Народний депутат України двох скликань, кандидат економічних наук, заслужений працівник сільського господарства України, кавалер ордена “За заслуги”             ІІІ ступеня і двох орденів “Знак Пошани”, мудрий керівник і цікавий співрозмовник – усе це про голову Полтавської районної ради Василя Івановича Степенка, якому 28 листопада виповнилося 65 років. Як зізнається сам Василь Іванович, усього того, що випало на його долю, вистачило б життів на три. І все ж підбивати підсумки прожитих років він не поспішає, адже попереду ще чимало планів і задумів…

– Моє життя склалося так, що з самого дитинства я був самостійним, допомагати було нікому: в сім’ї нас було четверо дітей, батько – інвалід війни. Тому я дуже рано зрозумів, що маю сам відстоювати те, що, на мою думку, здавалося правильним. Я завжди відстоював інтереси колективу, захищав слабших, не мирився з неправдою. Як казав Володимир Висоцький, “воював за правду”. З великим задоволенням ішов на службу в армію. Якби мене не взяли до армії, я б вважав, що я не відбувся як людина. А повернувся зі служби старшим сержантом, був занесений до Книги пошани військової частини. Доля так склалася, що в інституті був старостою групи. Одне слово, я завжди був на перших ролях, мені завжди доводилося ухвалювати рішення й відповідати за їх виконання, – розповідає Василь Іванович.
Народився Василь Степенко у невеликому селі Рибальське Охтирського району Сумської області у дружній, працьовитій сім’ї. Тоді були дуже складні роки, щойно пережили голод 1947-го. Батько, хоча й був інвалідом війни, працював у кузні, мама – весь час у ланці, заробляла трудодні…
– Мої батьки були хорошими людьми, – згадує Василь Іванович. – Але жили ми бідно. Все, що вирощували, – несли на базар. Я ніколи не забуду, як сидять мама й батько, а я старшим був із дітей, і ведуть розмову: “Оце, Варко, є стільки-то грошей, що ми купимо? Давай Васі купимо черевики, бо він таки старший, Любі – кофтину, а Наташа нехай Любине доношує”. Так було. Тому я з дитинства навчився все цінувати, бо в нашу сім’ю жодної копійки нізвідки просто так не надходило.
Трудову діяльність Василь Степенко розпочав у 1966 році на Ірпінському комбінаті сталевих матеріалів і будівельних пластмас, що в Київській області. Потім – служба в армії, навчання в Полтавському сільськогосподарському інституті, по закінченні якого його доля нерозривно пов’язана з Полтавщиною. Молодий, енергійний, ініціативний, він працював на керівних посадах у сільськогосподарському комплексі, на комсомольській, партійній роботі, двічі обирався народним депутатом України. Життя, як мовиться, смугасте, іноді воно піднімає людину на певні висоти, інший раз – опускає на нижчі щаблі. Мабуть, для того, щоб відбувалося свого роду переосмислення пройденого шляху, вносилися певні корективи. Таким воно було і є й у Василя Степенка, хоча загалом він вважає себе щасливою людиною. Його щастя, зокрема, й у сім’ї.
– Сім’я у мене – то справжня опора: дружина Людмила Андріївна, двоє синів – Сергій та Ігор. Старша у нашій сім’ї – дружина, вона зберігає сімейне вогнище, облаштовує побут. Моя справа, як і в доісторичні часи, – “забити мамонта й принести додому м’ясо та шкуру”, а вже вона вирішує, що з того можна приготувати чи створити. Горджусь своїми синами. Як кажуть люди, вони – мого виховання. Вважаю, що сім’я – це не просто своєрідний тил і підтримка, сім’я – це той осередок, де можна й зроблене проаналізувати, й відпочити та подумати про подальший життєвий шлях. Дуже погано, якщо людині не хочеться повертатися додому, це справжня трагедія. Я, наприклад, завжди, коли їду з дому  чи приїжджаю додому, дуже радію з того, що мене завжди проводжають і зустрічають сини, дружина. Загалом вважаю, що прожиті роки минули недаремно.
Той, хто не виконує своїх обіцянок, не заслуговує ні на увагу, ні на повагу. Якщо сказав чи пообіцяв щось, повинен зробити. І саме за це мають цінувати людину – вважає Василь Степенко, підтверджуючи це своїми щоденними справами. Є у нього й численна когорта друзів:
– Друзі шкільні, армійські, по роботі, сім’ї, й найбільше оцінюю їх за рівнем порядності. Життя не раз піднімало мене на певні вершини, щоб потім кинути вниз. І я бачив, що деякі люди, які свого часу клялися у вірності, потім намагалися мене не помічати. І це навіть добре, адже тоді пізнаєш ціну дружби й розумієш, що є справжні друзі й тимчасові попутники.
Василь Іванович згадує, як у 28 років очолив колгосп імені Воровського в селі Калашниках Полтавського району. Пропрацював там трохи більше п’яти років, і господарство стало одним із кращих у районі, а можливо, й в області:
– Чи не через день у колгосп Воровського навідувався перший секретар обкому партії Федір Трохимович Моргун. За один рік до нас приїздило 118 делегацій. Тоді мене запитували журналісти: що головне – урожайність підняти чи підвищити продуктивність на фермах? Я ж завжди говорив: найважливішим для мене було переконати людей, що ми можемо зробити життя ліпшим. Скажімо, коли я прийшов у господарство й почав говорити, що ми будемо прокладати в селі водогін, будувати тротуари, знаєте, що почув про себе? Не прямо в очі, звичайно. “Ну оце присилали-присилали всіляких (дурнів), але такого ще не було”. Люди не вірили в те, що життя можна змінити на краще. І в кожному колективі, де б ти не працював, головним завданням було і є – переконати людей, довести їм, що вони можуть зробити щось краще, але й сам ти повинен у це вірити.
– Якщо у Вас бувають хвилини душевної слабкості, до кого можете прихилитися?
– Звісно, таке іноді буває, і зазвичай я намагаюся справитися зі своїми проблемами самотужки. Свого часу займався боротьбою і порвав меніск. Після операції у мене не розгиналася права нога. Це було для мене, у 23 роки, справжньою трагедією. Під час реабілітації в одному з санаторіїв Криму побачив дітей-інвалідів. І хоча я не вважаю себе слабкодухою людиною, побачене настільки вразило, що мені стало соромно за себе. Інший випадок – на початку роботи головою колгоспу. Якось приїхав погостювати додому. Поки мама готувала обід, я сів на диван і задрімав. Чую, хтось мене гладить по голові, потім бере за руку. Розплющую очі – переді мною стоїть мама, а вона була дуже мужньою людиною, й каже: “Що, синку, важко?” “Важко”, – відповідаю. Вона на мене подивилася й каже: “Це тобі важко? У тебе машина, в тебе водій, ти закінчив інститут, тебе що, в Німеччину гнали (мама була остарбайтером. – Авт.), ти що, від німців тікав?” Подумав, уявив собі, як її, 16-річну дівчину, везли в отих холодних товарних вагонах, і не міг вибачити собі, що “розпустив нюні”. І вже назад на роботу їхав іншою людиною. Так, я встаю о п’ятій годині, так, є проблеми на фермі, не вистачає механізаторів, але невже можна порівнювати ці труднощі з людськими бідами в часи воєнного лихоліття? Цей приклад я й до цього часу наводжу своїм колегам. Так, сьогодні тяжко від оцієї політики, яка, на жаль, дуже “грязна”, а жити зараз не важко, бо будь-яка людина, тим паче висококласний спеціаліст, завжди може заробити на достойне життя.
– Василю Івановичу, що Ви вважаєте найвищим досягненням у житті? Що, можливо, хотілося б змінити?
– Почну з другого запитання. Я вважаю: якщо чоловік щось хоче змінити в своєму житті, то йому не треба було жити. В одну річку двічі не ввійдеш і назад нічого не повернеш. А своїм найбільшим досягненням я вважаю те, що в мене є нормальна сім’я, є два сини, якими я горджуся, що в мене були хороші батьки і я не був падлюкою, встиг дещо зробити. Я б хотів, щоб, коли прийде певний час, мої внуки й діти думали, що все-таки їхній дід і батько був правильною людиною.
– Найважливіше завдання, яке нині потрібно виконати в районі?
– Я приходив у Полтавський район тричі, хоча й працював увесь час у районі. Так-от, коли в 1987 році мене обрали першим секретарем райкому компартії, я посадив за парти всіх керівників господарств, бо мало хто з них міг пояснити, що таке рентабельність виробництва, не кожен знав, наприклад, на яку глибину треба сіяти буряк чи скільки тисяч насінин буряка потрібно сіяти на гектар. Я ж прийшов із колгоспу, який мав рентабельність 53 відсотки. Тоді мені навіть Федір Трохимович Моргун не вірив, казав: “Як ти зміг досягти таких показників?” А перший секретар райкому – це по суті був господар району, свого роду голова великого колгоспу, який мав права і за все відповідав. Економіка повинна бути економною – це тодішнє гасло життя. Будучи секретарем, якось я приїхав на поле одного колгоспу, де сіяли кукурудзу, й запитав у керівника господарства: “На яку глибину ви сієте, скільки насінин на метр потрібно?” І він нічого не зміг мені відповісти. А я був “хворий” кукурудзою, бо саме вона мене “вивела в люди” в колгоспі імені Воровського, адже давала по 100 центнерів із гектара, тож її не можна було не любити. “Якщо ти нічого не знаєш, то чому тут ходиш по полю? – запитую. – Йди відпочивай”. Але коли ми їх вивчили, повірте: вони зовсім іншими людьми стали.
Тепер знову я прийшов головою районної ради. Це така цікава посада – можна працювати, а можна тільки радити. Моя секретар каже: “Василю Івановичу, до Вашого приходу були такі дні, що жодна людина в райраду не заходила. А зараз – одна виходить, інша заходить…” І знову ми посадили за парти тепер уже голів сільських рад і навчили їх, що таке бюджет, як заробляти гроші. Як результат – зараз на рахунках сільрад акумульовано 27 мільйонів гривень. І це заслуга районного депутатського корпусу, в складі якого – представники десятьох політичних партій. Але, попри таку строкатість, ми – єдина команда, яка робить одну спільну справу для людей. Скажімо, в цьому році взяли за основний напрямок підтримку медицини. Вже вклали в цю галузь понад мільйон гривень. У результаті всі наші 57 закладів охорони здоров’я, до речі, я в кожному з них побував особисто, перетворилися на невеликі “феофанії”. Ми замінили 12 опалювальних котлів, вікна… Я горджуся тим, що зроблено. І в реалізації задуманого мені ніхто не заважає, бо завжди ставлю собі запитання: що ти особисто зробив сьогодні? І намагаюся дати відповідь конкретною справою. Хоча, звісно, та ситуація, що казначейство заблокувало наші, й не тільки наші, рахунки – це ганьба держави. Адже на тих рахунках знаходиться 3,5 мільйона гривень, які можна було б використати на добрі справи, але маємо те, що маємо. Тож працювати є над чим, надто якщо цього хотіти.
Зоряни приєднуються до привітань, які надходять на адресу іменинника. З роси й води Вам, Василю Івановичу!

Людмила ДАЦЕНКО
“Зоря Полтавщини”