23  листопада Україна вкотре сколихнеться від усвідомлення Голодомору українського народу, який чорним смертельним крилом накрив нашу родючу землю вісімдесят років тому. Цього дня від чорного болю жалобних стрічок схиляться державні прапори, пройдуть заупокійні панахиди в Божих храмах, трепетно палахкотітимуть свічки пам’яті. Запізнілими дзвонами шукатимемо ми мільйони невинно замучених голодною смертю душ, щоб вписати їх в історію нашої нації й передати її нащадкам у майбуття…

…Як свідчать наявні документи, формальним приводом для початку радянською владою кампанії із викачування зерна як у колективних, так і в індивідуальних господарствах, була так звана хлібозаготівля “для індустріальних центрів та Червоної Армії”. Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства московська влада та її місцеві представники в особі партійних комітетів, починаючи ще з кінця 1920-х років, запропонували селянам продавати державі хліб за надзвичайно низькою ціною, яка у ряді випадків була у 20–30 разів нижчою за ринкову. Нереальними також були й плани “хлібоздачі”, доведені до кожної селянської сім’ї. Далекими від реальності були і плани центральних органів влади щодо хлібозаготівель у колгоспах та радгоспах, ознайомившись із якими, ряд місцевих керівників Полтавщини влітку 1932 року заявляли: “Дати такий план – означає свідомо грабувати, розвалювати колгоспи і примусити колгоспників харчуватися макухою”.
Маючи відповідну інформацію щодо ставлення українського селянства до хлібозаготівельної кампанії, ЦК  ВКП(б) та його місцеві філіали застосовували перевірені у роки громадянської війни методи масових репресій не лише проти заможного селянства, як це було раніше, а й проти усіх колгоспників та одноосібників. Для виконання поставлених завдань була задіяна уся державна машина, включаючи місцеві органи радянської влади, міліцію, ДПУ, комсомольців і навіть піонерів. Тисячі активістів увійшли до складу спеціально створених для пограбування селянства комісій із “організації хлібозаготівель” та сумнозвісних “буксирних бригад”. Лише з Полтави до сільрад Полтавського району на весь період хлібозаготівель, який тривав кілька місяців, наприкінці липня 1932 року було направлено 149 осіб, у тому числі 29 – особливоуповноважених міського комітету партії по сільрадах, 80 – уповноважених по колгоспах і бригадах, 20 – особливоуповноважених по одноосібному селянському сектору.
Найменші прояви гуманізму стосовно селянства партійні керівники нещадно карали. Протягом червня 1932 – січня 1933 років у Полтавському районі з партії було виключено 67 комуністів, звинувачених у саботажі хлібозаготівель. Факт незгоди партійних, радянських та господарських керівників Кобеляцького району з політикою московського центру щодо викачування продовольства з українського села виявився настільки одіозним, що навіть привернув до себе увагу головного диригента Голодомору – самого “вождя світового пролетаріату” Йосифа Сталіна. У зв’язку з тим, що Кобеляцький район станом на 15 листопада 1932 року план хлібозаготівель виконав лише на 32,8%, партійне керівництво країни вирішило зразково покарати винних у “зриві планів хлібоздачі”.
Згідно із вироком Харківського обласного суду (того часу територія Полтавщини входила до складу Харківської області), який 23–25 грудня 1932 року засідав у Кобеляках, вина секретаря райпарткому К.Г.Ляшенка, голови райвиконкому Ф.К.Беми та директора МТС І.О.Обидала полягала у тому, що вони “з самого початку хлібозаготівель не повели належної боротьби із втратами, розкраданням, не мобілізували маси на організаційно-господарське зміцнення колгоспів, ігнорували масову роботу, чим дали змогу класовому ворогу – куркулю – розводити меншовицький настрій в районі”. Визнавши обвинувачених винними у “двурушництві”, “саботажі”, потуранні “місцевим антирадянським рвацьким тенденціям, відсутності партійної і радянської демократії та зажиму критики і самокритики”, суд ухвалив позбавити волі у “виправно-трудових таборах”: К.Г.Ляшенка – на 10 років, а Ф.К.Бему та І.О.Обидала – на 8 років кожного. Не вдалося уникнути покарання й десятьом головам колгоспів, які здали державі найменше хліба, та чотирьом головам сільських рад, які отримали від 8 до 10 років позбавлення волі, а голова сільськогосподарської артілі ім. Шевченка А.Я.Гамага “за зрив хлібозаготівель” був розстріляний.
У той же час за невиконання надмірних хлібозаготівельних “норм” із селян вимагали “штрафи”. Озброєні загони постійно здійснювали обшуки, забирали будь-яке зерно, навіть посівне та насіння городини, всю їжу, одяг. Є й документальні свідчення того, як у селян відбирали майно, житло й землю, а також не видавали колгоспникам їжу в дні, коли вони не виходили на роботу, зокрема у вихідні. Побиття, розстріли, арешти, депортації, заслання, ув’язнення у концтаборах, блокада населених пунктів – такими способами селян відмежовували від продуктів харчування.
Незважаючи на драконівські методи, запроваджені радянською владою, загроза голодної смерті у ряді випадків виявлялася страшнішою за тюремне ув’язнення, адже навіть після показових процесів немало людей, у тому числі й керівників колгоспів та радгоспів, продовжували приховувати частину насіннєвих фондів, сподіваючись на урожай 1933 року. Ця обставина змусила керівників Харківської області у лютому 1933 року в черговий раз нагадати своїм підлеглим у районах про необхідність продовжити кампанію із вилучення у селян насіннєвих фондів. У числі відстаючих із заготівлі насіння були названі Чутівський, Кобеляцький, Глобинський та Решетилівський райони, де виконання відповідних планів коливалося від 6,9 до 16,9 відсотка.
Безповоротно вилучивши з села не тільки товарне зерно, а й практично все продовольство, перекривши селянам можливість виїздити за межі своїх районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі й на місцях призвели населення до вимирання. Наприкінці 1932 – на початку 1933 років у селах Полтавщини почався масовий голод. Селяни шукали найрізноманітніші способи виживання. За словами свідків тих трагічних подій, голодні люди їли “дохлу конину, собак, котів, пацюків, ворон,.. все їли, що не попаде. Голод. Їли коріння з рогозу, з очерету…”
Намагаючись реалізувати свої бузувірські плани щодо винищення частини українського селянства, центральна влада, керуючись відповідними рішеннями ЦК ВКП(б), у розпал голоду наказала місцевим органам влади у п’ятиденний термін вивезти із села в рахунок виконання плану хлібозаготівель усі наявні колгоспні фонди зерна, у тому числі й посівні, які місцеві селяни могли з’їсти. У той час, коли мешканці села практично не забезпечувалися харчуванням, для робітників і службовців були передбачені певні продовольчі норми: службовцям – 200 грамів хліба на день, а промисловим робітникам – 600 грамів. Студенти, як і службовці, на початку 1933 року теж одержували 200 грамів сурогатного хліба, тарілку рибної юшки, дві ложки каші чи кислої капусти та 50 грамів конини.
Не можна без душевного болю читати листи, які надсилали з Полтавщини до тих чи інших високопосадовців люди різних віку і професій. “Дорогий, золотий, милий Григорій Іванович! – писав до Г.Петровського учитель із села Мачухи Полтавського району Іван Лашкевич. – Не допустіть померти мученицькою смертю, якнайшвидше дайте хліба… Якщо не можна казенного, дайте свого, дайте, візьміть де хочете, будьте добрі, поспішіть, пришліть,.. а я вічно буду дякувати Вам і молитимуся за Вас”. Проте відповіді на цей лист, як і на три попередніх, сільський учитель так і не дочекався.
Про цілеспрямованість політики комуністичної партії на знищення частини української нації також свідчить масова смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні “планів хлібозаготівель”. Намагаючись врятувати своїх дітей, матері нерідко відвозили їх на залізничні станції до Полтави чи інших міст, сподіваючись, що їх хтось підбере і врятує від голодної смерті.
Проте більшовицьким бузувірам і цього було замало. У 1932 році владою були введені так звані “чорні дошки”. Суть такого методу, який активно застосовувався й на Полтавщині, полягала у повній блокаді тих населених пунктів, які з тих чи інших причин найбільше відставали у виконанні хлібозаготівельних планів. У таких селах заборонялась торгівля, із сільських споживчих товариств вивозилися усі промислові та продовольчі товари, а щоб колгоспники чи одноосібники не могли купити необхідні товари в інших селах чи містах, їм заборонялося виходити за межі свого села.
Спеціальною постановою уряду УСРР першими на “чорну дошку” були занесені села Лютенька Гадяцького та Кам’яні Потоки Кременчуцького районів. Згодом на “чорну дошку” були занесені не лише окремі села, а й цілі райони, а саме – Бригадирівський, Великописарівський, Гадяцький, Кишеньківський, Кобеляцький, Лохвицький, Нехворощанський, Новосанжарський, Оболонський та Решетилівський. Згідно з постановою ЦК КП(б)У і Раднаркому УСРР від 15 грудня 1932 р. у ці райони не дозволяли завозити навіть украй необхідних речей, таких, як сірники та сіль. Влада також нерідко практикувала й такий метод колективної відповідальності, як блокаду мешканців тих чи інших населених пунктів, як це було, наприклад, у лютому 1933 року з Парасковіївською та Ковалівською сільськими радами, у яких Полтавський міськком КП(б)У не лише заборонив “продаж і довіз краму”, а й наказав негайно вивезти “наявний крам протягом трьох днів”.
Населення України потерпало від голоду, а московське партійне керівництво активно експортувало українське збіжжя за кордон. Зокрема з Миколаївського порту на Італію, Єгипет, Грецію та Францію виходили судна, завантажені понад 900 тисячами тонн зерна. З Херсонського порту відправляли кораблі в Північну Америку та Голландію…
На початку 2010 року Апеляційний суд міста Києва розглянув кримінальну справу, порушену Службою безпеки України, за фактом здійснення Голодомору в Україні 1932–1933 років і визнав винними керівників більшовицького тоталітарного режиму – генерального секретаря Центрального комітету ВКП(б) Йосифа Сталіна (Джугашвілі), члена ЦК ВКП(б), голову Ради Народних Комісарів СРСР В’ячеслава Молотова (Скрябіна), секретарів ЦК ВКП(б) Лазаря Кагановича та Павла Постишева, члена ЦК ВКП(б), генерального секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора, члена ЦК ВКП(б), голову Ради Народних Комісарів УРСР Власа Чубаря та члена ЦК ВКП(б), другого секретаря ЦК КП(б)У Менделя Хатаєвича – в організації Голодомору.
Згідно з висновком судової науково-демографічної експертизи, яка проводилася у рамках досудового слідства на замовлення Служби безпеки України, загальна кількість людських втрат України від Голодомору 1932–1933 років складає 10 мільйонів 63 тисячі осіб (Полтавщина втратила близько одного мільйона людей).
На підставі матеріалів слідства, доказів та висновків експертиз, наданих слідчими Служби безпеки України, Апеляційний суд констатував: орган досудового слідства довів злочинність керівників більшовицького тоталітарного режиму. І хоча українське законодавство не дозволяє виносити вирок особам, які вже померли, злочин проти людяності, за міжнародним і українським законодавством, не має терміну давності.
Цей масштабний злочин слід було констатувати юридично, адже дивною виглядає ситуація, коли масове вбивство (скільки років тому воно б не відбулося) не засуджене, ніби “нічого не сталося”. Судове рішення підтвердило висновки слідчих української спецслужби, а саме: керівники більшовицького тоталітарного режиму визнані винними у Голодоморі в Україні у 1932–1933 роках, тобто у штучному створенні умов, розрахованих на фізичне знищення частини української нації.

Прес-група УСБУ
в Полтавській області