Як відомо, за більшовицько-московською термінологією 1929 рік називався “роком великого перелому”. Насправді ж у країні було запроваджено примусову колективізацію, яка обернулася для селян Полтавщини та всієї України масовим зубожінням, репресіями й нечуваним голодом.
Зароджена ще наприкінці ХІХ століття, сільська кооперація в нашому краї мала давнє й міцне коріння. До більшовицького перевороту на Полтавщині було засновано 307 товариств сільськогосподарської кооперації. У 1919 році на наших теренах створено об’єднану спілку “Хуторянці”, яка станом на 1924 рік охоплювала близько 20 відсотків, а через п’ять років, тобто у 1929-му, – всі 50 відсотків усієї кількості селянських господарств Полтавщини. Особливо кооперація на полтавських теренах поширювалася на бурякосіяльну галузь, тютюнництво та молочарство й задовольняла потреби місцевих кооператорів у посівному матеріалі, племінній худобі, сільгоспмашинах, реманентові, долучалась до питань кредитування та збуту. Під кінець 1920-х років у цій площині ще не були знищені принципи добровільності членства, й справжні кооперативи та артілі на практиці показували мешканцям свої переваги над комунами, які штучно створювалися більшовиками, переважно з демобілізованих червоноармійців, люмпенізованих елементів та наймитів-селян, на базі колишніх маєтків, у економіях землевласників, що мали показувати усі переваги соціалізму, але виходило швидше навпаки.
Більшість селян Полтавщини на той час були одноосібниками, не поспішали вступати до колгоспів та товариств по спільному обробітку землі, хоча політика більшовиків на селі була дискримінаційною, особливо коли це стосувалося паритету цін на сільськогосподарську й промислову продукцію та встановлення низьких цін на хліб, що фактично забирався у селян за безцінь. Тому місцеві більшовицькі провідники й комнезамівці активно долучилися до впровадження та стягнення у 1928–1929 роках так званого єдиного сільськогосподарського податку, а також обтяжливого “самооподаткування” згідно з дискримінаційним приписом ВУЦВК від 2 січня 1928 року. Ним встановлювався грошовий внесок (пай) у залежності від прибутковості господарства. В свою чергу біднота й частина середняцьких господарств, прибуток яких становив менше 200 рублів, або звільнялись від сплати паїв, або ж це робилося коштом заможних селян, шляхом їх додаткового оподаткування органами місцевої влади. Для допомоги на села низовими партійцям направлялись функціонери з округи, “рабочіє брігади” та представники органів ГПУ. Масово розпродавалось чи вилучалось майно, отже, йшлося до “ліквідації куркульства як класу”. Спротив на селі подавлявся нещадно – селяни особливими нарадами при колегіях ОГПУ в позасудовому порядку висилались на Північ. Більшовицький лідер в Україні Станіслав Косіор 24 лютого 1930 року підписав інструктивний лист низовим органам більшовицької партії щодо колективізації “всієї України – до осені 1930 року”. Для цього навіть було створено спеціальний орган під назвою Укрколгоспцентр. Ось теза із повідомлення інструкторів того сумнозвісного Укрколгоспцентру про хід колективізації, організації, обліку й оплату праці в колгоспах від травня 1930 року, в якій зокрема зазначається: “…колективізація в Лохвицькому р-ні на 28 березня 1930 р. була розвинута на 66%, а в сучасний момент є 22%… Посівна кампанія в колгоспах проходить спільно й поки що задовільно. В колгоспах, головним чином під час посівної кампанії, не вистачає тяглової і робочої сили, й тому посіви по деяких колгоспах затягуються на 2–3 дні, а то й більше…” (“Колективізація і голод на Україні. 1929–1933: Збірник документів і матеріалів”, К., 1992, с.213).

***
Поступово на всю Україну, й на Полтавщину зокрема, насувався страшенний за своїми наслідками голод. Але більшовицька влада й не думала хоч якимось чином послабляти тиск
і вперто продовжувала “закручувати гайки”.
Прислані в райони Полтавщини так звані 25-тисячники закликали припинити опортуністичне ставлення до заготівель масляничних культур, а також – “загострити питання суцільної колективізації та на цій базі ліквідувати глитайню як клясу”. А на третьому році сталінської п’ятирічки оголошується “ударний місячник по виконанню заготівлі експортної сировини” (щетина, пух-перо, кінське волосся та ін.). Було видано ряд партійно-урядових директив, і з серпня 1932 року селянин, що не виконав план хлібозаготівель або навіть зрізав колосок на колгоспному полі, автоматично ставав “классовим враґом” і міг бути негайно розстріляним, а його майно конфісковувалося з насильницьким виселенням із домівки усієї родини. Обшуки та вилучення хліба буксирними бригадами, складеними із активістів, стали жахливою нормою для тогочасного полтавського села. Все це супроводжувалося агітаційними заявами про “боротьбу з ворожими діями куркулів та підкуркульників”. Від “злісних нездавців контрактації хліба” через газети змушували відмовлятися навіть їхніх неповнолітніх дітей.
У пошуках хліба селяни-українці йшли до великих міст, а то й через кордон, до своїх єдинокровних братів у Західній Україні, але більшість тихо вмирала у селах та хуторах. Всюди панував страх голодної смерті, який породжував безнадію. Масова смертність у нашому краї поставила під загрозу можливість проведення весняно-польових робіт наступного року. Скільки вимерло людей, наразі встановити неможливо, бо всі документи про облік померлих під час Голодомору 1932–1933 років були вилучені з органів ЗАГСу та сільських рад уповноваженими райкомів, райвиконкомів та співробітниками УНКВС і, ймовірно, знищені.
Деякі хутори на Полтавщині, де мешкали переважно одноосібники, а в селах – цілі кутки й вулиці та хліборобські родини зникали назавжди. Мерців навіть не хоронили, а якщо й хоронили, то в братських могилах, не ставлячи жодного хреста чи якогось знаку.
В інформаційному зведенні працівника Харківського облземуправління “Про примусове вилучення у селян зерна для посівфонду 1933 р.” від 20 лютого 1933 року зазначалося, що “створення посівних фондів зараз, крім раніше засипаних, іде переважно за рахунок перевіювання полови, переобмолоту соломи, повернення неправильно розданих авансів, повернення розкраденого хліба та позики… Там же, де управи по-більшовицькому мобілізують колгоспників на боротьбу за 100% засипку насінних фондів, колгоспники дійсно мобілізують насіння…” (“Колективізація і голод”. К., 1992, с.611-612).
***
Обурені грабіжницькою політикою партії та московсько-більшовицького уряду в ході хлібозаготівельних кампаній селяни неодноразово зверталися до вищого керівництва із проханнями, а подекуди – з протестами та обуренням. Потік викривальних листів-протестів посилився у зв’язку з трагедією суцільного Голоду 1932–1933 років. Згадуючи про зміст та обставини листа Сталіну від хліборобів села Луценків, один зі співавторів цього листа п’ятнадцятирічний Макар, син Миколи Харлампієвича та Євдокії Харитонівни Хвилів, що пізніше жив у Полтаві, писав в “Українському історичному журналі” за 1991 рік, що у зверненні до “генерального секретаря більшовицької партії” у 1933 році луцеківські селяни, зокрема, зазначали: “…Уже з тої осені почався у нас страшенний, смертельний голод. Спочатку він ніби хапав людей вибірково, тих, хто був найбільш пограбованим і ослабленим. А вже із зими став забиратися ледве чи не в кожну хату, у кожну сім’ю. Скрізь, і чим далі – тим більше, з’являються опухлі та дистрофіки – дві крайні форми смертельного ступеня голоду. Й почалася протиприродна погибель людей. Гинуть вони в хатах, дворах, на вулицях, шляхах. Кого голод не вб’є, мороз розчавить. Скрізь тільки і видно: трупи… трупи… трупи… Їх навіть не встигають вивозити та ховати. А коли й вивозять штабелями на підводах, то не на кладовище, а на скотомогильники. Тут як-небудь заривають у землю разом із загиблими тваринами… Страх, як змішалося все на землі, й усе це в житті, у мертвущім багні.
Трупним запахом пройняті земля, вода, повітря. Мабуть, він доноситься і до Москви, а може, й далі – за границю. Стид та сором на весь великий світ. І це тоді, коли в нас ніхто з властей ні словом, ні півсловом не обмовиться про голод. Роблять вигляд, що нічого подібного нема. Навіть учням школи не дозволяють запитувати й говорити про голод. Одним словом, голод – зовсім не голод, а якісь тимчасові труднощі, що є державною таємницею. Дивно вже надто звучить: “Голод під забороною”. Звичайно, не сам голод, а правдива інформація про нього. Чи знаєш ти, Сталін, про це та як на це дивишся? До чого ж таке становище може призвести і вже призводить? Коли в тебе ще здорова голова й ти сам можеш тверезо розмислити, зважуючи все на вагах, то нетрудно зрозуміти, що це веде до величезних втрат, і не тільки людей – це найбільш трагічно… У нашому селі вже померло більше третини всіх мешканців. На черзі – вимирання цілих сімей, кутків, вулиць… Не можемо ми не сказати і про те, що наші місцеві супостати й безбожники грубо насміхаються та глумляться над духовними святинями, ображають нашу гідність і священні почуття. Не питаючи згоди у людей, вони закрили церкву, познімали на ній дзвони, повикидали з неї ікони та втопили їх у відхожих місцях. І тепер ніде ні посвятити, ні причаститися, ні дитину похрестити, ні панахиду померлому справити. Антихристи не рахуються ні з честю, ні з совістю людей… Видно, що твоя політика, Генеральний секретар, явно заводить наше суспільство в глухий кут…
З колгоспно-комуністичним привітом голодні і знедолені селяни з полтавського села Луценків, яке недавно було червоним, а тепер стає все більше чорним селом…”
Авторами цього листа до “верховного правителя” країни Йосифа Джугашвілі-Сталіна з-поміж інших були українці Порфирій Здір, Макар Мірошниченко, Михайло Провалюк, Андрій Палаженко, Кирило Митан, Хома Голомозий, Олександр Писаренко, Михайло Надєжденко й тоді ще зовсім юнак Макар Хвиль. Багато з них загинуло в різний час у застінках ГеПеУ та на засланні, а хтось пережив і самого Сталіна…
***
Голодовка. Голод. Голодомор. Геноцид. Страшні слова. А ще страшніший їхній правдивий і кривавий зміст. Діти й немічні, старі й малі, молодиці й парубки, дівчата й чоловіки вмирали десятками, сотнями, тисячами. Страшний голод не знав ні віку, ні статі, ні соціального походження. Його кістлява рука була безжалісною. Всеукраїнський староста Григорій Петровський побував на Полтавщині разом із всесоюзним своїм колегою Михайлом Калініним, відвідавши ряд населених пунктів полтавського регіону. Калініна було повезено до лохвицьких сіл Лука, Білогорілка, Юсківці, а тоді він відбув на сусідню Сумщину, Петровський побував у Сенчі, Брисях, Свиридівці, Бодакві та Пісках (тут, за деякими даними, відбувся прикрий інцидент цього “старости” із колишнім політкаторжанином Дуб’ягою, який засудив політику Москви щодо українського села і навіть ударив Петровського палицею).
Вимирали не потроху й не тільки та не скільки бідняки, а здебільшого середняки та заможні селяни, які не вступали в колгоспи, този чи комнезами. До Москви 10 червня 1932 року було направлено листа під грифом “цілком таємно”, в якому без жодних евфемізмів вживалось поняття “голод”, як відомо, заборонене в офіційних публікаціях. Той же таки Григорій Петровський писав: “…У роботі з засівної кампанії в районах Прилуцькому, Лохвицькому, Варвинському, Чорнухинському, Пирятинському і Мало-Дівицькому я став, так би мовити, обличчям до села, та це, звичайно, не означає, що до цього часу ми, українські комуністи, не знали, що в нас діється на селі (хоча нас тепер і звинувачують у відірваності від села). Ми знали, що у хлібозаготівлях у нас буде суворий тиск і горшки будуть биті. Як на мене, заходившись виконувати 510 млн. пудів хлібозаготівлі на Україні, ЦК КП(б)У завинив у тому, що він заперечень не зробив… Однак ми знали, що виконання хлібозаготівель на Україні було нелегке, але, що я тепер побачив на селі говорить про те, що в цій справі дуже переборщили в нас, перестаралися. Я був у багатьох селах цих районів і всюди бачив, що добряча частина населення охоплена голодом. Небагато, але є пухлі з голоду, головним чином бідняки і навіть середняки. Вживають такі сурогати, що далі нема куди, та й сурогатів цих часом нема. На великих зборах по селах мене, звісно, лають на всі заставки, тітки плачуть, а трапляється й дядьки. Іноді критика становища, що склалося, заходить дуже глибоко і широко – навіщо створили штучний голод, адже в нас був урожай; навіщо засівматеріал забирали – цього не було навіть за старого режиму; чому українцям треба у тяжких умовах їхати по хліб у нехлібні краї, а не привозять хліб сюди тощо. Важко за таких умов давати пояснення… Зараз на грунті голоду по селах розвиваються масові крадіжки, здебільшого птиці – крадуть курей, качок, забирають рештки картоплі, ріжуть вночі телят і корів та з’їдають їх… Крали та їли не тільки домашню птицю та худобу, але й котів та собак, подекуди навіть були випадки людоїдства…”
Але кривавий пік жахливого голоду був у 1933-му, який “доповнили” новими невинними жертвами більшовицькі експерименти з колективізацією та масові репресії. Свідок тих подій, полтавський краєзнавець Іван Яровий, у своїй статті “Терор голодом” зазначав, що, коли пишеш про страшні події Голодомору 1932–1933 років на Полтавщині, “…то вириваєш частину своєї душі. Перед очима постає в уяві картина померлої бабусі Василини, умираючого меншого рідного брата Гриші, печальний похорон дідуся Рафона… Тільки той, хто вижив у страшні роки голоду, в кого і зараз шелестять на губах “лип’яники”, хто їв бруньки липи, “кашку” цвіту клена, дудки дикої моркви, не осудить мене за печальну розповідь на сторінках газети…” Краєзнавець писав, що згідно з повідомленням італійського консула в Харкові щодоби вмирало біля 25000 осіб, а весною 1933 року смертність стала масовою.
Нарешті тільки у вересні 2003 року, виступаючи на засіданні Генеральної Асамблеї ООН, тодішній український президент Леонід Кучма оприлюднив страхітливі цифри жертв голоду в Україні – близько 10 мільйонів, кожної хвилини в ті роки помирало 17 чоловік. Голодомор 1932–1933 років був найбільш кривавою добою тривалого й чітко організованого геноциду українського народу, який тривав від голодомору 1921–1922 років до голодомору 1946–1947 років. Насправді ж цей геноцид тривав від 1917 по 1991 рік, він мав різні форми вияву – етноцид, чистки, масові репресії й вивезення людей у концтабори ГУЛАГу та інші. Лише у грудні 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932–1933 років актом геноциду проти українського народу. Палата представників Конгресу США ще 20 жовтня 2003 року на пропозицію конгресмена Марка ван Хагена одноголосно ухвалила резолюцію № 356 “Висловлення позиції Палати представників щодо Голодомору в Україні 1932–1933 рр.”, розцінивши жахливий геноцид проти українського народу в 1930-х роках як “навмисний акт терору та масового вбивства”. Неоціненний внесок у визнання США голоду в Україні геноцидом зробили й наші земляки – українські громади Америки. Слідом за українським та американським парламентами Голодомор визнали актом геноциду Австралія, Канада та Аргентина, всього це натепер зробили ще кілька десятків парламентів світу.
***
Але Голодомор в Україні не закінчився у 1930-х роках. Невдовзі, по завершенні Другої світової війни, на наших теренах розігралася трагедія голоду 1946–1947 років, яка сталася внаслідок людських втрат в роки війни, зруйнування сільськогосподарського виробництва та злочинної політики більшовицького уряду. Скажімо, компартійне керівництво Полтавської області забезпечило внаслідок нещадної експлуатації селян на відновлених 77 відсотках посівних площ у порівнянні з 1940 роком здачу державі 36826 тисяч пудів зерна, що становило 82 відсотки рівня того ж таки 1940 року. В той час, коли частина селян не мала навіть власних домівок, а 45593 сім’ї полтавчан взагалі не мали хат, адміністративно-управлінський апарат райкомів та колгоспів карав і передавав справи до суду за крадіжку зі вже зібраного поля якогось оберемка соломи, жмені зерна чи відра картоплі. В середньому колгоспники у 1945 році отримували лише по 400 грамів на один трудодень, а в 1946 році кожен працюючий колгоспник отримав лише по два пуди (32 кг) зерна.
У Полтавській області було навіть створено спеціальну групу із 7 прокурорів, які виїжджали на місця карати за невиконання планів хлібозаготівель. Було введено карткову систему, згідно з якою робітники отримували (залежно від категорії) від 700 до 400 грамів хліба на добу, а діти й утриманці мали половинну норму. На початку 1947 року в селах Полтавщини з’явилися тисячі опухлих від недоїдання людей, чимало українців вмирало від дистрофії. Щоправда, тоді ж було розгорнуто мережу харчових пунктів на 25 тисяч осіб, де люди могли отримати суп чи затірку та 100 грамів хліба, аби не вмерти з голоду. Понад 10 днів у жовтні 1946 року не видавався хліб учителям (ДАПО.-Ф.П.15.Оп.1.-Спр.700, арк.20). Через голод смертність на Полтавщині зросла на 199 відсотків, а один з найбільших коефіцієнтів смертності – 21,1 – був у тодішньому Сенчанському районі.
***
Національна пам’ять українців про страшні й суцільні голодомори жила в усі часи. Ось і поет Василь Симоненко, який народився у 1935 році в самому центрі хліборобської України, в селі Біївцях на Лубенщині, змалював надзвичайно близькі й зрозумілі мені, його землякові, образи матері, баби Онисі, тітки Варки, дядька Оверка, колгоспного конюха Федора Кравчука, безбатченка Івася. Справді, це не лише літературні персонажі, а й ніби живі люди
з його, а пізніше й із мого оточення 1960–1970-х років. Мандруючи по Полтавщині, Василь Симоненко записав у своєму щоденнику 16 жовтня 1962 року, що голова одного з колгоспів люто кричав на колгоспників, один з яких узяв щось на полі з незібраного врожаю: “Я вам зроблю новий 33-й рік!” Якраз тоді й з’явилися пекучі та гіркі Симоненкові рядки про колгоспне життя:
“Рвися з горлянки свавільним криком,
Мій неслухняний вірш!
Чому він злодій? З якої речі?
Чому він красти пішов своє?
Дали б той клунок мені на плечі –
Сором у серце мені плює…”
…Ми – українці. Й ми маємо гордитися, що ми велика, горда, талановита й надпотужна нація. Якраз нація, на думку видатного правозахисника, філософа Валентина Мороза, “творить силове поле землі. Так, те, що в нас є від Бога, духовність наша і загальна вітальна сила, яка є в усьому Всесвіті, – все це компоненти однієї і тої ж самої сили… Нація витворюється там, де є силове духове поле…”
Моє силове духове поле – моя улюблена й заквітчана, мила вужча батьківщина – Полтавщина, яка, переживши три страшні Голодомори 1921, 1932–1933 та 1947 років, – все ж дала мені життя та наснагу бути українцем, представником великої нації. Моя улюблена земля вдихнула разом із моєю матір’ю Ганною, народженою якраз у голодному 1933 році, в мою плоть і кров безсмертну та незнищену безкінечними Голодоморами українську національну душу! Я надзвичайно пишаюсь, що я – українець… Мої діти – також українці. Я та мої діти завжди пам’ятатимемо про страшні трагедії усіх більшовицьких Голодоморів, внаслідок яких були безвинно замордовані зайдами мільйони українців, наших єдинокровних братів і сестер…
А сьогодні я сумую… Схиляю голову… Плачу… Й закликаю кожного з українців: “Не забуваймо, не здаваймося й не пробачаємо і єднаймося!..”

Олександр Панченко.