“Переведи меня через майдан, / Через родное торжище людское, / Туда, где пчелы в гречневом покое. / Переведи меня через майдан…” “Переведіть мене через майдан, / Де все святкують, б’ються і воюють, / Де часом і себе й мене не чують. / Переведіть мене через майдан…” Це строфи із вірша Віталія Коротича “Остання пісня старого лірника”, написаного ще в 1970-х роках. Блискучий переклад на російську мову Юнни Моріц та не менш блискуче виконання бардами Тетяною і Сергієм Нікітіними пісні на ці слова дали поетичним рядкам нового звучання. Твір по-особливому заіскрився наприкінці 2004-го, у дні Помаранчевої революції. Ось знову виринає, бо Майдан знову “…битвами, слезами, смехом дышит…” І річ не в тім, що дивним чином трапилося стовідсоткове співпадання і самого поняття “майдан”, і його поетичної характеристики. Пісня старого бандуриста не про прагнення “…туди, де бджоли в гречці стогнуть глухо…”, а про життя, любов, марноту, гідність і гордість, адже “…Мій син тепер співає на майдані…”
Яких пісень співають наші сини й доньки сьогодні на Майдані? Телерепортаж вихоплює із юрби кількох юнаків, і вони досить розважливо, спокійно й упевнено розповідають, що прийшли на Майдан і стоятимуть тут не стільки за євроінтеграцію, скільки за гідність і честь – свою, побитих наприкінці листопада товаришів, ув’язнених невідомо чого 1 грудня зовсім незнайомих їм людей, проти штурмів невідомо ким і для чого керованих “беркутів”, які приходять вночі – після денних владних запевнень, що силовики не підуть на мирних демонстрантів…
Як змінився час! Виросло покоління, народжене в незалежній державі. Розвиток у геометричній прогресії телекомунікацій справді глобалізував світ, і він, побачивши безчинства спецзагонів, відреагував неофіційними й офіційними коментарями. Висловлювання дипломатів і зовнішньополітичних відомств західноєвропейських країн та США зарясніли зовсім не дипломатичними висловлюваннями, називаючи подібні дії огидними. У свою чергу з Росії полинули “страшилки” високопосадовців і журналістів про “бесчинствующих молодчиков-евроинтеграторов”, які лупцюють спецназівців, із блискавичною демонстрацією по телебаченню проломленого шолома бійця “Беркута”, із зловіщими “прогнозами” розколу України, економічного колапсу, громадянської війни… Щоправда, в останньому випадку час зупинився, а можливо, й позадкував. Застосовуються примітивні, але й досі ефективні більшовицькі методи пропаганди та, власне, організації всієї політики, як у себе, так і за кордоном. Доморощені провокатори й заслані козачки інспірують влітку “антифашистські” мітинги. А вже вітчизняні послідовники більшовизму, а не традицій українських комуністів, винищених тими ж більшовиками, розкручують і розкручують тему, граючи на зрозумілих і щирих почуттях людей старшого віку, за вуха притягуючи до цієї гри не за правилами молодь. Догралися!..
***
“Переведи меня через майдан, / С моей любовью, болью от потравы, / Здесь дни моей ничтожности и славы. / Переведи меня через майдан”. Хто ж переведе? Чи сформулювала опозиція чіткі вимоги? Позиція ультиматумів, заганяння опонента в глухий кут веде в нікуди. Як і підштовхування “яструбами” з Печерських пагорбів до силового сценарію. Складається враження, що Майдан живе своїм життям, а влада й опозиція – своїми. І як розгортатимуться події, якщо опозиція прийде до влади, теж невідомо. Втім, саме Майдан формує нині нові правила побудови громадянського суспільства, які грунтуються на чітких демократичних основах, як це не романтично звучить – нові мрії, і визначає напрям руху до їхнього здійснення; врешті – нову політику. Для чого це потрібно? Ще в 1950–1960-х роках Корній Чуковський, відомий більшості з нас як автор “Мийдодіра” й “Айболитя”, у щоденниках занотував, що переважній більшості радянського суспільства демократичні цінності байдужі й не потрібні, а частині – просто ворожі. Але в тих країнах, де вони справді функціонують, і врожаї збирають значно більші, й рівень життя значно вищий, ніж у Країні Рад. Писав він це, звісно ж, не для дітей, а можливо, й не для своїх сучасників. Такий причинно-наслідковий зв’язок, такий месидж, як тепер прийнято говорити, із минулого, матеріалізовується нині, й він буде постійно актуальним.
“День гідності” – так було названо минуле народне віче на Майдані. Академік В’ячеслав Брюховецький у виступі на зібранні нагадав латинське прислів’я про те, що владу беруть силою, а утримують її мудрістю. Паралельно у Маріїнському парку проходив теж велелюдний мітинг, на якому також у різних інтерпретаціях звучали заклики до мудрості. Це те, що нас об’єднує, як і прагнення жити у своїй країні, мати гідні умови, забезпечену старість і перспективи для молоді. Ці категорії, як і демократія, свобода, прогрес, – одвічно актуальні. Ґрунтуючись на них, і знайдемо вихід із ситуації, сформуємо нові правила, кардинально відмінні від самодержавно-імперсько-більшовицьких, у полоні яких ще й досі перебуває чимало політиків, незалежно від того, під прапорами яких кольорів вони намагаються гуртувати народ, на яких автівках мчать чи у яких кабінетах сидять.
***
“Переведіть… / Майдану тлумне тло / Взяло його у себе і вело ще, / Коли він впав у центрі тої площі, / А поля за майданом не було”. Відзвучала-відтужила остання пісня старого лірника. Та “…син тепер співає на майдані”. Його поле мусить бути, буде широким, засіяним і доглянутим!..

Олександр МАКАРЕНКО
“Зоря Полтавщини”