Як повідомляла “Зоря Полтавщини” у попередньому номері, в День пам’яті жертв Голодоморів у селі Вовчик Лубенського району відкрили меморіальну дошку на честь Ларіона Івановича Сухомлина. На урочистостях були  присутні родичі рятівника місцевих селян від голодної смерті в зловісному 1933 році – його племінниця Наталія Євтихіївна Андрієвська та онуки Юрій і Олександр Лисенки.
Юрій Михайлович Лисенко живе і працює у Кременчуці в 2-й міській клінічній лікарні, й кожного разу, коли зустрічає пацієнтів із Лохвицького району, де, ймовірно, загинув від фашистської кулі його дідусь, прокидається в нього надія, що, можливо, хтось із них хоча б випадково чув від старших людей про місце розстрілу та захоронення ув’язнених нацистами на початку Великої Вітчизняної війни. Утім поки що відповідь на це запитання блукає у незглибимій вічності. Може, й вирине із чиєїсь пам’яті, а може – й ні…
З історії Вовчика відомо, що неспокійними в ньому були вже й 1920-ті роки, коли село було районним центром Лубенської округи. Між противниками та прихильниками грабіжницького об’єднання селян у колгоспи точилися сутички. Коли ж колективізація перемогла, село поволі покотилося у прірву руйнації.
Ларіон Іванович Сухомлин очолив місцевий колгосп у 1931 році. Мужності цієї людини сьогодні вклоняються сотні нащадків врятованих ним селян. Вони отримали від Ларіона Івановича та членів правління колгоспу по 300 грамів зерна на трудодень, власне, надію вижити. Протягом голодних 1932 – 1933 років у Вовчику смерть забрала 142 невинні душі, переважно дітей та літніх людей. Наскільки жорстокішим був би її страшний ужинок без подвига Сухомлина, моторошно й збагнути. За опір більшовицькій політиці село внесли на так звану “чорну дошку”, воно підлягало облозі. Головного бунтівника – Ларіона Івановича – селяни врятували від розстрілу, але не від сталінських таборів…
Не встиг повернутися з каторжної чужини, як почалась Велика Вітчизняна війна. Арештанта Сухомлина німці відвезли у в’язницю в Лубни. Про ці останні його дні життя Юрій Лисенко чув від свого дядька Володимира, який носив Ларіону Івановичу сякі-такі харчі. Сухомлин попереджував племінника: “Якщо передачу не приймуть, знай, що мене вже нема”. І скорботний день не забарився…
Пізніше Юрій Михайлович довідався, що його дідуся разом із іншими ув’язненими доправили, ймовірно, у Лохвицю, і десь там розстріляли. Пам’ять про Ларіона Івановича завжди берегли в родині. Його донька, постраждавши у свій час через тавро “доньки ворога народу”, не побоялась розповісти всю правду своїм дітям. Щемними, говорить Юрій Михайлович, завжди були для нього й зустрічі з дідусевими односельцями, які знали Ларіона Івановича Сухомлина особисто, пам’ятали те життєдайне зерно, за яке його потім було катовано.
Новину про те, що вовчицька сільська громада виступила з ініціативою вшанувати пам’ять земляка встановленням меморіальної дошки, Юрій та Олександр Лисенки сприйняли і з вдячністю, і з відчуттям того, що справедливість нарешті відновлено. “Це та подія, яка, без перебільшення, дає зрозуміти, що ми живемо на своїй, українській, землі, на якій пам’ятають і шанують людську жертовність”, – поділився роздумами  Юрій Михайлович Лисенко.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”