там кістяний слоник, якого найбільше любить мама і, прикрашаючи ним пухнасту хвою, чомусь утирає сльозу. (Аж через кільканадцять років я довідався, що та іграшка – подарунок моїй мамі від її батька, а мого діда Андрія, якого ніколи не довелося бачити. У страшному 1937-му його забрали з дому, жорстоко побивши на очах у дружини й дочки, “будівники світлого майбутнього”. Більше він не повернувся…).
Ялинка сяє, у хаті радісно й святково, на нижніх гілочках подзенькують кульки й бурульки, якими бавиться пустун-кіт. Завтра-післязавтра настане Новий рік, і Діду Морозу буде куди покласти нехитрий гостинчик – найочікуваніший протягом дванадцяти місяців.
Було це майже піввіку тому. З плином часу помандрував, певно що, у теплі краї і той слоник, залишивши щемні спогади дитинства, які щороку навіюють лісові красуні на ялинкових базарах нашого міста. Всім на радість лісові красуні – донечці, синочку, тату й мамуні.
Свято наближається!

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”