Дівчинка-школярка, ліцеїстка, відламувала шматочки від білої паляниці й роздавала їх своїм однокласникам і всім гостям, що сиділи рядами у залі літературно-меморіального музею І.П.Котляревського. Діти дивилися на все трохи розгублено, а дорослі жували той смачний хліб і не могли відразу його проковтнути через спазми в горлі. Й не соромилися сліз, які стояли в очах. На годиннику було десь по тринадцятій, і я згадала, що не встигла пообідати, бо спішила на цей захід, а коли з’їла той шматочок хліба – на четвертину долоні, – подумалось: а цього й досить на обід. І блискавкою думка: ось такого шматочка хліба було б досить хоч би раз на день отим мільйонам українців у 1932 – 1933 роках, щоб вижити. У них днями й місяцями не було й крихти. І – ні зернинки…
Учні Полтавського міського багатопрофільного ліцею № 1 імені І.П. Котляревського запам’ятають ту розламану паляницю із присмаком сліз. Вони прийшли в музей зі своїми вчителями напередодні 80-х роковин Голодомору, щоб узяти участь у відкритті виставки робіт своїх попередників – вихованців ліцею, котрі сьогодні вже – студенти різних вишів. Уперше їхні роботи були представлені в краєзнавчому музеї у 2007-му, і вони настільки вразили усіх, хто побачив їх, що та акція не стала разовою. В рамках проекту “Пам’ятай свій рід. Пам’яті жертв Голодомору в Україні” виставка юних полтавських художників експонувалася в столичних залах – в Українському Домі і в Українському фонді культури, окремі роботи виставлялися в Мюнхені (Німеччина) і в Канаді, США, видано каталог цих творів, ними проілюстровано книгу спогадів очевидців про Голодомор в Україні “Я приніс вам хліба, мамо” (видавництво “Веселка”, 2008 рік).
Прологом до відкриття нинішньої виставки стали короткі й дуже зворушливі виступи кількох промовців, котрі розповіли ліцеїстам про страшну трагедію в історії України, про її тривале замовчування й про тих, хто першим ударив у дзвони, щоб відродити національну пам’ять, зокрема про письменників, наших земляків Василя Барку і Бориса Олійника. Старший науковий працівник музею І.П.Котляревського Валентина Скриль наголосила, що тоді, у 1932 – 1933 роках, на найбагатших у світі українських чорноземах від голоду загинуло понад десять мільйонів осіб. І світ мовчав – такою була тодішня політична атмосфера й кон’юнктура, адже США якраз налагодили дипломатичні стосунки з СРСР і вирішували власні проблеми. Якою була ситуація зокрема на Полтавщині у той період, розповіла старший науковий співробітник Полтавського краєзнавчого музею імені В.Кричевського Наталія Кузьменко. Один із живих прикладів – спогад її бабусі про те, як до них у дім прийшли забирати хліб (а забирали все – до останньої квасолини-картоплини-горошинки!) і нічого не знайшли, то з люті навіть горщик із останнім варивом розбили – і вже нічого було їсти сім’ї. Саме тоді, у 1933-му, Сталін заявив, що в країні “жити стало краще, жити стало веселіше!”
Заступник директора ліцею Юлія Кріль розповіла про участь учнів закладу в численних тематичних обласних і всеукраїнських проектах, акціях, які спрямовані на вивчення й осмислення страшної трагедії та вшанування пам’яті жертв Голодомору. А ось майстриня-вишивальниця, нині полтавка Володимира Кравченко, котра росла на Львівщині, розповіла про те, як випадково дізналася вже дорослою про ті голодні роки в наших краях і тоді запитала матір, чи знали про те в Західній Україні. Мама їй розказала, як “західняки” намагалися допомогти нещасним “на великій Україні” і як зібране ними зерно гноїли та не давали перевезти нужденним. Жінка наголосила, що вона вражена тим, що досі ніхто не покаявся за скоєний злочин, не перепросив, звинувачуючи конкретного організатора того мору – комуністичну партію, вона палко закликала молодих не забувати про страшний Голодомор, подолати в собі страх, що генетично передається з покоління в покоління, заради того, щоб не повторилися злочини минулого, заради життя.
Ліцеїсти представили поетичну композицію, яку склали роздуми юних про пережиту народом України трагедію, про час, про пам’ять. Ось тоді й понесла у зал хлібину, розламуючи її, дівчинка-ліцеїстка.
А виставку відкрив наставник колишніх учнів ліцею – художник, педагог, заслужений працівник культури України Микола Грибан. Він розповів і про роботи, й про їхніх авторів. Учні так само вражено, як і щоразу будь-хто із глядачів, дивувалися, як глибоко пережили, серцем, душею перетужили ту страшну правду колишні їхні однолітки, 14–16-річні ліцеїсти. “Було б краще не народитись?” – одне з риторичних запитань, що стало назвою роботи Марії Кобзар. Завжди вражатиме. Кожна з робіт. “Українська Голгофа” – як підсумкова сентенція у Наталі Шевчук. Насип, свічечки – знизу догори, хрест, на якому розіпнута дитяча вишивана сорочечка. Калина на хресті. Над ним – небо, як жива чорна розірвана рана.
“Біль поза межами болю”, – так тоді, у Фонді культури, озвучив те, що пережили й відчули юні полтавські художники, їхній сивочолий земляк, голова Фонду, поет, академік Борис Олійник – один із тих, хто першим нагадав світові про українську трагедію.

Лідія ВІЦЕНЯ
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”