Кожен новий день у редакції Всеукраїнської громадсько-політичної газети “Зоря Полтавщини” є продовженням її 175-літньої історії, в якій закарбовані тисячі імен, сотні подій… Але є у фактах про газетярські будні ще й інший бік чи, якщо хочете, вимір, відтінок, який завжди залишається поза шпальтами, – в освітлених до пізнього вечора робочих кабінетах, в іще “сирих” заготовках для майбутніх публікацій, у переживаннях за кожне написане й ненаписане слово. Ціну цьому “невидимому фронту” добре знає журналіст, редактор “Зорі Полтавщини” 1965 – 1971 років, письменник, краєзнавець, лауреат обласної літературної премії імені Леоніда Бразова Іван Микитович Наливайко. 9 листопада він відсвяткував славну дату – 90 років – і, прийнявши вітання від зорян, колег-журналістів, читачів, поділився не тільки спогадами, а й міркуваннями та сподіваннями.
Жага до життя
Правду люди кажуть, що у зрілому віці спогади про дитинство стають настільки виразними, що задивляєшся в них і віри не ймеш, яка довга дорога від батьківського порога вже за плечима. Як ноша – з незліченної кількості днів і подій. Малим Іван Наливайко любив весни, бо тоді в його рідній Чернещині, що у Краснокутському районі на Харківщині, виходив із берегів величезний ставок, і все довкола перетворювалось на голубий безмір води й сонця. Селяни дружно збирали на залитих повінню городах рибу й солили у величезних дубових діжках… А Іванків батько, Микита Гнатович, на дереві знався, оскільки працював на лісоповалі неподалік від села. Ліс у його долі був і годувальником, і захисником, бо в післяреволюційні часи герою російсько-японської війни, кавалеру Георгіївського хреста довелося довгенько переховуватися в його нетрях від нової влади.
Мама, Лукерія Леонтіївна, Іванка леліяла, як може тільки жінка, яка поховала двох старших синів – вони згоріли протягом трьох днів від скарлатини. Коли через роки ця ж хвороба вклала в ліжко й Івана, Наливайки не тямилися від страху й горя. Після того, як біда відступила, віддати малого до школи не наважувалися – одужування затяглося на цілий рік, по закінченні якого хлопчик мусив би знову стати першокласником. Але склалось зовсім по-іншому: вчителька зі здивуванням виявила, що Іванко вдома навчився читати й писати краще, ніж однолітки в школі. Випробування для зарахування відразу ж до другого класу все-таки призначили: вивчити за одну ніч таблицю множення. І до ранку малий Наливайко став, як би сьогодні сказали, вундеркіндом-математиком.
Атестат із відзнакою про середню освіту отримав у Краснокутській школі, адже в рідному селі була тільки семирічка. Мрії їхати до Харкова вчитися на журналіста так і залишились на випускному балові – наступного дня почалась війна. Невдовзі вона вже гриміла запеклими боями, а Іван Наливайко мучився розпачем і безпорадністю вдома – прикутий до ліжка. Тяжким запаленням усіх суглобів обернулась для нього, здавалось би, звичайна справа – молодь направили допомогти колгоспникам зібрати врожай. Додому юнак повертався в негоду – з неба сипав, як знавіснілий, град.
І боліла хвороба Наливайкові не тільки фізично, ще гірше було, слухаючи розповіді про те, як порядкують у селі німці. Одного разу товариш приніс до їхньої хати гірку новину про розстріл двох чоловіків. Іван довго не міг заспокоїтись, і переживання самі собою вихлюпнулись на папір віршованими рядками: “У глибокому яру під горою, /Де сосни тужливо шумлять, /У могилі сирій і холодній /Батько з сином убиті лежать…” Зошит із віршем у Наливайка попросив односелець, звісно, з обіцянкою про нерозголошення таємниці. Але невдовзі люди в селі вже почали потихеньку співати ті вистраждані слова як пісню…
У 1943 році, після визволення Чернещини радянськими військами, в будинку Наливайків розташувався шпиталь. У Іванових батьків з’явилась надія, що лікарі зможуть допомогти синові. Ті справді не відмовили, але зізналися, що єдиний шанс хлопця на покращення стану вбачають у медичному експерименті, над яким у той час працювали, – йшлося про вливання хворому крові іншої, аніж у нього, групи. Звісно, ризики в такого лікування надзвичайно високі. Процедуру Іванові проводили тричі, він надовго втрачав свідомість і здавався таким, що вже мало не при межі. Та все ж кров медсестри Марії, про яку Іван запам’ятав тільки те, що родом вона десь із-під Сталінграда, повернула його до життя й допомогла підвестися на ноги. Хтозна-як склалась її доля надалі, але присвячений Іваном Наливайком медсестрі вірш змушував тисячі людей, які в післявоєнний час почули його в ефірі Полтавського обласного радіо, вболівати за небайдужу до чужої біди Марію як за знайому й дорогу людину.
Від “Зорі…”
до “Зорі…”
1950 року молоде подружжя Наливайків – Іван Микитович та Тамара Леонтіївна – отримало дипломи випускників Полтавського технікуму землевпорядкування і меліорації й приїхало в Оржицю. Невдовзі з’ясувалося, що місцевій районці “Зоря комунізму” конче потрібен творчий працівник. Саме з цього видання й починається біографія Івана Наливайка вже, власне, як газетяра, який, між тим, не забував і надалі активно дописувати до “Зорі Полтавщини”. Цікаво, що його цілеспрямоване прагнення перейти на роботу в головну газету краю кілька разів розбивалось об непередбачувані перешкоди: то раптово партійна верхівка області зняла з посади головного редактора газети, який пропонував Наливайкові працювати в штаті, то, пізніше, ледве освоївся з обов’язками власкора “Зорі Полтавщини” по Новосанжарському “кущу”, в який входили також Машівський та Нехворощанський райони, партійне керівництво зажадало бачити його редактором оболонської районки “Червоний промінь”. Після закінчення журналістського відділення Вищої партійної школи в Києві й взагалі довелося поступитися перед наполяганнями з Полтавського обкому партії приступати до роботи в його апараті. Почалися копіткі роки підготовки довідок, виступів, публікацій для керівництва обкому. Втягнувся, поступово звик, пішов на підвищення і жодних змін уже начебто й не прагнув, аж ось у 1965 році під час лікування в Трускавці почув від новоприбулого в санаторій інспектора з ЦК КПУ несподівану новину про те, що відучора призначений … головним редактором “Зорі Полтавщини”.
Шість років, які Іван Микитович очолював зорянський колектив, світять добрими спогадами йому й через десятиліття. Це був час відданої, завзятої і дружної роботи з талановитими колегами задля творення цікавої й улюбленої читачами газети. Авжеж, суспільна система накладала свої корективи: обов’язковими були затвердження плану роботи видання в обкомі партії й безкінечні звітування перед ЦК КПУ… А ще ж – технічні реалії часу: немислимо копіткий для сьогоднішніх журналістів процес потрапляння твору на шпальти: спочатку його писали від руки, потім друкували в машбюро, згодом кур’єр ніс у друкарню, де стояли лінотипні машини, й там знову починався відповідальний процес набору тексту. Майже до о пів на першу ночі потрібно було чекати, що з Києва може надійти якийсь офіційний матеріал у номер… Однак всі ці виснажливі подробиці залишалися в редакційних буднях, читач очікував оперативних репортажів, проблемних статей, фейлетонів, нарисів. “Зоря Полтавщини” в той час виходила шістьма номерами на тиждень, і кожного, окрім понеділка, дня її читали 200 тисяч передплатників, а також багатотисячна аудиторія шанувальників у різних куточках області. “Щоб газету поважали, її потрібно вміти робити”, – говорить Іван Микитович. Із ностальгією згадує про те, наскільки дієвим було раніше журналістське слово, як боялися недбайливі чиновники чи господарники критики на шпальтах видань. Щотижня в “Зорі Полтавщини” друкувався фейлетон, у якому автори дошкульно змальовували “подвиги” чергового недобросовісного посадовця. Звісно, “поговорити” з читачем хотілось і на ліричні, близькі душі кожного, теми, тож зоряни започаткували недільну сторінку “Полтавський рушничок”, який заяскравів усіма барвами краєзнавчих відкриттів, численних подій культурного життя краю, кращими доробками письменників. І до редакції потяглися майстри художнього слова, обізвалися з усіх усюд талановиті земляки.
Іван Наливайко згадує, що найбільше любив ті моменти, коли брав до рук черговий свіжий номер газети – своєрідне документальне втілення сил, які колектив загалом, і він, як його очільник, зокрема, віддав людям. І по сьогодні Іван Микитович, здається, й на дотик до газети відчуває ту майже вибухову концентрацію розумового й емоційного напруження десятків фахівців, які працювали над її створенням. Із повагою згадує покоління “своїх зорян”, які були йому й надійними помічниками, й при потребі порадниками. Це – Борис Левченко, Леонід Остапець, Іван Швець, Олекса Бандура, Ельвіна Шестакова, Любов Абросімова, Володимир Кравченко, Тимофій Пругло, Олександра Тарасенко, Василь Бакало, Степан Михайленко, Дмитро Бровар…
Великою гордістю Івана Микитовича Наливайка залишається той факт, що саме в 1967 році, за часів його редакторства, “Зорю Полтавщини” нагородили орденом Трудового Червоного Прапора. Роком, який тримав на гребені напруження весь колектив, був 1969-й, коли в Україні готувалися до відзначення 200-ліття від дня народження Івана Петровича Котляревського. Над присвяченим ювілейній даті номером зоряни працювали з посиленою ретельністю. І успіх був неймовірним – щоб отримати хоча б один примірник газети, яка з такої нагоди вийшла навіть у кольорі, в надворсклянське місто приїздили гості з усієї України. Коли бурхливі урочисті події були вже позаду й можна було полегшено зітхнути, в Івана Микитовича трапився… інфаркт. Після лікування в Полтаві направили в Київ, і там професор медицини не просто порадив шукати спокійнішу посаду, а недвозначно попередив: “Редакторське крісло вкоротить вам віку”. Втім, Наливайко волів до таких слів не дослухатися – газета так міцно намотала на себе всі його будні й нерви – як живе на живе, що без неї він себе вже й не мислив.
Але в 1971-му стався новий удар, що коштував Івану Микитовичу й здоров’я, й редакторської посади. Сьогодні ту прикру помилку, яка вийшла в одній із публікацій на шпальтах газети й мала не будь-яке, а ідеологічне забарвлення, Наливайко називає своєю рятівницею. Він переконаний, що то доля його вберегла від швидкого “згорання”, натомість подарувала можливість ще доволі тривалої і плідної творчої праці.
“Через літа, через віки…”
Перші півтора року на посаді начальника облліту (управління з охорони державних таємниць у пресі) Іван Микитович Наливайко продовжував, як і за часів редакторства в “Зорі Полтавщини”, працювати позаштатним кореспондентом найголовнішої газети Радянського Союзу – “Правди”. Його інформації були затребуваними. Згодом повністю занурився у краєзнавчі дослідження, які друкувалися на шпальтах “Зорі Полтавщини” та районних видань. Із особливими почуттями згадує роботу над створенням виданого в 1980 році окремою книгою нарису “Меморіал вічної слави в Зінькові”, жалкує, що сьогодні про описані в ньому події чомусь майже не згадується.
У 1987 році Іван Наливайко вийшов на заслужений відпочинок. Відтоді спливло багато часу, непростого й надзвичайно насиченого кардинальними змінами. Відданим, як і раніше, Іван Микитович залишився служінню слову. Тішиться, що в 2006 році вдалося видати окремим виданням надруковані в пресі ще за радянських часів та у всеукраїнському виданні “Реабілітовані історією” в 1992 році нариси про жертв тоталітарного режиму 1937 – 1938 років. Працюючи над ними, він не тільки користувався щойно розсекреченими документами архіву КДБ, а й знайомився з родичами реабілітованих, намагався якнайповніше повернути людям правду про невинно закатованих у застінках НКВС. Їздив, збираючи матеріали, по таких “печальних гостинах” по всій Україні, а згодом люди й самі приходили до його помешкання у Полтаві поділитися сокровенними спогадами. Все почуте, передумане й переосмислене в ті часи закарбоване, мабуть, у заголовку, під яким цикл нарисів і побачив світ, – “Невгамовний біль на віки”.
Однією з найулюбленіших краєзнавчих тем Івана Наливайка були розвідки про відвідини Полтавщини Тарасом Григоровичем Шевченком. Зізнається, що й сам був приємно вражений, коли побачив у книзі нашого незабутнього земляка Петра Ротача “Полтавська Шевченкіана”, яка солідна кількість посилань на присвячені Кобзареві публікації вказують саме його газетні нариси. Певним підсумком своєї двадцятирічної краєзнавчої роботи, яка вимірюється понад 200 пошуковими працями, Іван Микитович вважає книгу “Через літа, через віки…” Радіє, що останнім часом нею дуже цікавляться полтавські архітектори, особисто звертаються до автора, адже у праці йдеться про історію багатьох пам’яток нашого міста, зокрема й про зруйновані в радянські часи храми.
Працюючи над книгою “Перегортаючи сторінки життя” (2010), Іван Наливайко віддав шану й людям, із якими пройшов на Полтавщині багато й тяжких, і світлих доріг. Відчинив для цікавих двері й до оржицької “Зорі комунізму”, й до “Зорі Полтавщини” другої половини 1960-х років, а разом із тим і до обкому партії та управління з охорони державних таємниць у пресі. Про щось згадав із сарказмом та гумором, про інше – з ностальгією. Спробував показати читачам заховані під “бронею” партійних чинів людські характери. Посумував про багатьох полтавських письменників та колег-журналістів, які, на жаль, пішли вже у засвіти. Довгими безсонними ночами йому дуже хочеться з ними поговорити…
Своїй, пронесеній через дев’ять десятиліть, жазі до життя Іван Микитович не зраджує, бореться з усілякими надокучливими нездужаннями й потихеньку перемагає. Поряд із ним його надійна опора – Тамара Леонтіївна, з якою вони разом уже понад 60 років. Донька, Наталія Іванівна Гончаренко, – кандидат історичних наук. Онучка, Олена Іваницька, – кандидат медичних наук. Правнучці Ані незабаром виповниться п’ять років. “Що ще потрібно для щастя?” – усміхається ювіляр. Тим більше, що у вікна до нього зазирає улюблене, древнє й прекрасне місто, яке, на думку Івана Микитовича Наливайка, й продовжує живити його сили, як святий тисячолітній оберіг.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”