Щодня о десятій ранку лікар-уролог обласного клінічного госпіталю для ветеранів війни Михайло Олександрович Грушенко розпочинає прийом. І вже цей факт є неабияким джерелом оптимізму для його пацієнтів, часто молодших за віком від лікаря. Біографія цього чоловіка унікальна вже тим, що у свої 88 літ колишній солдат Великої Вітчизняної війни продовжує працювати. Його трудовий стаж у медицині – 62 роки. Стільки ж прожив у шлюбі з найголовнішою жінкою свого життя, дружиною Валентиною Омелянівною, також лікарем за фахом. Виростили двох дітей, мають чотирьох онуків і щедрий ужинок правнуків. Тому перше запитання до ветерана – не про війну, а про секрет активного довголіття.
– Та який там секрет, – усміхається Михайло Олександрович. – Жив, працював, ніколи не “сачкував”, і якось так воно й ішло… Напевне, це гени. Курю з сорок першого року, зараз пачка цигарок у день виходить. За це дружина іноді “пиляє” (ветеран знову усміхається), але, думаю, за такий довгий час мій організм уже виробив певний стереотип, і важко сказати, що для нього краще: палити далі чи покинути.
Народився Михайло Олександрович 22 вересня 1925 року в містечку Городище на Київщині. Батько був геологом, тому родина часто переїжджала з місця на місце: до Харкова, Черкас, на Донбас. Семирічку юнак закінчив у Артемівську Донецької (тоді Сталінської) області й вступив до місцевого електромеханічного технікуму.
На запитання про окупацію Михайло Олександрович відповів коротко: “Все пам’ятаю, але згадувати не хочу”.
У березні 1944 року 19-річним юнаком став артилеристом 61-ї дивізії 3-го Українського фронту. Потім, до 17 квітня 1945 року, служив автоматником. Про війну Михайло Олександрович розповідає також скупо і помітно хвилюється. Піхотинці – передовий ешелон будь-якого наступу. З піхотою пройшов хлопець за рік пів-Європи. Оте 17 квітня на австрійській землі стало останнім днем його солдатської служби. Куля увійшла збоку в ліве передпліччя, пробила легеню і зупинилась десь у черевній порожнині. Наступні 12 років він носив її у собі й, уже будучи лікарем, роздивлявся на власних рентгенівських знімках. Аж поки у 1956 році живіт не пронизав нестерпний біль. Сталася сильна кровотеча. Після цього на черговому знімку металу в тілі вже не виявилося. Шматочок смерті, так і не виконавши своєї місії, вийшов назовні сам.
Запитую солдата, чи це не диво?
– Та яке там диво, звичайне явище. Усього в житті буває…
День Перемоги зустрів у госпіталі в Угорщині, потім опинився в Румунії, згодом – у Тамбові. Демобілізувався у серпні 1945-го. На руках не було навіть атестата. Розумів, що треба вчитися. У школі дуже любив математику, але рідні наполягли на медицині, тому вступив на підготовче відділення Дніпропетровського медінституту. Закінчив навчання у 1951 році, й відтоді його життя тісно пов’язане з Полтавщиною.
Перші уроки професійної майстерності молодий хірург отримав від головного лікаря Новосанжарської районної лікарні Онисима Несторовича Чернова – чудового вчителя і грамотного хірурга. Через шість років став заступником головного лікаря з мережі, а ще через рік перебрався до Полтави і перекваліфікувався на хірурга-уролога.
Після цього були інші посади: 11 років – заступник головного лікаря обласної лікарні, так званий начмед, потім кілька років працював урологом обласної лікарні, а згодом був призначений начальником госпіталю для інвалідів Великої Вітчизняної війни, де й пропрацював до 1999 року. В сімдесят чотири роки передав цю посаду наступникові, а сам відтоді працює лікарем-урологом госпіталю. На запитання, чи не набридло за стільки років ходити на роботу, відповідає здивовано:
– Так дома сидячи здуріти можна…
Прощаємося. Усміхнений худорлявий чоловік проводжає до порога і бажає здоров’я. Він добре знає його ціну: і власного, і чужого. Тож нехай  Ваше довголіття буде у здоров’ї, радості, шановний Михайле Олександровичу.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”