Докторові філологічних наук, професору Миколі Івановичу Степаненкові присуджено Всеукраїнську премію імені Бориса Грінченка – за вагомий внесок у розбудову незалежної України, утвердження державності української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам’яті, формування національної свідомості, просвітницьку й подвижницьку діяльність в ім’я України.
Премію вручив голова Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка Павло Мовчан. Грошову винагороду Микола Степаненко передав на духовний розвій Полтавщини. Під час дійства, яке відбулося в приміщенні Національної спілки письменників України, Микола Іванович виголосив промову, яку публікуємо нижче.
Великий предтеча –
Борис Грінченко
Удостоєння премії імені Бориса Грінченка – велика честь для будь-кого, хто має в серці Україну, переймається її болями й радощами, гордиться славним минулим, а основне – не стоїть осторонь сповненого складних випробувань натеперішнього життя нашої держави й виявляє незрадливий патріотизм, сумлінно щоденно трудиться в поті чола.
Зв’язок із постаттю Бориса Дмитровича Грінченка (за Іваном Франком, “робітника без одпочинку”), нехай і через винагороду його імені, – знаковий момент у моєму житті. Певен, що кожному українцеві Грінченко близький як неперевершений письменник, як Божою милістю педагог. Він захоплював своїх сучасників, він залюблює в себе нині суще покоління – молодих і досвідчених – своєю ерудицією, невсипущою енергією, розмахом таланту, високим професіоналізмом, багатогранною й завжди результативною працею, саможертовністю во славу України й рідного народу.
Велика відповідальність лежить на тих, хто несе людям світло духовної свічі нашого великого предтечі Грінченка. Доля подарувала мені щастя вчити майбутніх педагогів-словесників мудрості, яку залишив по собі цей митець, педагог і громадський діяч. Одна з найважливіших і найзначущіших її граней – лексикографічна. Ретельно впорядкований Борисом Дмитровичем чотиритомний “Словарь української мови”, реєстр якого тіль не сягнув 70 тисяч одиниць, відразу після виходу в світ став настільною книгою на всі покоління й віки. Він прикрасив бібліотеки, тих, хто сто літ тому виходив на українські культурні простори й щедро всівав їх ділами добрими, хто сьогодні віддає свій розум і силу українській справі, якій нелегко пробиватися крізь ще не знищені імперські перешкоди, крізь тенета, які густенько розставили на наших національних шляхах і воріженьки, і, як не прикро, добрії люди. Добуте із заглибів вируючої народної стихії, уведене в лексикографічний обіг Пантелеймоном Кулішем, Євгеном Тимченком й іншими достойниками щире, правдиве, образне, соковите, співуче українське слово Борис Грінченко уклав у коштовний вінець, а він, як колись у Тараса Шевченка, … засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем кольористо блищить, І проміння його усім очі сліпить.
Словникова вправність Бориса Дмитровича, “українця родом і душею”, “придалася на користь … поколінням потомків”: її перейняли й розвинули знавці мови XIX і XX століть, вона є зразком досконалості для лінгвістів XXI сторіччя.
Борис Грінченко не лише шліфував етнографічно-словесні матеріали, коли заносив їх до “Словаря …”, а й сам кував слова, ненастанно плекав мову, пізнавав її сутність і намагався донести людові свої філологічні розмисли. “Побіч знання мови української”, процитуємо ще раз Франка, він “проявляє чарівну любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності”. Як бракує на початку третього тисячоліття цього “бистрого ока”. Лишень воно уможливить поступ нашій мові, отже, і державі, найважливішим атрибутом якої вона є. Легкості на цьому шляху чекати не варто. Сумлінний труд, помножений на фанатичну любов до материзни, – запорука самостійності й незалежності України. Отож озброюймося Грінченковим посилом –
Праця єдина з неволі нас
вирве:
Нумо до праці, брати!
Годі лякатись! За діло святеє
Сміло ми будемо йти! –
і творімо сучасне нашої держави, прокладаймо їй дорогу в щасливу грядущину. А поперед – наші світочі Шевченко і Грінченко, Франко і Леся Українка, Стус і Чорновіл. Вони – наш дороговказ, Господом послані месії.

Микола СТЕПАНЕНКО,
доктор філологічних наук, професор, лауреат Всеукраїнської премії імені Бориса Грінченка.