На велике православне й козацьке свято – Покрову Пресвятої Богородиці – на Полтавщину з’їдуться сотні іменитих гостей і простих шанувальників творчості Героя України, народної артистки України, лауреата Державної премії України імені Т.Г. Шевченка, повного кавалера ордена княгині Ольги, Берегині української пісні Раїси Панасівни Кириченко. 14 жовтня виповнилося б 70 років від Дня народження унікальної співачки, якій аплодували мільйони прихильників у всьому світі і яку й сьогодні вважають за рідну людину в кожній по-справжньому українській           родині.
Головна козачка           вільної України
Уже майже дев’ять років голос Раїси Панасівни Кириченко звучить  тільки в записах. І квиток на такий концерт не купиш, і букет незрівнянній Козачці не вручиш…  Утім немає у цьому світі й настільки величезного залу, який вмістив би одночасно всіх, хто віднаходить для особистого перегляду записи її концертів, спогадів, присвячені їй кінофільми. Те життя, яке Раїса Кириченко подарувала кожній своїй пісні, воістину незгасиме, адже ми продовжуємо, як і раніше, черпати наснагу з цілющого джерела її любові до рідної землі, до нашої славної історії, до батьківського порога і сивої берегині-матері…  Й не міліє це джерело, а світить незглибимою щедрістю.
У записах спогадів Раїси Панасівни про дитинство – велика й по-справжньому зрозуміла тільки її поколінню трагедія післявоєнного лихоліття, стократ підсилена реаліями колгоспного життя, що мало чим відрізнялося від рабського ярма. Одна з найяскравіших згадок – ризикований нічний похід разом із мамою на колгоспні “володіння” у пошуках соломи, якою можна витопити піч, щоб спекти для родини життєдайний хліб. У кінокадрах про співачку, знятих за радянських часів, досить відчутний ідеологічний акцент: в епоху соціалізму талановита селянка стала зіркою першої величини… У фільмах, створених уже в нинішньому столітті, постає розпачлива правда про те, яких неймовірних зусиль треба було докласти людям, які роздивилися у майбутній співачці непересічний талант, щоб допомогти безпаспортній дівчині-колгоспниці виїхати за своєю мрією із села, де катастрофічно не вистачало робочих рук. А руки юної Раї Корж були на фермі справді золотими й незамінними – за один раз видоювала від корів по вісім бідонів молока. Утім хоч життєпис унікальної співачки в теленарисах різних років справді різниться, вісь, довкола якої оберталась її творчість, незмінна – це велика українська традиція прославлення й шанування святинь свого народу. В інтерв’ю перед тріумфальним концертом “Благословенна піснею”, який пройшов у Національному палаці мистецтв “Україна” в 2003 році, Раїса Панасівна вкотре повторювала, що натхнення її живе в рідній Корещині Глобинського району – там, де сягають небес дерева, де співають у високих польотах жайворонки, де бентежать літні сповіді солов’їв…
Головна козачка вільної України народилася у день покровительки козацтва – свято Покрови Пресвятої Богородиці – в 1943 році у випаленому фашистами селі. Й ніби вже відтоді всотала в серце його страшний біль – звідусіль, куди б її не закинула творча доля, з найпрестижніших сцен і товариств поверталась на рідний поріг і не цуралась ні сільської роботи, ні своїх односельчанок-колгоспниць. Боготворила матір, Марію Євдокимівну, леліяла їхню просту, заквітчану вишивками й зігріту спогадами хату. Не було б без допомоги Раїси Панасівни в її земляків ні такої школи, як нині, ні Будинку культури, адже вона завжди пам’ятала, як ходила “за наукою” в дощі й заметілі свого важкого дитинства за кілометри. Доклала всіх зусиль, щоб у храмі її натхнення з’явився справжній православний храм Святої Покрови.
Повернення Чураївни
До Полтави подружжя Кириченків перебралося у 1987 році, на запрошення першого секретаря обкому партії Федора Трохимовича Моргуна. За плечима залишилося майже два десятиліття роботи в Черкаському народному хорі. На той час Раїса Панасівна була вже визнаною, іменитою співачкою – народною артисткою України. Тож звістка про її переїзд у місто над Ворсклою була неабиякою новиною для багатьох, у тому числі й для тодішнього завідуючого сектором культури обкому партії Василя Амвросійовича Пилипенка. На цій посаді йому випадало спілкуватися з Раїсою Панасівною, зокрема як особі, відповідальній за режисерську підготовку так званих урядових концертів. Василь Амвросійович пригадує, що ніколи не вважав прийнятним навіть попросити співачку включити в концертну програму ту чи іншу пісню. Її пропозиція була остаточною і не обговорювалася, адже, зізнається, добре усвідомлював, що будь-які рекомендації матимуть характер зауважень дилетанта великому професіоналу. Цікаво, що й на своїй нинішній посаді начальника інформаційно-аналітичного відділу обласної філармонії щороку, коли філармонійці вирушають у творче турне “Майстри мистецтв – трудівникам села”, Василь Пилипенко продовжує згадувати концерти, з якими  кілька десятиліть тому, на запрошення Федора Моргуна, Раїса Кириченко об’їздила рідну Полтавщину. Власне, селяни самі оновлюють, доповнюють і деталізують ці спогади, підходячи до артистів, щоб поділитися дбайливо збереженими враженнями.
– І не злічити, скільки разів за останні роки мені доводилось чути навіть у найвіддаленіших селах: “Ой, яке ж то щастя було, коли приїздила Раїса Панасівна…” З цими словами, як із прапором, до Будинків культури у заметілі дістаються навіть вісімдесятилітні бабусі. Неодноразово мені розповідали, що на концерт Кириченко людей у клубі могло набитися стільки, що доводилось якось вирішувати питання про трансляцію звуку для глядачів, які займали місця довкола приміщення. Приємно й водночас надзвичайно відповідально, що ті концерти Кириченко стали ніби своєрідним мірилом – і щодо можливої кількості глядачів, і щодо успіху, якого має прагнути артист. Звісно, Раїсу Панасівну обрано таким еталоном не випадково – народ наш дуже мудрий і шанує тільки істинне мистецтво.
Власні найнезабутніші враження заслуженого працівника культури України Василя Пилипенка від виступу Раїси Кириченко пов’язані з її концертом у Полтаві. Прийшов, говорить, із родиною і уперше за багато років несподівано побачив, як його завжди стриманий син навіть не витирає мокре від сліз обличчя, а плаче разом із доброю половиною залу, пронизаного стрілою болю, яку співачка діставала піснею зі свого серця. А потім на сцені раптом відмовила апаратура, й Раїса Панасівна щось там намагалася показати звукорежисеру знаками, але швидко полагодити техніку не вдавалося. Отож вона продовжила співати акапельно…
Певно, всім здавалось тоді, що то не голос звучить, а з неба ллються тонни золотого зерна й засипають теплим сяйвом і шляхи, і поля, і міські вулиці… Як і багатьох полтавців – поціновувачів творчості Раїси Кириченко, Василя Пилипенка хвилює відчуття спадкоємного духовного зв’язку співачки з легендарною Чураївною. Створення однойменного колективу, запис на замовлення українського телебачення спеціальної програми з пісень Марусі Чурай – це грандіозна за обсягом робота, але вона є лише видимим свідченням шани й любові Раїси Кириченко до легендарної полтавки-козачки. Всі, хто досі закоханий у обох співачок, не припиняють, попри неймовірність таких міркувань, ототожнювати їхні долі. Обидві – доньки воїнів, які захищали свою Вітчизну, обидві наділені від Бога непересічним пісенним талантом та вродою. І про Раїсу Кириченко говорять словами, якими неперевершена Ліна Костенко возвеличувала Марусю Чурай: “Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа!” А вірного, відданого кохання Раїсі Панасівні було відміряно Всевишнім справді ніби за двох. Із молодості й до останнього дня, сорок два роки пліч-о-пліч із нею ішов люблячий чоловік, уважний друг, товариш по творчості, заслужений артист України Микола Михайлович Кириченко. Віртуозний баяніст був її найнадійнішим і найталанови-         тішим “акомпаніатором” і в звичайному побуті, коли намагався нагріти у холодних готелях їхнього гастрольного життя взуття коханої, готував хоч якусь “домашню” їжу, а коли Раїса Панасівна вже хворіла, взагалі без вагань взяв усі господарські клопоти на свої чоловічі плечі. “Життя кохання принесло щасливе, а доля друга вірного дала. Я відчуваю справді незрадливе тепло його подружнього крила”, – співала з головної сцени країни видатна співачка і просто вдячна дружина.
Чотири місяці Микола Михайлович не дожив до відзначення сімдесятиріччя Раїси Панасівни. Вісім років, які сумував за нею як удівець, присвятив турботам про увічнення її пам’яті, про збереження творчої спадщини. Подовгу жив у отчому домі дружини – в Корещині, носив на її на могилу квіти своєї нев’янучої любові…
“Наче божниця                            в українській хаті”
Вимогливе ставлення Раїси Панасівни Кириченко до репертуару – дивовижний приклад відповідальності, передусім – перед українською піснею. Їй часто здавалось, що в останньому ряду на її концерті сидить мама, а з-за лаштунків за нею пильнує Маруся Чурай. Тож не дозволяла співачка в творчій праці слабкості ні собі, ні своїм колегам. Двадцять разів переписував текст неперевершений поет-пісняр Дмитро Луценко, аж допоки, почувши в телефонній слухавці остаточний варіант його геніально ніжної  “Маминої вишні”, Раїса Панасівна заридала.  Багато невимощених, вибоїстих творчих шляхів пройшли разом із нею видатні митці Анатолій Пашкевич, Олександр Білаш, Вадим Крищенко. Вірним другом залишилась вона в пам’яті заслуженого діяча мистецтв України Олексія Івановича Чухрая:
– У Раїси Панасівни був дар дружити по-                  справжньому: підставляти плече, бути терплячою, але там, де починалася творчість, вона не знала жодних поступок чи виправдань. Безумовно, мені пощастило на співпрацю із нею. І я вдячний, що вона впливала не тільки на поетичну майстерню творення пісні, а й на написання музики. Якщо бралась за твір, то переймалася і кожним словом, і кожною нотою. Це, певно, важко зрозуміти сучасним артистам, адже нині стосунки між творцями й виконавцями пісні дуже часто існують лише в площині “купи-продай”. Пісня Раїси Панасівни мала бути тим феноменом, у якому поєднуються простота й мудрість. І такою є вся її творчість. Вона – наче божниця в українській хаті.
Олексій Іванович багато разів був свідком того, як прості жінки намагались віддячити Раїсі Панасівні за її пісні – приходили на концерти вклонитися улюбленій виконавиці з короваєм у руках. Ніколи не забудеться й той зворушливий випадок, коли, помітивши Раїсу Кириченко в Пирятині, а вона якраз поверталась у Полтаву після лікування, проведеного зокрема й у Німеччині, жінки, які торгували на місцевому ринку, забули про весь свій крам, залишили його напризволяще й побігли вслід за Раїсою Панасівною зі словами: “Ми ж вашими піснями живемо, тож будьте для нас здоровою”.
Дуже багато болісних спогадів про той тяжкий період боротьби співачки з хворобою і донині ятрять душу її другові, заслуженому журналісту України, генеральному директорові ОДТРК “Лтава” Миколі Івановичу Ляпаненку. Це саме завдяки його наполегливості й відданості пам’яті геніальної співачки у Полтаві з’явилася вулиця Раїси Кириченко, а також перший в Україні пам’ятник Берегині української пісні. Коли постало питання про перенесення записів Кириченко на сучасні носії, за цю титанічну роботу відразу ж взялися в телерадіокомпанії, де свого часу Раїса Панасівна записала близько 200 пісень.
– Коли Раїса Кириченко повернулася з лікування у Німеччині, всі сподівалися, що муки для неї закінчились, – згадує Микола Іванович, – але насправді до того бажаного полегшення було ще півтора року неймовірно виснажливого для неї життя, майже фізичної каторги. Кожного дня вона ходила, як по лезу, між життям і смертю. Лікарі дивувались, з якою мужністю вона приймала таку складну процедуру, як діаліз. Раїса Панасівна тоді й зовні дуже змінилася. Одного разу, коли я приїхав її навідати, а вона поверталася від лікаря, зрозумів, що цю красуню навіть важко впізнати… Але який злет творчості вона ще спромоглася подарувати нам!.. За останні чотири з половиною роки життя вона “народила” стільки пісень, які за емоційним насиченням, смисловим, філософським навантаженням прозвучали ще з більшою силою патріотизму й любові до свого народу. Хоча й здавалось, що зроблене перевершити вже неможливо.
Під час лікування в Німеччині Раїсі Кириченко пропонували прийняти громадянство цієї країни, там одразу зрозуміли, з творчою особистістю якого масштабу мають справу, але вона назавжди залишилась вірною донькою своєї землі. Поряд із цією її любов’ю маліла й та гірка біда, що на Батьківщині в лабетах страшної хвороби – злого наслідку свого тяжкого повоєнного дитинства, виснажливого гастрольного життя, яке кочувало з одного холодного готелю до іншого, – вона виявилась неспроможною оплатити лікування, й необхідні кошти збирали друзі та шанувальники всім миром.
– Чесно кажучи, я завжди по-хорошому боявся Раїсу Панасівну, – зізнається Микола Іванович. – У тому сенсі, як звичайні люди бояться наблизитися до якоїсь довершеності. І я часто їй повторював: “Раю, остерігайся масних рук, які до тебе тягнуться”. Це, знаєте, як кришталь, на якому потім можуть залишитися плями. Таких, як ми, – надзвичайно багато, а Раїса Кириченко була одна. Унікальна й надзвичайно проста. А багато людей, на жаль, не вміють розрізняти геніальну простоту й примітивну простакуватість.
Перше неформальне спілкування Миколи Ляпаненка з подружжям Кириченків відбулось у Полтаві ще в часи, коли він працював власним кореспондентом Українського радіо. Микола Михайлович і Раїса Панасівна йшли тоді разом на репетицію у філармонію… Певно, у багатьох, хто уявляє собі цю картину сьогодні, в уяві лунає пісня, написана Миколою Ляпаненком та Олексієм Чухраєм для дуету Кириченків набагато пізніше, – “Два крила”…
– Ми зустрілись у Корпусному парку біля пам’ятника Слави, і я дуже хвилювався, бо не насмілювався привернути до себе увагу. Але вони привіталися першими, впізнали мене як кореспондента Українського радіо, почали розпитувати про спільних знайомих… А остання моя зустріч із Раїсою Панасівною була в Кириченків удома. Вона ображалась, що не заїжджаю їсти її борщ. Але я ж розумів, що кожні мої навідини – це клопіт для неї, навантаження. Та все ж наважився і заїхав. Пообідали, й вона розповіла, що відважилася на операцію.
У день від’їзду до Києва на ту операцію, після якої її серце невдовзі зупинилось, Раїса Панасівна телефонувала Миколі Івановичу Ляпаненку, просила стискати за неї разом із іншими друзями кулаки й обіцяла повернутися. Відтоді минає уже дев’ятий рік. І пісні славетної “Царівни пісень – Чураївни” Раїси Панасівни Кириченко продовжують подароване нею незгасиме життя, повертаючись у кожну по-справжньому українську домівку, коли у ній сміється радість чи тужить печаль,  повертаючи нас на вічні дороги  до матері, до білої хати, де пахнуть любисток і м’ята.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”