НАШ співрозмовник не тільки професійний історик, а передовсім людина, яка народилася в селі, і про голод на Полтавщині знає від своїх рідних, які його пережили. Розповідаючи про події 1932–1933 років, він зазначає, що це була трагедія бездержавної української нації. І пояснює, чому.
“За моє жито ще мене ж і бито”
– Cелянин заздалегідь знав, скільки має сплатити державі податку. Спочатку, з 1921-го по 1923-й, податок брали в натуральній формі, потім у грошовій. А коли почалася індустріалізація, знадобився хліб державі, щоб його продавати за кордон і на виручену валюту купувати все необхідне для промислового будівництва. Харківський тракторний завод, Дніпрогес будували за ці кошти. Купували обладнання, наймали інженерів і робітників, щоб його налагодити. І тому з урожаю 1932 року на Україну накладено данину – 356 мільйонів пудів. Вона була непідйомною, бо до 1 листопада виконали тільки половину цього плану. І почався голод.
– Чи були на Полтавщині села, які оминула ця             біда?
– Так, колгоспи і села, які виконали якимось чином (можливо, урожай вищим був) державний план хлібоздачі, не голодували. Але таких було обмаль, загалом Україна план не виконала. Тоді розпорядженням Сталіна було створено сумнозвісну молотовську комісію, запровадили подвірні обходи і забирали хліб силоміць.
– А селян перетворили на наймитів…
– Після того, як у них забрали землю, реманент, робочу худобу, а 1933 року ввели паспортну систему, вони фактично стали кріпаками. Розрахунок за працю був тільки один раз на рік, після того, як урожай зберуть, що могло бути в листопаді чи навіть у грудні. А їм же треба було жити за щось! Наприкінці літа давали аванс, щоб селяни могли “протягнути” до останнього розрахунку: кому – пуд зерна, кому – два, залежно від вироблених трудоднів. А згодом ходили по дворах і забирали ті аванси. Цим займалися бригади “Червона мітла”, громадські “буксири”, активісти, комсомольці. Мобілізовували робітників, які взагалі не мали уявлення про село та сільське господарство. І творилися жахливі речі. Вилучали не тільки зерно, яке знаходили, а все їстівне. Усе це йшло в рахунок хлібопостачань.
Селяни стали жебраками
– Чимало полтавських сіл було занесено на так звані “чорні дошки”.
– За постановою радянських і партійних органів на “чорні дошки” заносили села, які не виконували план хлібоздачі. Ці села опинялися в економічній блокаді. Магазини закривали, все, що в них було, вивозили, а на межі села виставляли міліцейські пости. І вийти не можна було. Люди були приречені. На Полтавщині першими такими селами були Лютенька Гадяцького та Кам’яні Потоки Кременчуцького районів. Це якраз навпроти Кременчука через Дніпро. Коли про це ще не можна було говорити, старий учитель мені розповідав, як вони 1933 року ночами на човнах перепливали через Дніпро, щоб хоч щось їстівне купити у Кременчуці. В містах голоду не було, діяла карткова система, працівників забезпечували пайками. А селяни пухли з голоду.
– Ви писали, що і в Полтаві восени 1932-го та взимку 1933-го щоранку на вулицях знаходили десятки померлих від голоду.
– Справді, було таке. Селяни, хто міг, йшли у місто жебракувати.
– Та їх же не випускали із сіл без паспортів?
– І в мене паспорта не було, хоч уже минуло майже два десятиліття з тих часів, про які говоримо. Коли закінчив школу і їхав продовжувати навчання, то секретар сільради вирвав із зошита в лінійку аркуш, написав довідку: їде туди-то з такою-то метою терміном на один місяць. Я міг у Гадяч з’їздити, документів ніхто не перевіряв. Але на постійне проживання виїхати не дозволяли. Люди якось пробивалися і просили милостиню. Безліч було жебраків! А потім держава придумала, як “викачати” з населення золото, срібло й інші коштовності для потреб індустріалізації. Створили магазини “Торгсин” (торгівля з іноземцями), де тодішні “дензнаки” не були у вжитку, зате за золото можна було купити все, що              хочеш.
Що приховувала статистика
– Що розповідали очевидці про голод 1932–1933 років на Полтавщині?
– Всілякі жахи. Коли вже можна було говорити зі студентами на цю тему, я сказав: ви зберіть свідчення по селах (ще тоді живі були очевидці), оформіть – і буде вам дипломна робота чи курсова. Приїхав мій земляк із Гадяцького району. Ну, кажу, виходить у тебе? Відповідає: не виходить. Тільки-но починав студент розпитувати бабусь, вони зразу плачуть. І нічого він не зміг від них дізнатися.
У брата моєї бабусі по материнській лінії з дванадцяти дітей дев’ятеро померло під час голодомору. Звичайно, найбільше це вдарило по дітях. Коли почалася масова смертність, працівникам сільрад заборонили вести облік тих, хто народився і хто помер. В окремих селах ці зошити збереглися, але сторінки за 1933 рік вирвані.
У 1993 році я побував у багатостраждальній Лютеньці, яка 1920 року була спалена більшовиками за те, що чинила опір продзагонам, які забирали у людей збіжжя і життя, а пізніше занесена на “чорну дошку”. Місцеві жителі розповіли, що тоді в заблоковане село наїхало аж 200 уповноважених забирати хліб. І показали порослу терном яму біля кладовища, в яку скидали померлих від голоду. Казали: з наряду посилали кілька чоловік з підводою, давали їм пайки, й вони їздили селом, збирали мертвих і вкидали туди. Без всякого ритуалу, без відспівування, наче якесь сміття.
– Скільки полтавців померло в ті часи від голоду?
– Можу назвати приблизну цифру. Бачте, грунтовний перепис населення в нас робили 1926 року і 1939-го. Вчені-демографи по-різному вираховують, бо йшла міграція. Через голод тікали в промислові регіони, там пайок давали. А ще – природна смертність. Та приблизно півмільйона полтавців загинуло від голоду в 1933-му, а може, й більше. Статистика була закритою, а потім її знищили.
Свідчать ті, хто пережив голод:
Марія КУНАТЕНКО, 1924 р. н., жителька села Радивонівка Великобагачанського району, в 1932–1933 рр. – Хорольського р-ну Харківської області (записав 15.04.2008 р. Іван Михайлович Кунатенко):
– Забрала урожай влада. Буксирні групи йшли у місце, де було зерно, але хто вказував це місце, не знаю. Заходили в хату і металевими гострими стержнями ширяли в різні частини хати. Якщо на печі  сиділи діти, то і під них ширяли… Серед зими зайшли в хату, вибили вікна, розвалили піч, де сиділи четверо дітей, тільки за те, що хазяїн не признався, де в нього зерно… Їли листя з дерев, осердя качанів, калачики прямо з двору. Наші помирали, але дуже багато померло людей з інших сіл, які приходили шукати порятунку в церкві й на базарі.
Хоронила бригада (3–4 чоловіки) в одному місці. Хоронили навіть живих. Я жила біля кладовища, й одного разу мати послала мене в магазин по мило. І, вертаючись, бачила з кущів, як похоронна бригада вкидала в яму ще живих, але немічних людей. Під час закидання ями чути було стогін. На запитання перехожого: “Чому ви хороните живих?” вони відповіли: “Чого їхати по нього ще раз, він все одно помре”.
Олександра ГАЛЬ, 1919 р. н., жителька села Кірове Кобеляцького району, в 1933 р. мешкала на хуторі Галі Таранушинської сільради (записали 17.04.2008 р. Ніна Коношко, Тетяна Коломієць, Олексій Василенко):
– На нашім хуторі було двоє дівчат. Батько й мати померли. І одна дочка – вісімнадцять, друга – за двадцять, і брат був годів 10. А одна заміж не ходила, і в неї був хлопчик годів три. Це через балку в нас було. Ще й фамілія їх Григоренки. Я знаю їх. Вони померли з голоду всі. В хуторі було 16 хат, так померло 32 душі в цих хатах. Сім’ями вимирали.
(Дані взято з Національної книги пам’яті жертв       Голодомору 1932–1933 років в Україні, що зберігається у фондах Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського).

Олександр ДАНИЛЕЦЬ
Журналіст