Сьогодні в оперезаному водами тихого Хоролу селі Бакумівка Миргородського району на базі колишнього колгоспу «Маяк» діє відділення ТОВ «Агротех-Гарантія». Від хати Василя Ілліча Пригоди, скільки й бачить око, підфарбовані барвами осені лісосмуги та перезволожені безперервними дощами поля.
– За багато років роботи в полі, – згадує ветеран, – всього бувало. Але такої дощової осені не пригадую…
На розмову нагодився його зять, керуючий відділком Володимир Михайлович Зубченко. Поки рахували голубі проталини на небосхилі, які віщували погожу годину для роботи збиральної техніки, у небесній канцелярії хтось, мабуть, підслухав розмову, дмухнув і збризнув нас холодною мрякою…
Василь Ілліч згадав розповідь матері про осінь лиховісного 1941 року. Саме в таку сльотливу погоду 28 жовтня в окупованому Миргороді вулицею Гоголя гітлерівці вели на страту до протитанкового рову на північній околиці міста близько двохсот людей – євреїв, громадських активістів, військовополонених, червоноармійців. Коли колона приречених, благаючи пожаліти дітей і вигукуючи прокляття Гітлеру та його доморощеним посіпакам, уже повернула до місця страти, пикатий поліцай навздогін погнав молоду жінку з немовлям на руках. Друга дитина трималася за мамину спідницю і ледве встигала перебирати закляклими від холоду босими ноженятами. Дівчинці Тамарі було тоді лише шість років. Дитина ніяк не могла втямити, чому рудий сердитий дядько так квапить їх із мамою, підштовхує дулом гвинтівки, грубо лається на всю вулицю. Раптом дитина наступила на шматок колючого дроту і, зойкнувши, безсило опустилася на мокру землю. За мить на допомогу дівчинці кинулася немолода жінка, яка стояла на узбіччі. Невільниця тицьнула їй у руки й немовля і, не озираючись, швидким кроком пішла наздоганяти колону приречених. Тим часом жінка, прізвище якої, на жаль, слідчим так і не вдалося встановити, з двома дітьми матері-єврейки Рози Котляревської, яка була одружена з українцем, хутко зникла за городами.
На місці страти сталося неймовірне. Приречена підійшла до німецького жандарма й рішуче подала свій паспорт, у якому було написано «українка». Катам у метушні було не до з’ясування деталей, чи, може, фашист вирішив показати свою зверхність над поліцаєм, але наказав жінці йти геть.
Спомини свідків про те, як мати потім шукала своїх дітей та переховувала їх у очеретах понад Хоролом, схожі на легенди. Але то була страшна правда. Як правда і те, що миргородські жінки, ризикуючи життям і своїми дітьми, потай від лихого ока годували та зігрівали єврейську сім’ю, аж поки радянські воїни визволили Миргород від чужинців.
Восени 1983 року, якщо точніше, то з 27 вересня до 20 жовтня включно, у Миргородському районному будинку культури відбувалося відкрите судове засідання трибуналу Червонопрапорного Київського військового округу. Мені, на той час власному кореспонденту «Зорі Полтавщини», по службі випало бути присутнім на всіх судових засіданнях. На запитання суддів відповідали колишні поліцаї.
– Так воно і було, – белькотав крайній на лаві підсудних Антон Ксьонз. Це він тоді конвоював свою ровесницю з дітьми на страту.
А Віктор Котляревський, який був іще немовлям приречений на смерть, на суд приїжджав із Харкова. Він довго якось із-під лоба, принаймні так мені запам’яталося, зиркав у бік того, хто конвоював його на страту. Якоїсь миті їхні погляди зустрілися. Про що думав кожен із них?
Ось майже дослівний запис показань підсудного Химочки: «У кінці грудня 1941 року ми на трьох парокінних санях повезли на страту приблизно двадцять жертв. Були серед них чоловіки, жінки й зовсім малі діти. У поліції ми їх довели до такого стану, що вони самі не могли рухатися. Ми їх стягували із саней і скидали у протитанковий рів. Шикувалися у шеренгу і по команді старшого поліцая стріляли у людей. Після залпу у рові продовжувала плакати дитина. Василь Гавриш повторним пострілом добив її. Ще кричав чоловік, очевидно, поранений. Мене пройняв до нього жаль. Я вийшов зі строю і впритул застрелив. Щоб не мучився…»
Кожного зі свідків судді запитували: «Кого з підсудних знаєте?» Свідки, а ними переважно були миргородці, відповідали: «Ось цього чоловіка з вусами, який торгує на базарі соняшниковим насінням», – показували на Дмитра Савицького.
Тим часом судді звинувачували дезертира і зрадника за його особисту участь у розстрілах мирних людей у Миргороді. З плутаних пояснень виходило так, ніби коли поліцаї привезли до протитанкового рову приречених, їх розстрілювали інші, а він тримав за вуздечку коней і тільки спостерігав. Ні більше, ні менше.
– Неможливо! – обурювалися його колишні поплічники по кривавих справах. І наводили неспростовні докази, що продавець смаженого насіння, колишній поліцай, на місці страти робив усе те, що й інші кати: штурляв свої жертви у рів і розстрілював. Згодом разом із іншими лакузами воював на боці фашистів.
Страшна звістка про те, що у Миргороді кати розстріляли всіх, до немовлят включно, євреїв, як чорна хмара, розповзлась і по довколишніх селах. Не обминула вона і Бакумівки. Там жила дружна сім’я Іллі та Ганни Пригод. Знаний у селі тесля Ілля Мусійович свого часу служив у Білорусії. Там і одружився з привітною та до всякої роботи вдатною Ганною. У селі нікому і діла не було до того, якої національності у Іллі Пригоди дружина. Вона завідувала дитячими яслами, користувалася повагою в усіх односельців. І була єдиною в усій окрузі єврейкою. У сім’ї було три синочки і народжена напередодні війни донечка Клава.
Старожили пам’ятають, що та окупаційна зима була сніжною та морозною. На початку грудня до хати у Бакумівці на двох парокінних санях під’їхали три озброєних поліцаї. Жінці наказали забирати дітей і хутчіше всідатися на сани. А чоловікові так і сказали: «Ти ж, Ілля, – не єврей. То залишайся вдома…»
Ось такими «великодушними» виявилися продажні вбивці. Та селянський син був людиною честі. Згодом, як написано у казенному документі, він загинув смертю хоробрих – 10 лютого 1944 року – і похований у Канівському районі Черкаської області. А тоді, переповідала Василеві мати, він відказав бундючним конвоїрам, що буде разом зі своєю сім’єю, що б там не сталося… Словом, у холодному карцері окружної поліції в Миргороді їх зачинили разом.
Селяни розуміли, що сім’ю Іллі Пригоди забрали до Миргорода на страту. Над селом гуляла хурделиця, вітер жбурляв у обличчя колючий мокрий сніг, а проводжати приречених вийшли старі й малі. Жінки зі сльозами на очах ішли за саньми ген аж до повороту на Хомутецький шлях. Якщо назвати речі своїми іменами, то люди прощалися з дорогими їм односельцями. А ще згадує Василь Ілліч, як за гратами старший із братів, Володя, якому йшов дванадцятий рік, і дитина розуміла, для чого її сюди привезли, запитав у матері: «А чи дуже болітиме, коли нас розстрілюватимуть?»
– Убита горем мати з Клавою на руках намагалася і нас із Володею та Анатолієм своїми обіймами захистити від страти. Замість відповіді сльози, як горох, котилися по її щоках. Хоч вірте, хоч ні, – Василь Ілліч і сам змахнув хусточкою непрохану сльозу, – а мені й досі уві сні ввижаються заплакані         материні очі…
Тепер уже ніхто не скаже правду, як воно було, бо про те небезпечно було і згадувати, але у селі подейкували, буцімто наступного після арешту дня сільський староста подався у Миргород до поліцейського начальства і відмолив нас від страти. Якому Богові він молився – невідомо, але факт: колгоспний їздовий Лука Сторож, який привозив нас у Миргород, там же і забрав назад. Уже без поліцейського супроводу. Поліцай, який відчинив двері буцегарні, навздогін буркнув: «Ідіть, і щоб ніде й слова про те, де були!»…
У Бакумівці Василя Ілліча шанують за те, що він ніколи ні за які блага не залишав свого села. Працював трактористом, бригадиром механізаторів, інженером-механіком. Славний ветеран праці й сьогодні вболіває за краще майбутнє села та добробут його жителів.
– Тепер уже можна і признатися, – Василь Ілліч поправляє окуляри, ніби з їх допомогою хоче зазирнути у своє минуле, – коли навчався у Миргородському училищі механізації сільського господарства, то мене, бувало, називали дивакуватим. Чому? Той миргородський Бабин Яр, де гітлерівці розстріляли не одну сотню мирних людей, після перепоховання жертв засипали землею. Поле, як поле. Там курсанти вчилися орати. А мені все ввижалося, що там і моя доля. Від того ставало моторошно. Зупиняв трактора і йшов геть. Обминав десятою дорогою те поле, де тепер стоїть пам’ятник Скорботи в образі жінки-матері з дитиною, яка, рятуючись від неминучої смерті, зійшла на п’єдестал та так і закам’яніла навіки. Отією дитиною міг бути і я…

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”