Видатний український історик, професор Михайло Сергійович Грушевський, тоді – майбутній керівник Центральної Ради УНР, відвідав Полтаву 9–10 листопада 1913 року. Прибув він до нашого міста у складі київської делегації з нагоди відкриття українського клубу та відзначення 75-х роковин смерті І.П. Котляревського.
Ті дні були насичені різними заходами, у яких брали участь також редактор київського часопису “Рада”
А. Ніковський, харківський адвокат М. Міхновський, актор М. Саксаганський, делегації від Київської, Чернігівської, Харківської українських громад, представники осередків товариства “Просвіта” з Катеринославської губернії та інші.
Професор Грушевський виступав перед полтавцями двічі. 9 листопада під час урочистого відкриття українського клубу на вулиці Стрітенській, 37 (нині – вулиця Комсомольська, 37), перед представниками місцевої громади. Суть його промови полтавський представник київського часопису “Рада” Ан. Василько (на нашу думку, за цим псевдонімом крився громадський діяч та архівіст Левко Падалка) виклав так: “Глибоко продумане слово лягло всім в душу високим заповітом наших обов’язків… Шлях, що лежить перед нами, ще довгий, і його можна перейти тільки при допомозі солідарности, глибокої свідомости наших потреб та організованої праці. Добро нашого народу вимагає од нас високого напруження – отже, кожна українська інституція і кожна поодинока людина повинна тепер жити свідомістю загальноукраїнських інтересів та почуттям необхідности широкої енергійної праці”.
Згадуючи через багато літ за кордоном цей пам’ятний вечір, наш земляк, письменник В. Н. Андрієвський у спогадах “Три громади” зазначав: “Наша вечеря (в українському клубі. – Т.П.) пройшла тоді так тепло, так мило, як рідко коли буває на офіційних урочистостях. При столі ми всі співали під проводом Саксаганського. А закінчилась вона загальною “метелицею”, котру ми під звуки новенького клюбового фортепяну танцювали, господарі й гості – усі разом з нашим головою (клубу) старим Сіяльським та найповажнішим нашим гостем – професором М.Грушевським”.
До речі, саме цього дня в українському клубі виникла думка, щоб слідом за спорудженням пам’ятника та школи ім. І. П. Котляревського почати й відновлення будинку письменника, оскільки збереглися його малюнки та точні описи обстановки в кімнатах.
Нам пощастило виявити й саму промову Михайла Грушевського, яку він виголосив наступного дня, 10 листопада 1913 року на урочистих зборах у полтавському театрі (нині приміщення кінотеатру “Колос”. – Т.П.). Наводимо текст цієї промови, зберігаючи правопис оригіналу і мовні особливості того часу:
“Два дні сходилися ми тут, і лунали горді, повні енергії і надії мови, і літали високі, гарні, благородні слова. Свято скінчилося, зачинаються будні. Час перетворити сі слова в діло – аби вони не стали докором против нас, як грімуча, порожня мідь кімвалів.
Ми з утіхою згадували наші успіхи в сфері літератури, науки, економіки, політики останніх літ. Але не треба давати уносити себе оптимізмови, треба тверезо дивитися в очі дійсности. Національна і горожанська свідомість в народі безперечно росте, проте до величезних мас його нема приступу нашому національному життю в нинішніх обставинах; наші громадські організації ледви живуть в умовах сучасного ладу; наше прекрасне письменство все ще не має широких підстав у попиті книгарського ринку, в потребах широких мас інтелігенції; наша окраса – наш театр все ще веде півкочове життя, не маючи власних осідків; наша наука не має матеріальних підстав для організації ширшої, систематичної праці, для згромадження наукових робітників і забезпечення їм можности плянової наукової роботи. Всі гарні і цінні здобутки все так тільки задатки властивого – се підвалини, на котрих мусить станути наша національна будова.
Її ще нема. Почати таки з нас! Наші збори ширшають, гарнішають, але все-таки – ще так мало нас. Ми, представники свідомої української інтелігенції, все ще творимо тільки невеличкі оази серед величезної несвідомої більшости, і гірко звучить в наших ухах сей докір – що ми тільки кольоністи на нашій – не своїй землі. Поки сі оази, сі острови не будуть зв’язані живою посередньою тканиною в одно національне тіло, ми не житимемо національним життєм…
Ми чули, як представники свідомійшого селянства простягають до нас руки, жадаючи помочи інтелігенції в своїй просвітній роботі – докоряючи їй, що вона не спішить з помічю на поклики села. Так, інтелігенція ще занадто слабка, щоб з своїх центрів могла провести роботу в широкій періферії по провінції, по селах, на місцях. Се факт, його вистане на оправданнє – але сумний се факт, сумне оправданнє, воно допустиме лише на коротку хвилю – инакше задасть брехню всім нашим обіцянкам і завданням.
Очевидно, перед нами лежить довга, тяжка праця, для котрої ми мусимо напружити всі сили, коли хочем вивести українське життє з нинішнього становища роздроблености і припадковости. Розширити кадри інтелігенції в одностайну, нерозірвану масу і зв’язати її тісним, нерозривним узлом з масами народніми. Усвідомити собі наші політичні завдання і провести їх в свідомість широких верств інтелігенції і народу. Наші більш-менш відокремлені успіхи на полі письменства, мистецтва, науки, популяризації, нашу пресу, нашу економіку, нашу політичну діяльність об’єднати в одну живу, органічну цілість національного життя. Се завдання нинішнього моменту, се заповіт нам попередніх поколінь. Сповненнє його вимагає великої, організованої роботи, глибокої свідомости наших національних потреб, широкої солідарности всіх свідомих національних елементів…
Глибока віра в силу і енергію нашого національного руху, яка звучала в стількох промовах, нехай з’єднається з сильною, загартованою енергією і проведе нову борозну на ниві нашого життя. Без того нам соромно буде глянути в очі собі і сим славним попередникам, учителям і вождям, які дивляться на нас з сих стін.
Не осоромім ні себе ні їх браком енергії, відваги і сили і з новими здобутками зберімося знов, коли покличе нас святочна хвиля!”
100 років минуло відтоді, коли були мовлені ці слова видатного історика, громадського і політичного діяча, а вони актуально звучать і сьогодні! Закликають і нас не впадати у розпач та зневіру, а ще з більшою енергією братися до конкретних справ, до національної просвітницької діяльності, щоб таки втілити в життя ідеали нашого народу.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства “Просвіта”
ім. Т. Г. Шевченка