Усе те, що відбувається з людиною наприкінці її земної долі, відбиває якісь дуже важливі грані її особистості, певною мірою взаємодіє з подіями історичного контексту.
Схиляючи голову на знак шани й любові перед великим українським письменником Іваном Котляревським з нагоди 175-річчя його відходу у вічність, відзначаємо: попри те, що Котляревського знала і любила вся Полтава, лише кілька людей залишили письмові згадки про останні місяці й дні митця. Що ми знаємо про нього у останній, непростий період життя?
22 квітня 1838 року, за кілька місяців до смерті І.П.Котляревського, з кріпацької неволі викупили Т.Г.Шевченка. Знаменно, що перші відомі нам автографи поезій Кобзаря датовані саме 1838 роком. Поетичне перо ніби переходило зі слабих рук старшого поета до його геніального літературного спадкоємця.
Починаючи з грудня 1830-го, Котляревський неодноразово письмово звертається до тодішнього своєрідного пенсійно-соціального фонду – Полтавського приказу громадського притулку – та до міської думи з проханням надати відпустку чи то “по случаю приключившейся мне простудной болезни…”, чи “…чувствуя себя слабым в здоровьи…” Він звертається саме до цих інстанцій, тому що Будинок виховання дітей бідних дворян та Благодійні заклади, де поет служив наглядачем і піклувальником, перебували під орудою приказу.
Підлікувавшись, Котляревський повертався на службу, але сил ставало все менше. 2 січня 1835 року він подає все до того ж приказу громадського притулку так званий “отзыв”: “По умножающимся припадкам в увеличивающейся ежедневно у меня болезни я не в состоянии отправлять возложенных на меня должностей попечителя богоугодного заведения и надзирателя дома воспитания бедных, тем более, что, не будучи лично в тех заведениях, не могу знать, исполняются ли мои распоряжения и приказания в точности или остаются без исполнения, почему доводя о сем оному приказу до сведения, кому угодно другому поручить обе сии мои должности, а меня от оных уволить и о сем сделать свое распоряжение”. Ще раніше, 16 липня 1834 року, Іван Петрович склав “По титуле” – підготовчий документ перед остаточним виходом у відставку, в якому вказав терміни і місця як воєнної, так і цивільної служби, нагороди, а також згадав незадовільний стан здоров’я: “…чувствуя во всем моем составе, а особливо в ногах, слабость, изнурение сил и болезненные припадки, как-то: онемение правой ноги и руки, горячесть в спине и терпкость кожи на шее и голове…” До нього додавалось свідоцтво Лікарської управи за підписом статського радника Матвєєва про стан здоров’я Котляревського.
5 травня 1835 року Котляревському призначили пенсію у сумі 600 рублів на рік. Тоді це було пристойне забезпечення для самотньої людини, що живе у провінції. Письменник також мав щорічно по 500 рублів пенсіону, дарованого “в награду трудов сочинителя” Олександром І під час відвідин Полтави у вересні 1817 року. Важливо знати, що життя у Полтаві було відносно недорогим, отже, матеріальне забезпечення Котляревського дозволяло йому не відчувати скрути.
Після відставки Котляревський майже не виходив із хати і рідко кого приймав у себе, він швидко старівся та втрачав слух.
Незважаючи на хвороби, що його обступили, самотність, що допікала цього доброго і милосердного чоловіка, на схилі віку в нього відбулись дві зустрічі, які залишили помітний слід у літописі долі Івана Котляревського. Особливо важливо те, що одна з них частково допомогла вирішити одне з найсуттєвіших питань для письменника – видання його творів, адже на 1837 рік ще не були видані ані драматичні твори, ані повна (у 6-ти частинах) “Енеїда”. Долю їх аж ніяк не можна назвати легкою.
Мовознавець, фольклорист, а в майбутньому ще й перший доктор слов’яно-російської філології І.І.Срезневський познайомився з Котляревським у липні 1837-го. Ізмаїлу Івановичу було тоді 25 літ.
Він залишив спогади про гостини в Івана Петровича Котляревського, що й дотепер не втратили актуальності. “Ми йшли ледь протоптаною стежкою через подвір’я, маленьке і чистеньке, як садок, а перед нами був і садок, відгороджений парканчиком, і ліворуч у нього заглиблювався старенький маленький будиночок з химерним високим дахом, з ганком на півтора східця, з крихітними віконцями… Якась жінка років 30-ти запросила мене зайти, повела за собою по сінях, відкрила двері праворуч і ввела у довгу кімнату, темну і дивну, можливо, темну і дивну від шпалер, на яких попелясто-кофейними фарбами були розмальовані різноманітні портрети і щось іще. Я зайшов… нікого не було… Ледве я встиг закінчити мій tour по кімнатці, як у кімнатку увійшов досить високий на зріст, худий старик у кашеміровому халаті… Це він. Приємна посмішка на обличчі, і рука простягнена до мене… Він поцілував мене, дружньо потиснув руки і повів до канапи. Ми сіли. Розмова швидко зав’язалася. Іван Петрович говорив мало і все по-російськи; але говорив розумно, чітко і просто”. У розповіді Ізмаїла Срезневського є цікавий момент: із плином розмови, відчуваючи в особі гостя свого однодумця та обмірковуючи близьку обом тему збереження перлин народно-поетичної творчості, “Іван Петрович говорив майже все українською. Погляд його, до того спрямований на мене якось недовірливо, якось холодно, оживився, слова полилися рікою…”
Безумовно, Котляревському було дуже приємно отримати із рук видавця примірник збірки “Запорожская старина” (Харків, 1833) із епіграфом з “Енеїди” на титульній сторінці:
“Так вічной пам’яті бувало
У нас в Гетьманщині колись”.
Із усього видно, що І.І.Срезневський справив на І.П.Котляревського дуже хороше враження, і 12 липня 1837 року поет дав йому доручення такого змісту: “Сочиненные мной малороссийские оперы “Наталка Полтавка” и “Москаль-чаривник” поручаю для издания в свет, в каком будет нужно количестве экземпляров, титулярному советнику Измаилу Ивановичу Срезневскому. Майор Иван Петров сын Котляревский”. Разом із дорученням Котляревський передав І.І.Срезневському автографи обох своїх п’єс для надрукування в його альманасі “Украинский сборник”. “Наталку Полтавку” було надруковано 1838 року. За свідченням С.Стебліна-Камінського, біографа письменника і сина його найближчого друга, автор встиг побачити альманах перед смертю. До тексту опери І.Срезневський написав передмову й додав словничок.
“Москаля-чарівника” надруковано в другій книжці того ж альманаху 1841 року. Восени 1839 року І.Срезневський виїхав на досить довгий час у країни Східної Європи, і за ходом випуску альманаху слідкував М.С.Щепкін. У листі до матері – Олени Іванівни Срезневської – вчений писав: “Щепкін – пристрасний аматор усього малоросійського. Я передав йому “Москаля-чарівника”. Він видає його як другу книжку “Украинского сборника”, і Гоголь буде держати коректуру, а видавши, поставить на малоросійському театрі”. Щодо участі Гоголя у цьому проекті поки що ніяких даних немає. Можливо, це були лише наміри.
Таким чином, разом із візитом І.І.Срезневського вирішується доля драматичних творів І.П.Котляревського.
Що ж до “Енеїди”, то на цей час було здійснено три видання поеми – 1798, 1808 та 1809 років. Окремі уривки з поеми друкувались у тогочасних журналах. Повного видання поеми у 6-ти частинах ще не було.
1837 року в поета на гостинах побував російський етнограф і літератор Вадим Пассек, описавши свій візит у статті “Котляревський та його “Енеїда”, видана в Харкові”: “В особистому житті Котляревський був одвертий зі своїми друзями, завжди був готовий допомогти ближньому… Він був душею дружніх бесід, говорив розумно, весело, живо; ніхто краще за нього не передавав народних анекдотів. Вдома він був гостинним, і коли відвідували його мандрівники, він зустрічав їх привітно, але говорив дуже мало. Я відвідав його в 1837 році: піднявшись по широких східцях, які заміняли терасу, в кімнату досить простору, я був зустрінутий шановним господарем, і, незважаючи на хворобу, яка його турбувала, він жартував і розпитував про мої подорожі”. Ця стаття була написана у 1841 році. З її тексту зрозуміло, що Котляревський поділився з Вадимом Васильовичем своїми думками стосовно видання “Енеїди”.
Відомо, що через М.О.Мельгунова І.П.Котляревський звертався до московських видавців, а в Петербурзі – до уродженця Сум І.Т.Лисенкова, що мав свою друкарню. 16 вересня 1837 року І.П.Котляревський написав йому листа, в котрому з’ясував, на яких умовах погоджується передати повний текст поеми. “Енеїда” уже “переписана и исправлена, только печатать”, – пише її автор. Домовитись вони, очевидно, не змогли, бо І.Т.Лисенков поему не видавав.
Врешті-решт Іван Петрович Котляревський звернувся до харківського видавця, надвірного радника Йосипа Антоновича Волохінова, який, як свідчив С.П.Стеблін-Камінський, народився у Полтаві й був приятелем письменника. Жодних документованих угод між видавцем та поетом не збереглось. 1842 року, через чотири роки по смерті автора, “Енеїда” була видрукувана повністю в університетській типографії Харкова.
Крім видавничих клопотів, у Котляревського була незавершена творча робота. 15 років, починаючи із зими 1823 року, він працював над перекладом із французької оригіналу богословської праці Дюкена “Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению Святого Евангелия от Луки”. Це була ініціатива княгині В.О.Рєпніної, кураторки Полтавського інституту шляхетних дівчат. Переклад мав бути повчальним читанням для вихованок інституту. Рукопис “Євангельських роздумів…” – це три великих фоліанти у так званій “мармуровій” палітурці з прекрасним золотим тисненням на корінці. Читати їх важко. У Котляревського був оригінальний почерк, із специфічним написанням літер, властивим ХІХ століттю. Око звикає до нього не одразу. Починав Іван Петрович писати чітко, впевнено, рука легко бігла з рядка в рядок. Із роками легкість почерку зникає – рука тремтить, очі погано бачать. Проте тяжкохворий письменник роботи не покинув, хоча і Рєпніних у Полтаві вже не було. Закінчив переклад 17 червня 1838 року, майже за п’ять місяців до смерті. “Конец. Богу Слава”, – вивів слабкою рукою.
18 березня 1838 року Котляревський написав останнього з відомих його листів – до Олександри Григорівни Стебліної-Камінської, дружини свого найближчого друга. Вітаючи її з днем ангела, сповіщає про подарунок: “посылаю Вам духовное от себя завещание для вступления во владение по смерти моей луками, при городе Полтаве состоящими; при чем и документы препровождаю…” Треба зазначити, що подарунок це був неабиякий – міська дума оцінила леваду в 6000 рублів. Самому Павлу Степановичу Стебліну-Камінському Іван Петрович Котляревський залишив частину власної бібліотеки та рукописний архів. Інше рухоме й нерухоме майно роздав рідним та знайомим. Кілька родин кріпаків іще
8 серпня 1834 року відпустив на волю.
21 лютого 1839 року на засіданні Полтавської міської думи розглядалось питання про оцінку дому І.П.Котляревського. Виявилось, що згідно із заповітом будинок, оцінений на суму 6000 рублів, переходить до колишньої економки поета, вдови унтер-офіцера Мотрони Веклевичевої.
С.Стеблін-Камінський згадував, що 9 вересня 1838 року, в день народження поета, він останній раз бачив Котляревського: “Это был уже седой глубокий старик, говоривший невнятно, угрюмо, он запустил себе усы и живо напоминал чертами лица известный портрет наказного гетмана Полуботка”.
Словам біографа поета певною мірою суперечить свідчення Іоанна Мазанова, протоієрея Покровської церкви при Полтавських благодійних закладах, з яким Котляревський товаришував. Через місяць по смерті Котляревського він пише І.Срезневському: “Кончина его более других для меня разительна. Мне несчастие, что о болезни его я не знал, но и не слыхал, и этому причиною люди – злые люди… Употребили все возможные средства скрывать от меня его болезнь и его желание видеться со мной. Я, как бы предчувствуя это, в конце сентября несколько дней сряду навещал его; он весьма ласково меня принимал”. Неможливо не помітити, що навколо Котляревського відбувалась якась інтрига, але через 175 років після його відходу у вічність навряд чи зможемо щось розплутати. А вибудовувати якісь версії – від найхимерніших до найвірогідніших – справа, можливо, й захоплююча, але невдячна.
Той самий І.Мазанов у іншому листі до І.І.Срезневського згадує, що “когда он (Котляревський. – Є.С.), заболевши, почувствовал близкий конец жизни, то, когда приехал к нему доктор, он наотрез ему сказал: “Не поможеть бабі кадило, коли бабу сказило”. И решительно не захотел принимать никаких лекарств. Более от него никто ничего и не слышал”.
10 листопада 1838 року о 2 годині 35 хвилин пополудні Івана Петровича Котляревського не стало. Його біограф Степан Стеблін-Камінський у щоденнику записав: “Рассказывают, что незадолго до кончины он приказал подать себе колокольчик… и звонил, воображая, вероятно, звон, какой будет по его кончине. Он умер в памяти, но без слов, ибо за три дня не мог уже почти говорить… За неделю он приобщился Святых Таин”. Останнє повідомлення надзвичайно важливе. Отже, Котляревський як жив, так і помирав: усвідомлено, як православна людина.
Наступного дня ввечері тіло покійного перенесли до Успенського собору, а 12 листопада у церкві відправили урочисту панахиду. С.Стеблін-Камінський, на той час викладач полтавської гімназії, виголосив надгробну промову. В церкві були присутні вихованці Будинку дітей бідних дворян, який 25 років перебував під управлінням Котляревського. За свідченням сучасника, “несмотря на ненастную погоду, почетнейшее духовенство, множество граждан, чиновников всех ведомств и значительная толпа народа сопровождали к могиле достойного согражданина. На южном углу полтавского кладбища, вблизи идущей на Кобеляки дороги, по указанию самого Котляревского, положен его прах под сенью развесистого тополя”.
У 14-му числі “Полтавских губернских ведомостей” за 1838 рік був опублікований некролог Котляревському. Його автор знайшов, мабуть, єдино правильні слова про людину і митця, що покинув цей світ: “Он жил редкою, образцовою жизнию. Служил Отчизне с честью и правдою в продолжение четырех царствований. Стяжал справедливо три славных венца: на поле брани как храбрый воин; на пути мирной гражданской жизни как попечительный воспитатель многих достойных сынов Отечества; на поприще литературы как пламенный любитель языка ему родного. С христианскими чувствами тихо скончал он земное течение, чтобы принять венец последний, неувядаемый венец бессмертия и жизни вечной”.

Євгенія СТОРОХА
Провідний науковий співробітник
Полтавського літературно-меморіального
музею І.П.Котляревського