“Облога” Казбеку
Казбек – одна з найкрасивіших, найвідоміших і найвищих (5033 метри) вершин Грузії. Овіяна легендами, оспівана не тільки “їхнім” Шота Руставелі, а й “нашими” Тарасом Шевченком та Лесею Українкою, “їхнім” і “нашим” Давидом Гурамішвілі, а також шанованими нашими народами Пушкіним і Лермонтовим. Величний Казбек на вигляд здається неприступним.  Проте над миргородцями таки змилостився, хоча й не відразу. Уперше ми встановили намети на плато Казбеку на висоті 4300 метрів у День Державного Прапора України – 23 серпня. Звечора зіркове небо не віщувало ніяких несподіванок. Та вночі розпочалась снігова буря, намети позаносило снігом, вони ледь витримували шалені пориви вітру. На найближчі два дні прогноз був невтішним, тому ми вирішили спускатися вниз. Після подорожі по Сванетії вже всі прагнули на Батьківщину, отож пропозицію перечекати негоду кілька днів група не підтримала. Друга група миргородців обрала іншу тактику, яка в результаті й привела до перемоги. Базовий штурмовий табір вони розташували значно нижче, в районі метеостанції льодовика Гергеті на висоті 3650 метрів. Ночувати тут виявилось дещо комфортніше, проте ж до вершини було значно далі. Погода того разу їм сприяла, і через 14 годин восьмеро миргородців (хоч і знесилені, але щасливі) повернулися переможцями.
Повернулися і ми – з відчуттям якогось боргу, чогось недоробленого, незавершеного. А тут ще надійшло повідомлення про те, що на вершину Казбеку зібрався піднятися президент Грузії Міхаїл Саакашвілі. Ну чим же ми гірші за іноземних президентів? Отож з’явилась надія, що для нього, певно ж, організують нормальні умови, а там і ми приєднаємось. Пізніше довідались, що і президенту було в горах непереливки: двічі його команда відступала перед сніговим велетнем, і лише з третьої спроби Саакашвілі ступив на вершину.
Читати в пресі повідомлення з Кавказу мені довелось вдома. Реваншу хотілось невимовно, тож, зібравши вже третю за місяць миргородську групу, знову вирушив у Грузію. Пішохідна частина мандрівки розпочалась від найекзотичнішого храму Цмінда Самеба, розташованого на висоті 2170 метрів. Його фантастичний вигляд на фоні Казбеку прикрашає будь-який фотопутівник кавказької держави. Це – одна з культурних візитівок Грузії, як, скажімо, в Україні кримське “Ластівчине гніздо” чи полтавський Сорочинський ярмарок.
“… Высоко над семьею гор,
Казбек, твой царственный
шатер
Сияет вечными лучами.
Твой монастырь за
облаками…”
Наведені рядки Олександра Пушкіна присвячені саме храму Цмінда Самеба (“Монастырь на Казбеке”,1829). Із перевалу Соберце ми мали змогу роздивитися шлях між тріщинами льодовика Гергеті до будівлі колишньої метеостанції, яка слугує тепер притулком для альпіністів. Кілька разів там зависав вертоліт – саме того дня успішно завершилося сходження грузинського президента на вершину, й, певно, невідкладні державні справи покликали вниз, у Тбілісі. Шкода, нас не дочекався, лише на пару годин розминулися. Втім, чи вистачило б тоді нам місця на метеостанції? А так отримали можливість переночувати ще в теплих після високого гостя “апартаментах”. Анастасія Дойнікова швидко опинилася в центрі уваги молодших іноземних колег, які із захопленням слухали її розповідь про попереднє наше спільне сходження на найвищу точку Європи – гору Ельбрус (5642 метри). Для акліматизації вирішили відвідати каплицю на висоті 3900 метрів, яка ланцюгами прикута до скель.
Наступного дня ми розбили намети на морені льодовика в кінці скель Хмаурі, з яких періодично зриваються каменепади. Це – найнебезпечніше місце на шляху до вершини. Тож ніч, яка минула під постійною канонадою, важко назвати комфортною. Чи не найважче довелося миргородському підприємцю Олегу Ринденку, попри те, що на Кавказі бував не раз і, ще навчаючись у школі, опановував гірські лижі в Домбаї (Північний Кавказ, РФ). А от іти з рюкзаком, та ще й на п’ятитисячник, відважився вперше. Звісно, з мотузкою, страховкою справитися з рельєфними випробуваннями ще можна, а от нестачу кисню нічим не компенсуєш, голову навпіл розриває, і чим вище, тим дискомфорт нестерпніший. Перед очима з’являються всілякі видіння. Ми вже чекали, що Ринденко ось-ось здасться, та він гідно витримав усі випробування. І це перемога не над горою, а передусім – над собою. От тільки вершина залишилась неприступною і цього разу.
Знову спустились до метеостанції. Кинувши прощальний погляд на нескорений Казбек, неповна група вирушила вниз, де їй три дні доведеться чекати мого повернення… Не відпускав мене Казбек, просто не уявляв, як удруге поспіль повернутися “на щиті”. Тож вирішив: угору іду сам, щоб нікого не страхувати й ні від кого не залежати. Невдовзі зустрів земляків: знайомий раніше зі спілкування в мережі Інтернет киянин Дмитро Гозак вів двох комерційних клієнтів. Зараз це стало модно. Даєш оголошення в Інтернеті – й за твої кревні тебе спорядять і хоч на Еверест заведуть. Не раз і нас пропонували “взути”, мовляв, лише за 600–700 євро місцевий інструктор покаже дорогу, “все включено”, хіба що погоду не купиш. Отож страшно уявити, скільки б мені коштували 3 спроби.
Я щиро радів, що разом із земляками легше будувати снігову захисну стінку на плато, адже добре пам’ятав порвані буревієм намети з першої своєї спроби. Ми одягли пухові куртки й більше години пиляли снігові “цеглини”, споруджуючи захисну стінку по периметру, витоптали та вирівняли сніжно-льодовий схил. У такому укритті вітер вже не страшний і можна чекати не одну добу. Очевидно, Казбек зрозумів рішучість наших намірів і цього разу нарешті не витримав облоги.
Схід сонця ми зустріли в Росії, адже Казбек розташований на Головному Кавказькому хребті, по якому й проходить кордон Грузії з Росією. А маршрут сходження обрали таким чином, що, вийшовши з Казбегі, висоту набирали по спіралі й десь на 5-му кілометрі перетнули державний кордон. Із вершини ми милувалися фантастичною панорамою: більш ніж на 100 кілометрів навкруги простяглися гірські пасма. Чудово видно знайомий за попередніми сходженням Ельбрус, дворогу Ушбу, а з іншого боку – вже Вірменія, Азербайджан і десь вдалині – Арарат.
У супроводі грузинських даішників
Для досвідченого мандрівника і гори, і море у Грузії поряд. Після виснажливих сходжень хотілося хоч трішки відпочити. До чорноморського порту Поті ми поїхали вночі. “Кружляли” в пошуках недорогого притулку. На вулицях зустрічали лише одиноких перехожих, молодь, але російської майже ніхто не розумів, тож у міру можливостей довелось спілкуватися, так би мовити, “напіванглійською”. Та варто було перейти на рідну українську, як обличчя переважної більшості грузинів світлішали. Не розуміючи ні слова, люди ставали гостиннішими. І це ми відчували протягом усієї подорожі. Звичайно, з дорогою душею приймають і росіян, й ізраїльтян, яких чи не найбільше подорожує з рюкзаками за плечима горами Грузії, але до українців тут ставлення особливе. Цікаво також, що в магазинах ми постійно натрапляли на товари з рідними етикетками.
Зупинившись у центрі міста, раптово опинилися в кільці… “даішних” автівок. Так, звичайно, порушили, тож і не сподівалися почути слова, які наступної миті прозвучали: “Ви – наші гості, тому замість штрафу – лише попередження”. Потім майже через все місто численними провулочками ми просувалися в супроводі “мигалок”, до самого порога готелю на березі моря.
Взагалі автомобілі ДАІ в Грузії – чи не на кожному перехресті, дістаються до найменших хутірців, і при цьому жодного “полювання” на “підозрілих” не відбувається. Наприкінці подорожі ми вже їх зовсім не лякались, навпаки, звертались, бо знали, що нададуть допомогу.
Про правила дорожнього руху – розмова окрема. Вони номінально начебто і є, навіть знаки стоять, але, очевидно, – не для місцевих. Сигнал клаксона – основа неписаних правил. Чуєш сигнал – готуйся, що тебе зараз “підріжуть”, притиснуть, виїдуть на червоне світло чи розвернуться через подвійну смугу. Хоч на трасі, хоч в Тбілісі.
Зовсім іншим було наше спілкування з “доблесними служителями закону” в Росії, принаймні  в Карачаєво-Черкесії та Кабардино-Балкарії, – вони періодично прагнули нас обібрати. Українські номери автівки – значить, уже винний. На кордонах та митницях довелося заплатити лише своїм рідним. Росіянам та грузинам достатньо було поглядів на наші рюкзаки й слова “Казбек”, свої ж цікавились, що будемо їсти в горах і чи маємо сертифікат ветеринарної служби на… сало. Звичайно, “сертифікат” в гаманцях знайшовся, а от сала в рюкзаках, здається, і не було. Та це так собі – побічні враження, які ніякою мірою не можуть затьмарити радості від гірських сходжень і зустрічей із прекрасною Грузією та славними, дружніми і гостинними людьми.

Василь НІКОЛАЄНКО
Директор Миргородської міської станції юних туристів